Підсумки читального року

Отже, за 2016 я прочитала:

1. Тадеуш Конвіцький "Хроніка любовних подій"
2. Елізабет Гілберт "Їсти. Молитися. Кохати"
3. Сергій Жадан "Господь симпатизує аутсайдерам"
4. Лайєм Карсон "Назви пустку матір'ю"
5. Катерина Бабкіна "Знеболювальне і снодійне"
6. Катерина Бабкіна "Щасливі голі люди"
7. "Гон спозаранку" Рассказы американских писателей о молодежи
8. Олександр Міньковський "Шаленство Майки Сковрон"
9. Микола Трублаїні "Шхуна "Колумб""
10. "Ноука от Горького Лука"
11. "Львів. Кава. Любов"
12. Элис Манро "Плюнет, поцелует, к сердцу прижмет, к черту пошлет, своей назовет"
13. Павло Кирик "Робота"
14. Александр Грин. Рассказы.
15. Оксана Боровець "Дерево Будд", "Маршрутка 417"
16. Дороти Паркер. Новеллы.
17. Аньєс Мартен-Люган "Щасливі люди читають книжки та п'ють каву"
18. Таня-Марія Литвинюк "МістаМИ"
19. Макс Фрай "Ветры, ангелы и люди"
20. Слава Світова "Жила-була Я"
21. Гвара
22. Юркі Вайнонен "13 новел"
23. Хорхе Луїс Борхес "Вигадані історії", "Алеф", збірка оповідань різних років
24. Френсіс Скотт Фіцджеральд "Великий Гетсбі"

Не так вже й погано, я думаю. Останніми роками я катастрофічно мало читала, тож 24 книжки за рік - це прорив. Про більшість із них я писала тут у блозі враження- майже рецензії. Переважна більшість книжок була українською, лише 6 російською. 6 романів, 11 збірок оповідань, 4 книжки поезій, 2 нон-фікшн, 1 словник.
10 - українських письменників, 2 російських, 9 - іноземні в українському перекладі, 3 - в російському.
Ось така статистика. Такий дивний коктейль. І головне, він говорить дуже мало про мої смаки і вподобання.
А тим часом стоси книжок, що чекають своєї черги, не меншають, а більшають. Читаймо далі ;)

Великий Гетсбі

І Фіцджеральда я раніше не читала чомусь. Та я ще багато чого такого не читала, що треба було би. Ну ось, надолужую потроху.
Гетсбі мені трапився на буккросингу в жахливому одноразовому виданні, але в гарному перекладі українською. А сам текст виявився цікавим, легким, іронічним і таким справді американським. Вже коли я лише почала читати, зловила у себе якесь знайоме відчуття-післясмак, дуже схоже на те, яке бувало під час читання Селінджера, Паркер та збірки американських оповідань. Місце, час та особливий американський дух напевно створюють це непередаване відчуття. Можливо, ще проста без вихилясів, але й не примітивна, цікава й динамічна манера оповіді. Ну і, звісно, майстерність авторів.
Отже, Гетсбі, про якого всі знають, бо принаймні дивилися фільм, постав для мене сумною, проте закономірно сумною історією. Напевно, стоси критики написано на цю тему, її я теж звісно не читала, але з впевненістю можу припустити, що більшість її говорить про суспільство тогочасної Америки і героїв, як жертв цього розбещеного і байдужого суспільства.
Для мене ж це була історія про ілюзії. Гетсбі - як майстер ілюзій, створив себе самого, своє минуле, теперішнє і навіть майбутнє, свій дім, свої міліони, славу й становище в суспільстві по суті з нічого. І так само нічим вони й були насправді. Величезна яскрава мильна бульбашка, яка просто не могла не луснути. Колоссальний кредит ілюзій, який колись довелося б повертати. І Гетсбі, який прекрасно знав, що він створив, з чого, і чим все закінчиться, але не придумав іншого способу, ніж як творити ілюзії, для себе і про себе. Жив у мріях, тож мусив спробувати їх здісними. Хоча здогадувався, що спроби марні, а у голосі Дейзі дзвенять лише гроші. "Він напевно відчував, що той старий теплий світ для нього вже втрачено безповоротно, що він вже заплатив свою ціну за розкіш так довго жити своєю мрією".

Ця книжка завершує мій читальний рік, і мабуть, скоро я підведу підсумки свого челенджу. Аж самій цікаво, скільки ж я прочитала.

Борхес

Нарешті я добралася до Борхеса. Чомусь у мене в пам'яті здавна засіло твердження, що сучасні латиноамериканські класики - це Маркес-Борхес-Кортасар. І Маркеса з Кортасаром я вже давно люблю і поважаю, а от з Борхесом все ніяк познайомитись не могла. Втім, всьому свій час, насправді я не знаю, що я у нього могла б зрозуміти ще років чотири-п'ять тому. Та й зараз, що я там розумію насправді? Проте, вже можу захоплюватись, бо він направду геній, принаймні це я зрозуміла :)
І ось тут постає складність, як написати про генія, коли про нього вже стільки всього написано? Як написати, коли ти не критик, не літературознавець, не письменник і взагалі це твоя перша зустріч з автором, якого напевно всі крім тебе вже читали? Ну, про власні враження напевно треба писати.
Скажу, що від новел Борхеса я отримала справжню інтелектуальну насолоду. І навіть не зрозуміла механізму її виникнення. Ти починаєш читати новелу й думаєш, що це нудне історичне або літературознавче дослідження, з купою джерел, цитат і посилань й не розумієш, при чому тут взагалі художня література, може це збірка наукових статей? Але чому вона тоді називається "Вигадані історії"? Потім розумієш, що на трьох сторінках тексту новели вмістилося стільки відкриттів, гіпотез і смислів, скільки не в кожному романі знайдеш. А тоді дочитуєш останнє речення і думаєш, блін, та він геній. І так з кожним оповіданням. Навіть якщо на початку здається, що там все так наворочено, зарозуміло й складно, й що ти нічого з того не зрозумієш, все одно в кінці думаєш: блін. І я зовсім не розумію, як він це робив. Мого розуму абсолютно недостатньо, щоб осягнути його талант. Скільки треба було знати, пам'ятати, тримати на увазі, щоб складати такі псевдодослідження з реальними джерелами, вигаданими джерелами, реальними цитатами з вигаданих джерел і вигаданими цитатами з реальних джерел, реальними людьми, вигаданими людьми, вигаданими людьми в реальному середовищі і навпаки і все в такому ж дусі. Всі дослідники Борхеса зламали собі ноги, зуби, мізки чи що там ще, намагаючись розшифрувати його тексти. Я навіть не намагатимусь. І хоч я не зможу осягнути всю красу цих складних комбінацій, проте можу захоплюватись величчю його фантазії та неординарністю ідей. Принаймні ідеї кожного оповідання лежать на поверхні, мені здається. І вони такі, що... блін. Хоча й з ідеями не все так просто, хіба може бути просто у Борхеса?
І ще я подумала. Борхес писав переважно короткі оповідання, хоча багато які з них схожі на тези для майбутнього роману. Ба більше, в кількох новелах він дає конкретні, новаторські для того часу ідеї для створення текстів, або й навіть переказує сюжет нібито існуючого, а насправді вигаданого роману. І якщо хтось скористався його порадами, або написав ті історії, які він переказував, чи створив свої історії по слідах Борхеса, от було би цікаво їх почитати. Хтось же мав це зробити, не може бути, щоб не знайшлось таких письменників. І якщо ви такі приклади знаєте, скажіть мені про них, будь ласка.

Юркі Вайнонен

Якщо на книжці намальований лось і у автора фінське прізвище, я не можу цю книжку не купити. З таким дизайном вона вже моя улюблена, ще до того, як я її прочитаю. Та й зміст не розчаровує, звісно. Як може розчарувати скандинавський письменник? Скандинави, як і латиноамериканці, трохи схиблені як для нас, й тому їх надзвичайно цікаво читати. Власне, ось Вайнонена порівнюють з Кафкою і Кортасаром, бо така у нього химерна проза. І таки так, щось спільне є. Зокрема манера писати про фантастичні речі буденною мовою, ніби так і треба. Ну пішов чолов'яга гуляти всередині стегна своєї дружини, ну і що в цьому такого? Ну набилася в іншого чоловіка повна квартира дохлих мух, ну буває. І ось ці фантастичні сюжети, які спокійно собі розгортаються у нашому, звичному нам світі, залишають по собі довготривалий післясмак, змушують думати, шукати паралелі, розгадувати символи. Ці оповідання знаходять зачіпки в душі читача, оселяються там і потроху нас змінюють. Ось так працює справжня якісна література. Особисто мене кілька оповідань дуже вразили, і своїм сюжетом і мовою, якою написані, й дуже логічним, але абсолютно непередбачуваним фіналом. Мабуть, це і є справжня майстерність. Одним словом, я знову в захваті. Ще один автор в моєму списку тих, у кого варто вчитися. Люблю скандинавів :)

Слава Світова - дівчинка в короні

Знічев'я на роботі прочитала книжку "Жила-була Я" авторки з промовистим псевдонімом. І що показово, на звороті портрет авторки таки в короні. І літера "Я" у назві теж. Власне, далі можна б і не читати. Але я прочитала, бо не схвалюю позицію "Не читав, але засуджую". Тепер чесно можу засуджувати :)
Якби це була історія по типу Бріджіт Джонс, де є чіткий сюжет і смішна головна героїня, то було би класно, стьобно, іронічно, це було би цікаво читати. Але ж це книга про автора - дівчинку Славу Світову, під тридцять п'ять років, яка розповідає різні кумедні історії саме про себе. Історії, які вона сама вважає кумедними. Наприклад, як вона лізла на підвіконня відчиняти вікно, так і не відчинила, а тоді злазила і гепнулась під стіл. Або як вона жарила пиріжки, а вони вийшли несмачні. Або як в квартирі не було гарячої води і вона мусила вранці гріти воду і "бавитися рондельками". Ну і далі все в такому ж дусі. Це чудово, що автор вміє зі всього посміятися, але при чому тут читач? Ці історії можна розповідати у себе в блозі, якщо його читають твої друзі і вони звикли реготати з тебе. З цього будуть мліти твої батьки, але сторонній читач чому має все це читати? Де та складова, яка змусить зацікавитись і не кинути книжку після першого ж розділу? Купа людей, що сказали свої вступні слова до цієї книги, називають блискучий гумор і тонку самоіронію як привід до читання. Гумор так, він присутній і його навіть забагато. А от самоіронія виглядає так: "Ой, як так дерлася, а тоді як стала злазить, да забула, що там високо, да як покотилася під стіл, охо-хо, ха-ха-ха, от я незграба." Одразу спадає на думку вираз "Прєлесть, какая дурочка". Це не іронія і самокритика, на мою думку, це таке самомилування, "Я така дурочка, ну прєлесть же?" Самоіронія з-під корони. Такі тексти пишуть, та й взагалі, такі історії про себе розповідають, коли впевнені у своїй виключній значимості, унікальності й індивідуальності. Скромність і поряд не стояла. Навіть, якщо це замасковано під іронію і стьоб. І я ще раз питаю, навіщо це все пересічному читачеві, який купив книгу, а автора-героїню і в очі не бачив? Ну, мені було цікаво з дослідницької точки зору, психологам теж може стати в нагоді, бо там дуже яскраво видно, що таке корона (корона як психологічний термін). І, задля справедливості мушу сказати, що мова автора дуже яскрава і багата. Купа галицьких діалектизмів, фразеологізмів, небанальні й нечасто вживані слова роблять цей текст загалом читабельним. Але я все одно не розумію, навіщо було його видавати :)

Максофраєвщина

Раніше я дуже любила Фрая. Одначе щось невловиме в його текстах мене завжди трохи спантеличувало. Треба було змінити спосіб читання, щоб зрозуміти нарешті, що не таке вже воно й невловиме. Цілком на поверхні, як виявилося. І зветься воно - максофраєвщина.
Процитую свого друга, він якось сказав, що найкраще і водночас найгірше в кожному письменнику - це він сам. Тобто ось це "так сказати міг лише він" може викликати як захоплення, так і роздратування і від цього нікуди не подітися. Тож почну із захоплення.
Я не знаток сучасної російськомовної літератури звісно, але мені небезпідставно здається, що Фрай унікальний автор. Унікальний в тому, що поставив собі за мету і невідступно їй слідує - писати про альтернативні способи взаємодії з реальністю. В той час як більшість письменників або зображують дійсність, або вигадують інші світи, Фрай пише про дійсність, але таку, якою вона може бути, якщо докласти до цього зусиль і діяльної віри. Про те, як люди власними руками і думками творять справжні дива, про те, що світ не такий простий і безнадійний, як багато хто звик вважати, варто лише змінити точку зору. Про те, що за кожною незначною на перший погляд подією може стояти щось більше. І головне, про те, що завжди є надія. Тому книги Фрая насправді дуже важливі й цінні, і прекрасно, що їх любить і читає так багато людей. Засмучує мене інше. Він пише так, что його тексти не вважаються за серйозну літературу. У Фрая своя мова, його легко впізнати, він сипле дотепностями, іронізує, використовує характерні мовні обороти й цитати, одним словом, авторська мова в нього розроблена дуже добре. Проте особисто я від цієї мови швидко втомилася й лише на третій книжці зрозуміла чому. Авторською мовою говорять абсолютно всі персонажі. І таким чином кожна книга перетворюється на діалог автора з самим собою. А персонажі виходять несправжні, схематичні, це не персонажі навіть, а провідники авторського слова. Читач же не може впізнати у персонажах реальних людей, і тому змушений ідентифікувати себе з автором (або відкидати книгу як не варту уваги, "казочку"). І що тоді? А тоді кожен прихильник Фрая стає трішечки Фраєм. Фраєвська мова легко запам'ятовується і входить в ужиток спочатку на рівні цитат, а тоді й на рівні манери говорити. Цікаво, чи засвоюється так само і спосіб мислення? Може я тільки-но розкрила хитрий план автора по завоюванню світу? :)
І ще мені незрозуміло, навіщо кожну ідею, "мораль", так би мовити, оповідання подавати так розгорнуто-прямолінійно, ще й пояснювати кількома абзацами. Читачам же не лишається роботи, вони позбавляються пошукової активності. А я впевнена, що думка, здобута самостійно, важить набагато більше тої, що розтлумачена і до рота покладена.
Одним словом, мені здається, що були б творіння Фрая на рівні "літератури" а не "ентертейнменту", вони мали б набагато більше впливу на людей. Він же прагне покращити нашу реальність? І в цьому я з ним цілком солідарна.

Дороті Паркер

Останнім часом я читаю багато короткої прози. Вважаю, що саме в короткому оповіданні найкраще видно майстерність письменника. І коли трапляються такі тексти, де на кількох сторінках розгорнуто сюжет, розкрито проблему, змальовано яскравих живих персонажів, та ще й без зайвих слів, о, це справжня радість. Саме такою радістю стала для мене книжка новел Дороті Паркер, американської письменниці початку 20 століття. Там не завжди є сюжет, інколи це просто монолог або діалог. Але саме це і прекрасно. Ось так, на кількох сторінках, засобом монологу героя авторка розкриває не лише характер героя, а й більш загальну проблему тогочасного суспільства. Її цікавлять відносини між людьми, стосунки між чоловіком і жінкою, місце жінки в суспільстві, а також різноманітні людські пороки й слабкості. І щоразу це влучно, гостро, сатирично, хоч насправді й сумно. Там немає зайвих слів, образів, пояснень, нотацій (хоч про це і жалкував автор вступного слова, мовляв, немає у неї прямолінійних викриттів, до яких звик радянський читач). Вона просто малює картину, широкими мазками, які втім створюють довершену композицію. Монолог біля телефону - механізм виникнення любовної аддикції. Діалог з господарем дому, де відбувається вечірка - вся палітра ставлення до чорних. Монолог дівчини, який вона знову повторює - механізм раціоналізації в дії. Ну і лицемірство, лицемірство різних сортів, на будь-який смак. Знахідка для психолога та соціолога. Та й просто для уважного читача. Щодо мене, то я ладна була аплодувати від захоплення після кожної новели, так вони гарно зроблені. Є чому повчитися.

Щасливі люди читають книжки та п'ють каву

Прочитала з якогось дива жіночий роман, а все тому, що його розрекламувало ВСЛ. Книжка французької письменниці Аньєс Мартен-Люган. Ну та менше з тим, мені таки є що про нього сказати.
По-перше, дуже мені сподобався переклад. Шикарний переклад, я вважаю, живий, смачний, багатобарвний. Я чомусь впевнена, що оригінал не такий барвистий. Склалося враження, що перекладач навмисне підбирав цікаві синоніми та не часто вживані слова й діалектизми, щоб прикрасити текст. Бо без цього, певно, все було б дуже сумно. І справа не втому, що текст про сумне - жінку в депресії після втрати чоловіка й доньки. А в тому, що це таки жіночий роман у всій своїй красі.
Сюжет не надто оригінальний - жінка в жахливій депресії, після смерті рідних рік не виходить з квартири. Але оскільки поховати себе там заживо їй не дає друг, що приходить щодня, вона вирішує податися жити до ірландського містечка, щоб нікого не знати й ніхто її там не чіпав.
А там у неї виявляється сусід, який теж нікого не хоче бачити і знати. От і чудово, подумаєте ви, все як вона й хотіла. Аж ні, виявляється, вона хотіла зовсім не цього, бо з сусідом почала воювати, швиденько видравшись із своєї апатії. Ну а далі - ясно що, це ж жіночий роман.
Але найбільш феєричний фінал. В дусі "встретились два одиночества", Рапунцель і Онєгін (це терміни психолога Марини Комісарової).
От з точки зору психології в мене багато питань до книги. Здається мені, авторка зовсім не знає,  що то воно таке - справжня депресія. Воно то й добре, але не додає тексту ні правдоподібності, ні трагізму, ні психологізму. А я сподівалася побачити там механізм виходу з кризового стану, принаймні так сказано було в аннотації: жінка після трагічної смерті рідних повертається до життя. А вона не повертається, вона взагалі нічого не робить. Всю дорогу вона тільки плаче, курить, напивається та сидить днями у кріслі. Ну потім ще стала гуляти узбережжям і гратися з собакою. Чудовий механізм, нічого не скажеш. Йшов третій рік такого життя. Здоров'я героїні залізне - не здало. Гроші малюються самі, бо звідки беруться, ні з чого не ясно. І також не ясно, чого раптом цей відлюдькуватий чоловік закохався в жінку, яка мала йому поперек горла стати зі своїми істериками. Але найбільше я не люблю, коли в кінці оповіді забувають про друзів. От був у сусіди собака, грав певну роль у сюжеті. А тоді сусіда зник з містечка і про пса ні слова більше. А пес де, я питаю? Вже ж можна було два слова сказати, він же також персонаж.
Але, гадаю, з книги вийшов би непоганий фільм, якби французький. Мені здалося, що саме для фільму авторка свою історію і написала. І всі характери та перипетії з подібних фільмів і взяла. Ну таке, французька мелодрама для затишного вечора. Вибачте вже за спойлери.

Гон спозаранку

Ні, це я не гоню, тим паче пишу це ввечері, це книжка так називається. Знайшла я її влітку на буккросингу і звісно не могла не взяти, з такою-то назвою. Насправді збірка оповідань американських письменників "про молодь". Ну, дуже умовно про молодь, просто разнарядка мабуть така була в укладачів. Сімдесят якогось року книжка. Як добирали оповідання, для мене знову загадка, це завжди загадка в таких збірках, але цього разу всі оповідання зібралися хороші. І різні. Тобто дійсно, деякий зріз американської прози 60-70х років.
Я відкрила для себе деяких письменників, котрих хотілося б ще почитати. Наприклад, Фланнері О'Коннор. Або Доналд Бартолм, його оповідання взагалі геніальне, це просто Хармс по-американськи. Курт Воннегут звісно сподобався. І ще Джойс Керрол Уотс. Але всі гарні насправді. Титульне оповідання, до речі, про полювання. І ще там чудові короткі відомості про авторів, в дусі соцреалізму, це як окремий твір і окремий гон.
А читала я оповідання виключно вранці, як заповідала назва :)

Осінь. Вечір. Дощ.

Так дощить увесь день, що й вечір здається безнадійно втраченим. В таку погоду лише сидіти на м'якому дивані під теплою ковдрою й читати гарну книжку. Тільки так можна врятувати цей мокрий вечір, думаєш ти. Але мусиш вийти на вулицю, а вийшовши, розумієш, що саме цього дощового вечора треба неквапом прогулюватись під парасолею. Тому що повітря таке тепле та вогке, а ліхтарі світять оранжевим світлом, тому що мокре жовте листя прилипає до підошов, а машини обдають тебе бризками й ти поволі сама стаєш вогкою та теплою й світишся від тихої радості, що ллється через вінця й зливається з оранжевим світлом ліхтарів. Ти йдеш вулицею, якою ходила тисячі разів, тисячі разів ти про щось думала дорогою, за чимось переживала, когось кохала, за кимось сумувала. Та коли обличчя овіває легкий вітерець і приносить такий знайомий, такий осінній запах вечірнього міста, запах, який чуєш лише ти, невловимо відмінний від звичного осіннього повітря, ти знаєш, що і цей вечір і цей дощ і це неможливе повітря — дарунок особисто для тебе. Ось ця вулиця, вона веде до твого дому і ти йдеш нею з найкращим хлопцем у вашій групі. Сьогодні була дискотека, і він запросив тебе, лише тебе і то наприкінці, й ви танцювали під Мерайю Кері, а тоді разом пішли додому і він проводжає тебе. Ноги в тебе геть вимокли, бо ти у легеньких туфельках, вони коричневі, пасують до молочного кольору спіднички у клітинку й коричневої кофтинки, жаль лише, що не на підборах. Аби були підбори, ти виглядала б дорослішою і його очі були би ближче, аж він високий. Всю дорогу він розповідає якісь кумедні історії, має їх багато в запасі, ще б пак, він же кавеенщик, зірка, найкращий, найгарніший, найвеселіший з усіх ваших хлопців. А проводжає саме тебе. І тобі в обличчя світять оранжеві ліхтарі, а жовте листя прилипає до підошов. Він тримає парасолю, а ти тримаєшся за його руку й тобі начхати на мокрі ноги, бо хто ж в такі хвилини думає про ноги. А біля під'їзду він цілує твої обидві щоки і свою руку, що накрила твій лоб, бо живих у лоба не цілують, і йде собі, а ти зайшла до передпокою й не тямиш себе від цього щастя й розчарування і не розумієш, то подобаєшся ти йому, чи ні. От і зараз ти йдеш цією вулицею в ботинках і шкіряній куртці, після роботи й справ і немає в тебе ні чоловіків ні дітей, ні робот, ні втрат, ні хвороб, ні надбань. Є лише вулиця, вечір, дощ і осінь, і ти та сама, що й тоді, і ноги так само мокрі, й осінь та сама. Вочевидь осінь є лише одна і вона приходить щороку й нагадує про себе тими невловимими пахощами, що відчуваєш лише ти. І ти дихаєш ними, набираєш повні груди й не хочеш видихати, аби не загубити. Й так ви йдете певний час рука до руки, ти і осінь, ти і найкращий хлопець, ти і кохання, ти і твої друзі. Ти єдина і осінь єдина, і все відбувається одночасно, немає минулого і майбутнього, є лише ця мить. І цієї миті ти щаслива.

Осінь в Че

Мої окуляри мають одну корисну властивість: вони додають насиченості лише теплим відтінкам. Я не знімаю окуляри навіть в тіні, щоби бачити всі ці неможливі кольори ніби з фільтрованого фото. Таке щемне щастя - вибігти з роботи на п'ятнадцять хвилин, аби просто пройтися парком. Роззиратися навколо, ніби якийсь заїзжий турист, вбирати в себе кольори, сонце, повітря, звуки цієї осені. Бажати запам'ятати все, всотати, привласнити і заховати в закутку пам'яті, щоб мати можливість діставати ці образи й грітися ними. І от коли в тебе п'ятнадцять хвилин на прогулянку, коли ти дивишся, дихаєш, слухаєш і вбираєш, тоді кожен червоний листочок, гілка дерева, каштан під ногами, занавіска з відкритого вікна, жовтий велосипед біля будинку - все це стає таким пронизливим, що проходить наскрізь тебе. Або ж це ти в таку неможливо прекрасну осінь стаєш проникним і прозорим для всіх цих буденно-чарівних речей. В таку осінь тільки й залишається, що писати вірші, здається, лише так можна їй віддячити.

Павло Кирик. "Робота".

Маленька книжечка оповідань молодого автора видана цього року завдяки премії "Смолоскипу", але лишилася поки що майже непоміченою. Я ж її придбала взагалі випадково, разом з книгами поезій. Але тут є про що поговорити.
Книга складається умовно з двох частин. Перша - власне оповідання "Робота", а друга - маленькі оповідання про людей, що якимось чином пов'язані з героєм першого оповідання та між собою. Все це утворює доволі складну систему, в якій доведеться розбиратися. Але це ж і цікаво. Сам автор називає перше оповідання дещо хаотичним та надто химерним, системністю ж другої частини він цілком задоволений. Я маю іншу думку :)
Як на мене, оповідання "Робота" прекрасне. Воно химерне, так, але в цьому ж і є краса. Це такий Муракамі з притаманними йому невизначенністю головного героя, дивними і часом навіть трохи містичними подіями, незнайомим місцем, де герой опиняється та не надто оптимістичним фіналом. І все це у загальному осінньо-депресивному фльорі. Можливо, вторинність, так, але в цьому таки щось є. Всі ж решта оповідань геть інші. Вони короткі, уривчасті і пласкі. І герої оповідань теж здебільшого пласкі, або й зовсім невидимі, їхня функція - бути ланкою ланцюга, який іде від головного героя "Роботи", і більше за неї вони не виконують. Тут мені трохи сумно за всіх цих героїв, бо ж вони теж могли би стати живими і об'ємними, тим більше, що типажі там цікаві. Тоді це вийшла би трохи більша книжка, але, хто зна, може вона стала би відкриттям року? Тим паче, що потенційно в задумі автора закладено дуже багато можливостей. Та лише за те, що долі героїв п'ятнадцяти оповідань опосередковано переплітаються між собою, автора варто поважати. Я уявляю собі схему, яку він малював, або навіть не малював, що ще гірше і подумки тисну йому руку. Бо там насправді все складно, заплутано та неочевидно. І тому мені жаль, що це маленька непримітна книжечка у м'якій обкладинці, а не бестселлер року.

Еліс Монро

Буде ще один тег "книжки з буккросингу". Цього літа я переважно такі й читала. Еліс Монро мені дісталася на буккросингу літшколи і я цим можу навіть пишатися, бо з десятка бажаючих книгу віддали саме мені. Ну то я її сумлінно прочитала і скоро відпущу подорожувати далі.
Монро - нобелівський лауреат з літератури 2013 року, канадійська письменниця. Я, як завжди, нічого про неї не знала і нічого раніше не читала, а до рук мені потрапила книжка з оповіданнями в російському перекладі. Там у передмові дають безліч висловлювань всяких відомих особистостей і видань про те, яка геніальна ця письменниця, які в неї особливі, чудові і живі оповідання і всяке таке, що зазвичай пишуть, щоб привернути увагу до книжки. Там-таки чомусь порівнюють авторку з Чеховим, ну може тому, що росіянам конче необхідно все співвідносити з собою Це, до речі, дуже цікаво прослідковується в примітках, які склав не перекладач, а якийсь літературознавець. Так от. Не знаю, до чого тут Чехов, ну хіба до того, що він писав про життя і Монро пише про життя. Але так можна багато про кого сказати. Річ у тому, що життя у всіх різне. Монро ж пише так, що неможливо повірити, що історії і персонажі вигадані, неможливо взагалі уявити собі, як автор сидить і створює окремий світ для кожного з персонажів своїх оповідань. Так, ми знаємо, що створити можна будь-який правдопобібний і майже реальний світ і таких самих майже реальних персонажів, але все одно, читаючи, ти чітко будеш знати, що це просто література і немає насправді таких людей. Про Монро ж краще думати, що вона пише про своїх знайомих, родичів, себе врешті решт, просто бере певний епізод із життя і літературно його описує. Бо кожне оповідання, воно не просто справжнє, воно ніби частина реального життя або великого роману. І в той же час ці оповідання цілком закінчені і не викликають питань щодо фіналу. Але певні фрази, спогади, натяки, сказані ніби ненавмисне, самі собою, дають зрозуміти, що за певною історією стоїть ціле життя цілої людини, сім'ї, містечка, міста. І це не може бути вигаданим, ну просто не може. Так думаєш перший час після прочитання. А тоді починаєш згадувати персонажів і розумієш, що декотрі цілком можуть бути і вигадані. А тоді згадуєш структуру сюжету і розумієш, що оповідання побудоване дуже грамотно і жива хаотичність лише видима. А це означає, що ... нобелівку так просто не дають, напевно. Ну і до всього тексти Монро створюють дуже яскравий образ Канади різних часів і життя там звичайних людей. Тобто за канадською атмосферою та за реалістичністю сюжетів - це до Монро. І за вмінням вибудовувати цілий світ на незначних на перший погляд фразах. І за віднаходженням сюжетів у простих буденних подіях. Треба читати, одним словом. Хоча би просто для ознайомлення.

Щасливі голі люди

Маленька книжечка з оповіданнями Катерини Бабкіної може бути прочитана за вечір (або ранок) і неодмінно створить особливий настрій. Це така штука, ніби ти сидиш на кухні у когось в гостях і слухаєш, як тобі оповідають історії якісь люди, що їх ти бачиш вперше у житті. І тому історії ці нові, геть незнайомі, несподівані і дуже цікаві. Ти ще не знаєш цих людей, ти пізнаєш їх по тому, як вони розповідають, ти не маєш уявлення, чим їхня оповідь закінчиться і не хочеш гадати. Бо це ж не детектив якийсь, це просто розмова на кухні, живі історії реальних людей.
Саме таке у мене враження. Нібито прості оповідання, нічого особливого, але автору вдалося створити ту атмосферу довірливої бесіди в дружній компанії, яка лишає відчуття реальної розмови, справжньості розказаного. І потім відчуваєш так, ніби з тобою поділилася історією свого життя майже незнайома людина, ну круто ж!
Ну, ви зрозуміли, хороша книжка ;)

Львів. Кава. Любов.

Я зараз багато читаю, але зовсім забула писати про прочитане. Та все ж продовжу, самій потім буде цікаво пригадати враження.
Літо в мене видалося порою книжок з буккросингу і оповідань. От про одну з книжок оповідань і скажу.
На Літературній школі пан Винничук радив нам не читати третьосортну літературу, а читати краще безсмертну класику. Але я оце прочитала книжку оповідань про Львів і кохання і скажу, що наразі не зустрічала кориснішої книги для письменника-початківця. Тому що значно простіше робити аналіз текстів таких самих початківців і вчитися на чужих помилках. Аніж, наприклад, намагатися осягнути майстерність когось із великих письменників. Звісно, читання великих виховує гарний смак. А читання початківців - відразу до усякого роду банальщини. Іншими словами, ти читаєш такі оповідання і розумієш, як писати не слід. І це надзвичайно корисно, я вважаю. Також дуже корисно побачити в інших авторів власні улюблені прийоми і подивитися на них збоку. Чи такі вони гарні, як тобі здавалося? Чи такі необхідні в тексті? Ну, і зрозуміти, що ти не надто оригінальний, як виявляється. Теж гарно так тверезить.
Звісно, я не хочу сказати, що ця збірка вкрай жахлива. Цілком жахливих оповідання там лише два. Два цілком достойних. А інші мають і плюси й мінуси, як це завжди в житті й буває. Кажу ж - навчальний посібник.
Ну і ще одне запитання до самої себе з приводу цього всього. Чи було б мені приємно, коли б і мої оповідання використовували як навчальний посібник? І як би так його писати, щоб цього не сталося?
От тому я й не викладаю свою прозу в інтернеті :)

Літературна школа в Карпатах

Я вирішила влаштувати собі відпустку і поєднати приємне з корисним, та майнула на тиждень до Карпат на літературну школу від ЦЛО. І це було надзвичайно корисно, дуже цікаво і неймовірно красиво. По-перше, купа прекрасних людей, які всі хочуть того ж, чого і ти - навчитися пристойно писати тексти. По-друге, прекрасні лектори і тренери, а це, на хвилиночку, відомі сучасні письменники. У нас були лекції Тараса Прохаська, Андрія Куркова, Юрія Винничука, Ірини Цілик, Галини Крук. А в тренери нашій групі майбутніх літераторок під самоназвою "Химери" попався Володимир Арєнєв, і я не можу передати словами, який же він виявився класний. За одне лише почуття гумору і нелюдську терплячість (за два, він би виправив) величезний йому уклін. Пристойного тексту я так і не написала там, проте зрозуміла, що та ідея, яка мені видавалась мало не романом всього мого життя, насправді третинна попса. Ну та й бог з ним, писатиму щось інше значить.
Велике досягнення - я вперше винесла свої вірші на загал. На літературному вечорі прочитала декілька. Виявилося, що я не дуже-то вмію декламувати. І виявилося, що декому мої вірші прийшлися до душі, а це надзвичайно тішить.
Гори я так і не побачила, натомість побачила австрійський віадук і фантастичні карпатські садиби майже сторічної давнини. Зробила трохи фотографій.
Потоваришувала з чудовими дівчатами, сподіваюсь, ми продовжимо спілкуватись.
Ну і застудилась і захворіла як фінал перезавантаження.
Одним словом, плідна видалась поїздка, плідна. Тепер би щось написати...

Падати...

Падати, падати, з тріском котитись вниз

В темні глибини звати тебе, гукати

Біль лободою в груди мені проріс

Корені вп'яв і не хоче нікуди діватись

Слухати, слухати, в низки збирати слова

Звуки ловити, в голосі розчинятись

Скільки вже сказано, скільки ще буде, а

Найголовнішого годі мені чекати

Танути, танути, в землю пускати соки

Дихати, дихати, плавати, плакати

Там, де сліди твої втоплені у пісок

Стати травою, новим життям проростати

Виживуть тільки коханці

Пальці блукають папером, сторінки пестять

Гладять сторінки, ніби кота за шерстю

Пестити шкіру у пальців немає санкцій.

Ніч накриває нас східним своїм палантином

Хіть опливає смолою, у черево плине

Краплі смоли залишають сліди на руці.

Зараз би пити червоне - вино або кров

Танути в музиці, плавати в танці

Як воно - бути безсмертним прекрасним коханцем?

Як це — з судини цідити любов?

Запахи ночі струмом пронизують тіло

Шкіра засмагла, поряд молочна шкіра

Відстань між нами не більше парсека.

Моє тіло - гітара чи мандоліна?

Темрява ліпить із світу руїни

Випиває всі звуки північна спека.

Десь крізь галактики музика лине над часом

Вічні коханці не знають ні болю ні ран

Бранці жаги не воскреснуть у променях вранці

Ми ж не прокинемось разом

Не прокинемось разом.

Підслухане

Старша жінка у хустці схиляється до молодої

Пересилює шепотом стукіт трамвайних колій

Каже: Я ж не бачила більше його ніколи

Я ж сама загубила кохання щасливу долю.

Неприступність ту кляту свою я носила як орден

Я ж могла з ним зустрітися там, біля тої осоки

Чи листа написати, невже б мені правиця всохла?

Та сиділа й мовчала як скеля, така була горда.

Вісімнадцять листів він мені написав, я їх всі пощитала,

Поскладала по черзі й сховала за рамку портрета

В хаті маминій, від неї самої в секреті

І поїхала в місто, аби їх щодень не читати.

Люди штовхаються поряд, наповнюють сутінки голосами.

Жінка в хустці не бачить нікого, в очах її сльози

Вона дивиться в молодість власну і ніби пробачення просить

У кохання чи в нього, що, власне, одне і те саме.

Жінка каже: Листи його мати знайшла і спалила

Бо як я приїзжала, ховалася з ними в кімнаті,

Всі читала по черзі, розкладала кругом на кроваті

І лягала на них долілиць, лежала і вила.

Сорок років минуло, а я все забути не можу

І весь час мене тягне до нього заговорити.

Та як здумаю, там же напевно дружина, діти

Що як сім'ю розіб'ю, накличу ще кару божу.

Аби ж то зустрітися ще раз нам випала доля.

Хоч ув очі поглянути, голос разочок почути.

Вже б я все розказала, що сильні такі були чуства

Що злякалася дуже й зізнатись нестачило волі.

Юна дівчина дивиться долу, слухає неуважно.

Старша щось там шепоче, забувши про гамір трамваю.

Їй би встояти зараз, чого ж то вагон так хитає?

Здається, вона закохалась, і їй невимовно страшно.

На межі

Просвіт дверний — то межа, а за неї — не можна

Далі там світ, у якому мені ще не бути

Тут перед нею є місто і сонце і люди

Ти ж не виходиш до мене із тіні на світло

Просвіт дверний — це межа із кількох сантиметрів

Тут не буває ні часу, ні болю, ні звуку

Тут ти береш мою ліву в свою праву руку

Правою стан обіймаєш і дихаєш часто

Ми стоїмо на межі у дверному просвіті

Я притискаюсь до тебе, заплющую очі

Серце штовхається в ребра, родитися хоче

В серці щемить, бо прощатися треба

Наше побачення тут незаконне, а отже

Скоро розійдемось ми у свої потойбіччя

В просвіті лишаться тіні, стоятимуть вічно

Серцем до серця, заплющивши очі

Назви пустку матір'ю

Все почалося з того, що на Книжковому арсеналі я майже випадково натрапила на зустріч з Катериною Бабкіною, яка розповідала про свій флеш-моб, де вони з другом взялися прочитати 400 книжок українською на рік. І вона згадала, як в одній маленькій книгарні їй дали тоненьку книжку про Ірландію й ця книжка стала для неї справжнім відкриттям. Я, не досидівши до кінця зустрічі, пішла до стенду тієї книгарні, та й спитала про книжку. Мені дістали з валізи останній екземпляр.
Отже, Лайєм Карсон "Назви пустку матір'ю". Темпора, 2011.
Для мене вона теж стала відкриттям, я теж, як і Катерина, прочитала її на одному диханні.
Але мені все одно не зрозуміло, як так сталося, що її видали у нас.
Про автора відомо лише те, що він є директором фестивалю ірландськомовної літератури в Ірландії. Жодних інших його книжок не видавали ні у нас, ні в Росії. Про його батька - просвітника, оповідача й письменника, Лайяма Мак-Карейна не знає навіть гугл (хоча напевно є люди, які знають, шанують і люблять). У книжці, яка по суті є мемуарами, Карсон згадує своє дитинство і юність, своїх батьків і дідусів. А для нас, погодьтесь, це все незнайомі люди з чужої країни. Ну і аудиторія, якою може бути українська аудиторія у публіцистичної книжки про Ірландію та ірландську мову? Тисячі дві людей? Як, власне, і тираж книги. Здавалося б, все проти того, щоб друкувати цю книгу. Але вона вийшла, і судячи з усього, сама знаходить своїх читачів.
Я дуже рада, насправді, що ця книга знайшла мене. Бо я давно захоплююсь Ірландією і взагалі кельтами, бо гельські мови для мене одні з найкрасивіших у світі, бо в ірландців є багато спільного з українцями і взагалі це дуже цікава нація. Ну і тому, що ірландська мова зникає, й це дуже сумно. З кожним поколінням людей, які знають і розвивають мову, стає все менше. Про це, зокрема, і пише автор. Він розповідає, як його батьки боролися за розповсюдження мови, як прекрасно їм це вдавалося, і як потім теракти ІРА звели все нанівець, бо мова стала асоціюватися з насиллям. Але причина не лише в цьому. Протягом століть ірландську мову зберігали майже як музейний експонат, бо з часів англійського панування державною мовою там є англійська. І хоча ірландці мають дуже сильну національну ідентичність, все ж мову вони не вважають обов'язковою умовою своєї ірландськості.
Тут вже стає зрозуміло, чому ця книга з'явилася в Україні, чи не так? У нас ще не так усе погано, але таке може статися і з українською мовою, маємо всі передумови. Отже, це книжка-попередження. Втім, боюся, її прочитає критично мало людей.

Жадан - це про любов.

Я довго, навіть дуже довго читала всього одну книгу. Але в книзі тій - десять книг віршів Жадана. Називається вона "Господь симпатизує аутсайдерам" і збірки там розміщені в ретроспективі - від 2014 року до 1995.
Звісно, не мені характеризувати тут Жадана, я й не буду. Я лише скажу, що його варто читати, якщо хочете бодай щось знати про сучасну українську поезію. Та й взагалі - його варто читати. Хоча б тому, що у його віршах дуже багато любові. На перший погляд може здатися, що це поезія про якихось маргіналів, наркоманів, пияк, бандитів, гастарбайтерів. На другий погляд може здатися, що це вірші без надії, декаданські такі вірші. А на третій - крізь цей темний фон проступає любов. До всього. Просто любов як вона є. До всіх цих нещасних людей, до країни, до міст, вулиць і будинків, до часів та епох, до життя врешті решт. Власне, у багатьох віршах "про любов" набагато менше любові, ніж у жаданівській "маргінальній" поезії. І любов ця цілком органічна, природня, фонова, вона не проявляється у якихось патетичних чи романтичних зворотах, якихось чуттєвих описах чи описах почуттів. Вона як повітря, яким дихаєш. З першим рядком ти вдихаєш любов, і далі, про що б там не йшлося, вона не зникає, як не може зникнути повітря. Просто вона у всьому. А особливо в увазі автора до того, про що чи кого він пише. Просто в цьому уважному погляді без схвалення чи засудження. І особливо мене тішить, з якою любов'ю він пише про жінок. Коментарі до "Вогнепальних та ножових" - найбільш лірична проза, яка мені траплялася. Може, мені не так багато чого траплялося, але я все одно страшенно вдячна Жадану за цю збірку і взагалі за вірші про жінок. Вони якісь особливі. Саме після них так віриться в кохання...

"Знаєш, іноді мені здається, що люди насправді помирають тому, що в них просто зупиняється серце від любові до цього дивного-дивного фантастичного світу" ( Історія культури початку століття).

Вбий мене

Другий переклад вірша Марини Козлової.

Спершу ми мовчимо, чай п'ємо, визначаєм погоду.

Фарбуєм червоним і чорним пір'я стріл.

Ти убий мене, не питаючи в мене згоди,

Без ліцензії на відстріл.

Можеш вбити мене врешті-решт за неправильні рими,

Це якщо тобі досі потрібен знак.

За усі рефлексії, за концепції і парадигми

Будь за що, просто вбий мене, бодай-як.

Вбий мене, аби я не плакала вечорами

І спокійно вертай назад, до свого прибою.

Не сьогодні розійдемось, та й зустрілись не вчора ми

Може просто я хочу колись бути  вбита тобою.

Оригінал російською:

Мы сначала долго молчим, пьем чай,
Принимаем решенье.
Красим алой и черной красками перья стрел.
Ты убей меня, не спрашивая разрешенья,
Не беря лицензии на отстрел.

Ты убей меня в частности за отглагольные рифмы,
Хотя это, понятно, никак не влияет на суть.
За все рефлексии, парадигмы и прочие логарифмы,
Да за что угодно просто убей меня как-нибудь.

Ты убей меня, чтобы я не плакала вечерами,
И спокойно езжай туда, где шумит прибой.
Не сегодня расстанемся, да и встретились не вчера мы.
Может, просто когда-нибудь я хочу быть убита тобой.

Війна як спосіб вирішення особистісних проблем чоловіків

Життя схоже на колесо, а ти наче білка в нім

І чогось нестачає, щоб відчути себе живим

Все встигати: робота, коханка, дім

Ось і подвиг для такого як ти

Героя.

Нікудишній вийшов із тебе шахрай

І хоч душу свою за борги продай

Все одно в кінці не потрапиш в рай

І для раю невдахам потрібна

“Криша”.

Кожна жінка твоя - це життя на кону

Кожна хоче, щоб вибрав її лиш одну

Та іди вже ти на ту кляту війну

Там все просто: ось ворог, ось друг,

Ось зброя.

Там заплачеш іще на твердих мішках

Там достоту пізнаєш, що значить страх,

Разом з кров'ю й суглинком сухим на зубах

Ти почуєш, як в душу заходить

Тиша.

Знаєш вже, яка буде за все ціна

Така жадібна й хтива ота війна

Вип'є, висмокче, виїсть тебе до дна

Після неї вже жодної

Не захочеш.

Who wants to love forever

Нема в цьому світі ні часу ні місця,

Які вони можуть назвати своїми.

Але вони вірять, що мають місію

І що їх ляльки можуть стати живими.

Нема для них в світі найменшого шансу,

Але вони про це зовсім не знають.

Вони мають мрію, красиву й ошатну

І віру, що виведе їх мрія до раю.

Вони б'ються завзято, неначе з драконом

Із сірістю днів і темінню ночі.

Встановлюють власні жорсткі закони,

Де все складається так, як вони хочуть.

Вони набивають гулі в пошуках станів

Не вчаться нічому, все кружляють по колу.

Лише чекають, коли надія помре останньою,

Але ж насправді надія не вмирає ніколи.

Вони системно провалюють іспити,

І платять за це віршами й сльозами.

Зрештою, тільки дурень посміє любити,

Знаючи, що нічого не буде навзаєм.

І лише дурень вічно жити захоче

Там, де не можна сховатись в магічному крузі

Бо коли дорослішання — це злочин,

Покарання за нього — відлучення від ілюзій.

Бо після цього так просто і звично

Приходить бажання говорити відверто:

Чи є тут хтось, хто готовий чекати вічно,

Коли кохання мусить померти?

На затемнення

В рамках завершення одного досить довгого циклу - вірш, писаний під сонячне затемнення в березні 2006. Дивно знаходити свої давнішні творіння, ще дивніше, коли вони виявляються непоганими.

Серым небом

Грязным снегом

Жгучим ветром

Тусклым светом

В душу затекала

Сердце выпивала

Глаза выжигала

Смерть обещала

Холод вечный

Покой мягкий

Забвение сладкое

Конец страданиям

Любовь стеклянную

Игру беспечную

Жизнь обычную

Да незнание

Но сердце теплое

И солнце черное –

Весна.

Танок на кістках зими

Міні-вірш, написаний на рівнодення 2013 року. Актуальний сьогодні як ніколи.


Мы спляшем на тлеющем снеге,
Втопчем в мерзлую землю лед.
Мы дети дождя и улиток
Наше время с весной придет.
(Мы гордый лесной народ).

Ти

Здається, що горе — це гори

Безжальні холодні хребти.

Здається, що смуток — це море

Глибинні солоні пласти.

Ти вмієш знаходити смисли

Я вмію дороги плести

Між темними водами й світлом

Являти прозорі мости.

Ти можеш наповнити ріку

Якої не переплисти.

Зробити досяжними зорі

В долонях на землю знести.

Ми в силах приборкати всесвіт

Не в змозі лиш правду знайти.

Бо ти мені — море і гори,

А я тобі — греблі й мости.

І я тобі друг

А ти мені

Хто мені

Ти?

Мій переклад вірша

Сьогодні прекрасна поетеса Марина Козлова оприлюднила новий вірш. І вірш цей так мені запав, що я моментально вивчила його напам"ять. А тоді непомітно для себе почала перекладати на українську. І я жила цим віршем цілий день. І я таки зробила свій переклад. І надіслала авторці. І їй сподобалось. Отже, я щаслива і горда :) Ось він.

Не слухай чужі слова,

Оскільки слова — пусте.

А руку тримай так,

Неначе у ній — меч.

Із всього твого життя

Згадається тільки те,

Що лишиться на губах

І вітром спаде з плеч.

Ти згадуй очей глиб

І жодних його вад.

А душу не віддавай,

Бо будеш назад просить.

Віднині це твій світ

І твій незбагненний сад

Та полум'я не зчиняй,

Якого тобі не згасить.

І оригінал російською:

Не следуй ничьим словам,

Поскольку слова – ничто.
А руку держи так,
Как будто бы в ней – меч.
Тебе за всю твою жизнь
Запомнится только то,
Что унесешь на губах
После коротких встреч.
Запомни его вздох,
Его улыбку и взгляд.
Но не отдавай себя,
Чтобы назад не просить.
Теперь это твой мир.
И твой бесконечный сад.
Но не разжигай огонь,
Который не погасить

Їсти. Молитись. Кохати.

Прочитала бестселлер Елізабет Гілберт. Перш за все скажу, що чоловікам, мабуть, не варто читати цю книгу. Ну, тим чоловікам-чоловікам, для яких жінка - це п"ятдесят кіло емоцій незрозуміло про що. Чоловікам, які цікавляться внутрішнім світом людини, духовними пошуками або психологією - можна. А от жінкам читати варто, усім. Бо навіть якщо вас не цікавить духовний пошук, ви тут знайдете багато знайомого і, можливо, корисного.
Власне, ця книга - щось на кшталт щоденника письменниці, відверта й правдива. Мені сподобалось, як ця відважна жінка спокійно пише про свої баги й місцями відверту дурість без сором"язливості, без намагання себе виправдати, навіть без каяття. Це така спокійна буддистська позиція, яка говорить про те, що вона таки досягла певних успіхів у самовдосконаленні. Певно, вона могла передбачити, скільки людей, особливо чоловіків, скажуть їй після цієї книги, що вона просто дурепа, яка сама не знає, чого хоче. Та сенс у тому, що вона пройшла через це, осмислила, переплавила й зрештою вийшла на новий рівень. І вже з того рівня змогла про все написати. І вона молодець, я вважаю. Я взагалі люблю, коли люди самовдосконалюються. Тому, може ця книга й не шедевр літератури, але безперечно дуже корисна. Особливо тим, хто сам собі набрид уже зі своїми стражданнями.
Певною мірою, історія письменниці типова. Немає в ній нічого надзвичайного й особливого, через схожі проблеми проходять мільйони жінок. Й, можливо, побачити, що не лише ти маєш такі проблеми, й що є принаймні одна жінка, яка з ними впоралась, це вже велика психологічна допомога. Інше питання, що вона з ними впоралась шляхом подорожі протягом року трьома країнами, а таке далеко не всім по кишені. Та зрештою, ці країни можна вважати метафорами, і тоді ви знайдете власні відповідники. Якщо, звісно, захочете повторити її шлях. Але краще пам"ятати, що шлях у кожного свій, і ця книга - лише приклад одного з них.
Книга написана легко, дотепно, цікаво, з описами країн, що їх відвідала авторка. І ще має гарний переклад українською.
А от фільм після книги мені зовсім не зайшов. Розумію, складно написати сценарій за мотивами щоденника, але мені здалося, що сценаристи не дуже старалися. Це вийшов такий типовий американський фільм, де є красиві місця трьох країн, але немає головного. І зрештою все знову схоже на історю Попелюшки. Можливо тому, що Джулія Робертс в головній ролі? Власне, що хочу сказати. Якщо ви подивитесь фільм, ви не зрозумієте, про що насправді ця книга, і вважатимете, що це просто типова американська історія про багату жінку, яка хоче зустріти свого принця. Не дивіться фільм. Почитайте краще книгу :)

Хроніка любовних подій

Чергова прочитана книжка - Тадеуша Конвіцького "Хроніка любовних подій". Роман 1974, переклад 2012 року. Дуже знаменитий, кажуть, роман, за яким знято не менш знаменитий фільм. Фільм я теж подивилась, хороший фільм. Анджей Вайда - режисер, Конвіцький - автор сценарію. Тому там все дослівно, як у книзі, тільки скорочено трохи.
Загалом я не бозна-який знавець літератури й з польськими письменниками не знайома зовсім. Можливо, якби ми все це вивчали в інституті, робили розбори, читали критику... А так доводиться просто читати і створювати власне враження. Так от, враження в мене неоднозначне.
По-перше, дійсно вразила здатність письменника створювати простір оповідання. Мені здається, що такий живий, такий детальний простір можливо створити лише з реального простору, добре знайомого автору. Я маю на увазі містечко, в якому відбувались усі любовні й не дуже події. Дуже сподіваюсь, що письменник спирався на власні спогади з передвоєнного минулого і що описане містечко справді існувало. Бо інакше виявиться, що він просто геній, а я його не зрозуміла. І мені буде соромно :)
А не зрозуміла я діалогів. Річ у тім, що майже всі діалоги наповнені філософією, осмисленням буття, пошуком себе у світі і всяким таким. Незалежно від того, кому належать слова. Тобто, філософствують там і гімназисти і дід, що помирає, і знуджені старі діви й молоденькі дівчатка... та зрештою всі герої. І тут я бачу точку зору саме автора, бажання вкласти в уста героїв власні роздуми, питання, що його хвилюють і відповіді на них, що вже знайдені. В результаті все це виглядає настільки ж неживим і штучним, наскільки живим і справжнім є тло, на якому пишеться історія. Можливо, в тому й задум...
Але є ще кілька речей, які мені незрозумілі. Наприклад, введення в оповідання містичного компоненту, як на мене, сумнівне. Це при тому, що я люблю містику. Але тут вона наче невиправдана. А по-друге, незрозуміла сама структура тексту з його раптовими вставками то споминів про ті часи, то газетних статей, то знову ж таки, філосовських есеїв. Мені здається, якщо роздуми й описи не вдається напряму вписати в оповідання, то вже й не треба. А якщо хочеться ввести газетні замітки, то треба їх розподілити якось рівномірно, а не лише на початку роману.
Одним словом, складно мені було з цим романом, і фільм не надто допоміг прояснити моє бачення. Дивно все якось... Хоча сама історія першого кохання цікава й захоплива. І персонажі колоритні. І діалоги цікаві. А все одно дивно...
Я знаю, що цей блог ніхто не читає, та раптом. Якщо хтось читав Конвіцького і може порекомендувати гарну статтю про його творчість, буду вельми вдячна. Все ж хочеться прояснити.

Ловець у житі

Оце нещодавно прочитала одну з тих книжок, що ми привезли зі Львівського форуму. Нове видання Селінджера. Виявилось, що нове видання містить старий переклад і я дуже рада з цього.
Річ у тім, що вперше я прочитала Селінджера саме українською мовою, в перекладі Олекси Логвиненка. І відтоді закохалася, мабуть не так в письменника, як в українську мову. Бо до того часу я не могла собі уявити, які смачні, соковиті, яскраві, емоційно насичені слова можна вживати українською, щоби просто вилаятись. Я нічого не знала про українську лайку. І про те, якою різнобарвною може бути мова, теж майже нічого не знала, хоча з українською ніколи не мала проблем. Отже, "Над прірвою в житі" стала для мене відкриттям всього мого життя. Згодом я купила собі російський переклад, і перечитувала його пару разів, але не пригадую, щоб він викликав у мене такий захват, як український. Та почитайте самі. Це лише перша сторінка нового видання, кілька рядків, але ж яка краса!

Якщо ви справді надумали читати цю історію, то насамперед вам, мабуть, захочеться довідатись, де я з'явився на світ божий, як минало моє безголове дитинство, що робили мої батько й мати, поки мене ще і в проекті не було,- одне слово, всю оту муру в дусі Девіда Копперфілда. Та як хочете знати правду, я не маю охоти закопуватись у той мотлох. По-перше, все це мені остогидло, як гірка редька, а по-друге, і батька, й матір моїх по двічі вхопив би грець кожного, якби я почав роздзвонювати про їхні домашні справи. Вони в мене щодо цього вразливі - не приведи Господи, надто старий. Загалом вони добрі, що й казати, тільки ж вразливі - страх. Та я й не збираюсь описувати тут усю свою триклятущу біографію. Я тільки розповім оту ідіотську історію, ще сталася зі мною на Різдво - ще до того, як я мало не врізав дуба і мене притарабанили сюди, щоб я трохи оклигав.

Думаю, що цей текст можна вважати пам'ятником української перекладної літератури, може він таким і є, просто я не знаю про це. Бо він справді на це заслуговує.
Взагалі бути перекладачем напевно набагато складніше, ніж просто письменником. Бо тут потрібно не лише досконало знати свою мову і вміти гарно писати. Не лише досконало знати чужу мову і вміти на ній писати. А й вміти балансувати між двома культурами, двома письмовими традиціями, вміти своєю мовою показати особливості мовлення автора, не втратити дух часу та культури іншого народу і в той же час адаптувати текст до нашого читача, зробити його цікавим і зрозумілим, близьким. Тому використовувати українські сленгові словечки, щоб передати американський сленг - це дуже правильно. Перекладати ж американський сленг дослівно було б не зовсім вірно. Тому-то переклад Олекси Логвиненка і є таким геніальним, бо він змушує читача закохатись в американську літературу і українську мову одночасно.
Отже, що я хочу сказати. Читайте українською, люди. Вишукуйте найкращі переклади, порівнюйте з іншими, не лінуйтесь і не пливіть за течією, якщо звісно хочете розвивати свій мозок і вдосконалювати знання. І поважайте працю перекладачів, то титанічна праця. Може не всім вона вдається досконало, але це не привід обминути український переклад, обравши більш звичний - російський.