Це простір для слів, простір для роздумів і текстів.
Тут я писатиму лише українською і лише те, що мені заманеться.
Це такий собі щоденник, місце, де можна дізнатись дещо про мій внутрішній світ.
Якщо раптом це комусь цікаво :)

субота, 5 листопада 2016 р.

Максофраєвщина

Раніше я дуже любила Фрая. Одначе щось невловиме в його текстах мене завжди трохи спантеличувало. Треба було змінити спосіб читання, щоб зрозуміти нарешті, що не таке вже воно й невловиме. Цілком на поверхні, як виявилося. І зветься воно - максофраєвщина.
Процитую свого друга, він якось сказав, що найкраще і водночас найгірше в кожному письменнику - це він сам. Тобто ось це "так сказати міг лише він" може викликати як захоплення, так і роздратування і від цього нікуди не подітися. Тож почну із захоплення.
Я не знаток сучасної російськомовної літератури звісно, але мені небезпідставно здається, що Фрай унікальний автор. Унікальний в тому, що поставив собі за мету і невідступно їй слідує - писати про альтернативні способи взаємодії з реальністю. В той час як більшість письменників або зображують дійсність, або вигадують інші світи, Фрай пише про дійсність, але таку, якою вона може бути, якщо докласти до цього зусиль і діяльної віри. Про те, як люди власними руками і думками творять справжні дива, про те, що світ не такий простий і безнадійний, як багато хто звик вважати, варто лише змінити точку зору. Про те, що за кожною незначною на перший погляд подією може стояти щось більше. І головне, про те, що завжди є надія. Тому книги Фрая насправді дуже важливі й цінні, і прекрасно, що їх любить і читає так багато людей. Засмучує мене інше. Він пише так, что його тексти не вважаються за серйозну літературу. У Фрая своя мова, його легко впізнати, він сипле дотепностями, іронізує, використовує характерні мовні обороти й цитати, одним словом, авторська мова в нього розроблена дуже добре. Проте особисто я від цієї мови швидко втомилася й лише на третій книжці зрозуміла чому. Авторською мовою говорять абсолютно всі персонажі. І таким чином кожна книга перетворюється на діалог автора з самим собою. А персонажі виходять несправжні, схематичні, це не персонажі навіть, а провідники авторського слова. Читач же не може впізнати у персонажах реальних людей, і тому змушений ідентифікувати себе з автором (або відкидати книгу як не варту уваги, "казочку"). І що тоді? А тоді кожен прихильник Фрая стає трішечки Фраєм. Фраєвська мова легко запам'ятовується і входить в ужиток спочатку на рівні цитат, а тоді й на рівні манери говорити. Цікаво, чи засвоюється так само і спосіб мислення? Може я тільки-но розкрила хитрий план автора по завоюванню світу? :)
І ще мені незрозуміло, навіщо кожну ідею, "мораль", так би мовити, оповідання подавати так розгорнуто-прямолінійно, ще й пояснювати кількома абзацами. Читачам же не лишається роботи, вони позбавляються пошукової активності. А я впевнена, що думка, здобута самостійно, важить набагато більше тої, що розтлумачена і до рота покладена.
Одним словом, мені здається, що були б творіння Фрая на рівні "літератури" а не "ентертейнменту", вони мали б набагато більше впливу на людей. Він же прагне покращити нашу реальність? І в цьому я з ним цілком солідарна.


3 коментарі:

  1. Цікава тема)
    Пам'ятаєш, ти мені надіслала два оповідання Макса Фрая, коли я поскаржилася на те, що ніяк не почну його читати, хоч і чула багато хороших відгуків.
    Так от, я спіткнулася на першому ж. Там, де про школу танців. Не вірю я в пятидесятирічних "дівчат" і в семидесятирічних теж) Дуже не люлю, коли так називають зрілих жінок, а, тим паче, коли вони самі себе такими вважають.
    Ну і сам стиль письма. Так, легко, дотепно, з постійним заграванням з життям і метафорами. Але не моє.
    Занурення не відбулося, коротше кажучі. Може, з часом, спробую зайти з іншого боку і почитати інші твори. А, поки що, враження саме таке.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. А от мені танці тоді дуже зайшли. Треба перечитати тепер.

      Видалити