Ім"я твоє - Людина

В мене сьогодні велика радість. Радість від зустрічі з Людиною. Така незбагненна, неосяжна радість від того, що на світі є людина, людина ця справжня і ти цю людину знаєш.
Коли після десяти років відсутності людина повертається зі столиць всього світу до рідного містечка. Коли людина за ці десять років на чужині не зазналася, не скурвилася, не обросла жиром, машинами, квартирами і всілякими іншими благами. Не набудувала собі ментальних конструкцій, які б виправдовували все лайдацтво життя в столицях, не стала повчати тут усіх, як треба жити і дивитися зверхньо. Коли людина, обравши свій шлях ще років зо двадцять тому, наполегливо йшла по ньому й досі не звертає зі свого шляху. Коли весь цей час людина вчилася, самовдосконалювалася, набувала знань, досвіду, сили, гнучкості й віри. Коли вона не вважає, що вже досягла рівня, на якому слід зупинятися. Коли вона готова вчити інших тому, чого навчилася сама, але не вважає себе Великим Учителем. Коли людина повертається на батьківщину, тому що не може стояти осторонь всіх цих наших подій і робить тут те, що може для нашого захисту. Коли не ведеться на провокації до образ, звинувачень чи погорди. І в той же час вміє відчувати наповну і жити наповну. Коли вона випромінює силу і гармонію водночас. Коли людина знає, хто вона і навіщо вона тут. Зрештою, коли очима людини на тебе дивиться Дракон, а в очах тих цілий всесвіт. І коли тобі від цього не страшно, а радісно. Бо це і є живий, найдостовірніший доказ виконання Божого замислу. Ти розумієш, що саме такими задумав нас Бог і ось вона - людина, яка його замисел виконує. А це означає, що не все ще втрачено. І мабуть, у нас теж є шанс. І це свято, це торжество життя, хай би як пафосно це не звучало.
Тож я святкую.

Коли слів недостатньо...

Мовчання

Тиша між нами повисла гронами

Тишу на вітах лиш вітер колише

Ніби постала якась заборона

На все, що подумаєш, скажеш, напишеш.

З мокрого гілля скрапують літери

Брудними калюжами слів несказаних

Бродять ворони, собаки й діти

Змішують з листям безликі фрази.

Хмари женуть небом змісти і смисли

В даль відлітає значків чорних зграя

Наше мовчання, на жаль, не промовисте

Й жодного сенсу в цій грі немає.

По слідах вівці

Спочатку не про вівцю.
Письменниця Катерина Бабкіна тут нещодавно започаткувала bookchallenge_ua, суть якого в тому, щоб за рік дати собі устанвку й прочтитати певну кількість книжок українською. Я не наважуюсь зарікатися на будь-яку кількість, просто продовжую читати. Можу обіцяти лише, що перечитаю всі книжки українською, що є в мене зараз в хаті, рано чи пізно перечитаю. Бо в мене якась монозадачність останнім часом: я або читаю, або пишу, або роблю прикраси, одночасно щось не той. Ну а писати українською і читати українською - це взаємопов"язані речі, зрозуміло. Намагатимусь також писати свої враження від книжок.
А тепер про вівцю.
Наступна книжка, яку я прочитала - Харукі Муракамі "Погоня за вівцею". Здається, перший український переклад цього письменника. Раніше я вже її читала, але в пам"яті лишилось тільки кілька не дуже чітких картинок й загальний депресивний післясмак. Пам"ять в мене усе ще дівоча, треба сказати, рідко яку книгу я запам"ятовую детально. Тим цікавіше читати вдруге. Так от, вдруге ця книга залишила зовсім інше враження. По-перше, вона виявилась цікавим детективом. Справді, в сюжеті є всі ознаки детектива, немає хіба що загального напруження. Це такий розслаблений екзистенційний детектив, якщо можна так сказати. Містичний до того ж. Йде розслідування, пошуки, погоня, але все це на такому байдужо-безсенсовному фоні. І врешті все скінчується зрозуміло й логічно, а покинутість головного героя і безсенсовність його буття лишаються. А от що цікаво, так це засіб, який використав автор для створення такого ефекту. Герой не страждає, не філософствує, не роздумує надміру, як це може бути у класиків, особливо російських. Ні, герой завжди щось робить - ходить, спить, готує їжу, їсть, п"є, дивиться кіно, одне слово, робить всі ті буденні справи, що й кожна людина. І саме вони здаються головними в його житті, а не якесь там розслідування, від якого залежить його майбутнє. Багато їжі, багато музики, багато речей, багато дрібниць, все те, з чого складається життя середньостатистичного японця. Але відчувається, що сенсу в такому житті герой не відчуває і навіть неймовірна пригода не додає перцю. Тож у підсумку трохи сумно. А історія про вівцю вельми химерна й цікава. 

Автопереклад

Порпаючись у компі, я виявила дивну річ, а саме те, що я вже давненько намагалась щось писати, але не надавала цьому особливого значення. І деякі речі виходили нічогенькі. Одну з таких нічогеньких речей я переклала українською і дещо допрацювала, так що тепер це цілком самостійне оповіданнячко. Чи не оповіданнячко, не знаю, як і назвати. В усякому разі воно осіннє і депресивне, ну щоб не позоритись, що восени мене не ковбасить, а отже я недостатньо творча людина :) Тримайте.

ПІД ОДИНОКИМ МІСЯЦЕМ

Запальничка як завше спрацювала лише з четвертого разу. Врешті маленький вогник блимнув в темноті й дим, що обіцяв полегшення, заповнив рот. Вдих на повні груди — гаряче гірке повітря потекло до легень, залишаючи доріжку болю, обпекло горло й вийшло на волю разом з кашлем. Неприємно. Ось така вона — насолода курців. Дивно, але разом з болем у легенях, кожен вдих диму приносив заспокоєння. Припинили дрижати руки, в голові проясніло, а очі знов почали бачити барви в сірому осінньому вечорі.

Дзвінкий щиглик нігтя об сигарету — іскорка попелу полетіла на асфальт. Захотілося випрямити спину й підняти голову. І вдихнути на повні груди не дим, а вогке осіннє повітря. Щось відбувається, не зрозуміти лишень, що саме... На темному небі всім заправляє місяць, сьогодні він бездоганно круглий і фатально одинокий, він точно знає, що мусить статися, а от чи розкаже?..

Черговий вдих диму не дійшов до легень, тільки залишив в роті присмак ментолу. Але це не важливо, сам процес затягування густим білим повітрям дає ілюзію захищеності, так, ніби ти справжній курець і без цього безглуздого ритуалу не можеш примиритися з собою. Насправді ж ти зовсім не вмієш курити. Здається, що перехожі знають про це і тому здивовано й осудливо дивляться на цигарку в твоїй руці. Їх залишилось всього три — три тонкі ментолові сигарети в пачці, що ти вирішила викурити цієї осені. Твоя перша й остання пачка цигарок, твій нелюдський експеримент над собою ж.

Вечірнє повітря ставало морозним, просотувалось крізь пальтове сукно, й маленький цигарковий вогник звісно аж ніяк не міг зігріти. Але як би не було холодно, ти знаєш, що йти ще не час, хоча, по правді, не маєш жодного уявлення, навіщо ти тут. Повз тебе проходять люди, проносяться жовто-гарячі вогні машин, блимають вивісками вітрини в марному намаганні заглушити шалено-біле місячне світло. Ні, справа тут зовсім не в місяці...

Знов щиглик. Знову вдих диму. Півсантиметра до фільтру. І вже жодного приємно-освіжаючого ментолового присмаку, лише гаряча субстанція, що роздирає горло, й смак горілого паперу в роті. Хочеться кашляти. А курці ж не кашляють...

Ось і все, отримала свою дозу насолоди і легке запаморочення. Недопалок полетів у бік урни. Тепер можна спокійно дихати свіжим холодним осіннім повітрям. На повні груди, зтиснуті ударом гіркого диму.

В осінньому вечорі є щось таке романтичне. Все оце тепле світло ліхтарів, що відбивається на мокрому асфальті, затишні магазини і кафешки, що так і припрошують до себе перехожих, люди, які ховають руки в кишенях пальто й кутаються в шалики. Осінній вечір зве додому, в тепло і затишок, до гарячої вечері і теплої ковдри. Але не тебе, не сьогодні. Сьогодні твій дім — ця площа перед супермаркетом, твоє тепло — це холод, який проник уже так глибоко, що перестав відчуватися. Ще не час іти. Є час застосувати ще один перевірений спосіб заглушити тривожні колючки в грудях. В супермаркеті, де всі поспішають придбати продукти собі на вечерю, він продається в бляшаних банках.

Перший ковток газованої рідини ллється бальзамом на зболену душу, ще пара ковтків — і всі відчуття поволі стають ніби чужими, тоді за ними можна спостерігати ніби збоку.

Твоє місце на парапеті перед супермаркетом досі вільне, поряд затримується все менше людей, всі поспішають по домівках. Крізь смуги червого-жовтих вогнів фар видно, що одне вікно у великому будинку навпроти через парк усе ще світиться. Єдине вікно, що може там світитися о цій порі. Та і взагалі, мабуть, єдине...

Було б тобі вісімнадцять, думаєш спроквола крізь алкогольну млость, пішла б ти зараз до парку, щоб видивлятися силует у цьому вікні й упиватися своїми стражданнями. А нині щось не хочеться на ньому й погляд затримувати. Нині набагато цікавіше спостерігати за змінами пивного смаку по тому, як з бляшанки виходить газ. З кожним ковтком, що наближає до дна банки, смак стає все мерзеннішим. Останній ковток, вже зовсім без газу, який зовсім не хочеться робити, але ти зробила, мабуть, лише через педантизм. Заплющити очі і спати, просто тут, на кам”яному парапеті, байдуже, що все тіло трусить з холоду, свідомість надійно вкрита алкоголем наче ковдрою. Ти закриваєш очі і бачиш, як чоловік в чорній куртці повертає ключ у дверях. Відкриваєш — світло у вікні погасло. Ось тепер — пора.

Поволі підводишся з місця, до якого, здавалося, приросла вже, робиш невеличке коло до урни, щоб викинути пусту бляшанку. Чоловік в чоній куртці вимикає світло на щитку і замикає ще одні двері, що ведуть до великого коридору. Ти йдеш до підземного переходу і зупиняєшся, щоб поглянути ще раз на сліпучо-білий місяць. Чоловік спускається сходами на перший поверх. Ти проходиш ще метрів з п”ятдесят, намагаючись дивитись перехожим у вічі, хоч і бачиш зараз зовсім інше. Чоловік виходить із будинку, надягає капюшон і прямує до підземного переходу. Ти стаєш біля ще одного кам”яного парапету навпроти автобусної зупинки. Чоловік спускається в переход. Ось і вона — ідеальна мить. Жодної думки в голові. Жодної картинки перед очима. Місяць став безнадійно далеким і чужим. Звуки проходять крізь тебе навиліт. Тепер можна заплющити очі, щоб розплющити в той самий потрібний момент.

Відкривши очі, бачиш через дорогу прямо перед собою чоловіка в чорній куртці з капюшоном на голові. І скоріше не бачиш, а знаєш, що це той самий чоловік. Він стоїть не рухаючись і здається, дивиться прямо тобі у вічі, але насправді в пустоту. Непоганий кадр для кінофільму, думаєш собі — він і вона стоять обабіч дороги, між ними мчать машини і жоден не намагається перейти. Символізм, о так! І так тобі стає в цей момент смішно від усього цього банального символізму і безглуздості ситуації, що ти починаєш сміятися й не помічаєш, як по щоках тобі катяться сльози. Ти смієшся, поки не приїзжає автобус. Чоловік знімає капюшон. Вітер куйовдить чорне волосся. Світло салону на мить вихоплює з темряви обличчя. Зачиняються двері й на місці екрану автобусних вікон лишається темна і пуста зупинка.

І саме в цю мить ти чуєш фразу-заклинання, що долинає з дискотеки неподалік: “Я тебя никогда не забуду”. Твоє “Я тебя никогда не увижу”, прошіптане ридма, перебиває сигнал автомобіля.