Це простір для слів, простір для роздумів і текстів.
Тут я писатиму лише українською і лише те, що мені заманеться.
Це такий собі щоденник, місце, де можна дізнатись дещо про мій внутрішній світ.
Якщо раптом це комусь цікаво :)

середа, 5 липня 2017 р.

Скандинавська міфологія

Так сталося, що страшні слова Ігдрассіль, Йормунганд, Мйольнір, Скідбладнір та Г'яллархорн — для мене не просто дивний набір літер, а цілком зрозумілі речі. Це тому, що я давно захоплююсь скандинавською культурою, а відтак, трохи знайома й з епосом. Але признаюся, я завжди думала, що коли хочеш познайомитись зі скандинавським епосом, слід читати Едду. Краще спершу Молодшу, прозову, а тоді вже можна й Старшу, віршовану. Аж виявилось, існує багатенько переказів скандинавських міфів, тільки здебільшого вони у нас не перекладалися. Але я не певна, що ті перекази сильно вплинули на обізнаність людства (не Скандинавії) з цим надзвичайно цікавим пам'ятником літератури. Зрештою, переважна більшість молодих людей дізналася про Тора й Локі лише з фільмів, знятих по коміксах.
Аж тут з'являється Гейман.
Він доволі знаменитий письменник у всьому світі. Він пише цікаво, незвично і дотепно. Його читають люди різного віку і різних уподобань. І він пише власний переказ скандинавських міфів, за що йому уклін до землі. Тому що тепер можна бути певним, що про асів та їх пригоди дізнається величезна кількість людей. Ну, а не полюбити їх просто неможливо, бо навіть у коміксовому варіанті вони вийшли класні, що вже говорити про першоджерело.
Отже, думаю, не перебільшу, коли скажу, що завдяки Гейману скандинавські боги повертаються до Європи.
Книга Геймана — це власне переказ тих міфів, що дійшли до нас найбільш повно у Еддах. Увесь, так би мовити, фактаж, автор зберігає дуже ретельно, а волю собі дає лише в діалогах і деяких штрихах до характеру героїв. Часом це у нього виходить дуже смішно, й у цьому суто гейманівська родзинка. Дотепи з'являються у тексті невимушено і часто несподівано, так, наче автор і не збирався їх вставляти, а воно саме так вийшло. Часто ж пригоди богів і не потребують якоїсь додаткової цікавинки, вони самі по собі насичені надзвичайними і такими абсурдними подіями, що Гейман би позаздрив :)
Отже, кого ми знаємо зі скандинавських богів? Звісно що Тора і Локі, звісно Одіна — верховного бога, а ще Фрейра та Фрейю, Тюра, Хеймдаля, Бальдра, Фрігг... Не всі з них описані в міфах так детально, щоб можна було розкрити їхні характери, власне, лише про перших трьох можна сказати, що вони добре нам знайомі, так, що можна вже чекати від них певної поведінки. Та навіть вони можуть здивувати, і не завжди приємно. Адже аси — молоді боги молодого людства, вони перебувають у пошуку і становленні так само, як і люди, вони бояться, обманюють через те, що бояться, помиляються, навіть ті, хто вважаються наймудрішими, а веселяться із дуже грубих речей. А головне, вони можуть помирати. Тобто вони такі ж люди, тільки сильніші в чомусь. І тому древні скандинави жили, можна сказати, пліч-о-пліч зі своїми богами, їли і спали разом з ними, сварилися і поклонялися, й усе це одночасно. Тепер, коли людство стало трохи старшим, це здається нам таким же наївним, як і дивовижним, але саме це й робить їх такими надзвичано цікавими.

А тепер вони повертаються — у текстах Геймана, фільмах і коміксах. І якщо Бальдр, Магні і Валі знову розставляють золоті фігури по шахівниці, то цього разу ці фігури діятимуть інакше, іншими будуть й історії. Тож, можливо, слід чекати на продовження?


вівторок, 13 червня 2017 р.

Неправильна книга

Складно написати книгу про себе, яка була би цікава не лише твоїм друзям і рідним. І якщо ти не видатний діяч сучасності, чиї мемуари мають історичну цінність самі по собі. Одна з таких невдалих, на мій погляд, книг вийшла у Ірен Роздобудько.
Книга починається з обкладинки, як не крути. Тільки якщо це безсмертна класика, або нашумілий бестселер, обкладинку можна ігнорувати, й то до певної міри. Бо це все ж таки візуальна презентація тексту. І коли на обкладинці зображена якась банальність, свідомо, чи підсвідомо, читач очікує такого ж банального тексту. В цьому плані "Неправильна книга", як оригінально назвала свій не-роман авторка, не розчаровує.
Друга презентація твору - це відгуки і уривки з рецензій, розміщені на обкладинці в кінці книги. З них читач дізнається, що Ірен Роздобудько - популярна українська письменниця. Ну і, власне, це все, про що він дізнається.
Ну а далі, з тексту самої книги, ми дізнаємось про різноманітне життя автора починаючи з раннього дитинства, про її думки з певного приводу і навіть про думки її друзів відносно неї. Це все, безсумнівно, є дуже цінним для автора і для її рідних та друзів. А от для решти читачів може становити хіба що якийсь певний інтерес, наприклад, як спогади про складні часи 90-х років або про специфіку роботи в журналістиці. Що ж до роздумів над життям і його сенсами, то... дивіться обкладинку.
Але насправді, з книги можна багато чого дізнатися про автора. І найбільше інформації дають не спогади і не роздуми, а стиль письма і лексика. Вона інтригує і нагнітає, вигукує і наголошує, розставляючи три крапки й знаки оклику ледь не в кожному реченні. І це робить нецікавий текст ще більш передбачуваним та вже й дратує врешті решт. Доволі дивно, що відомий і популярний автор дозволяє собі використовувати один і той самий прийом буквально в кожному абзаці, не те що на кожній сторінці. Мабуть, це називається "авторська пунктуація".
Але то, мабуть, просто я балувана, і  я дуже легко уявляю собі аудиторію цієї книги і цього автора. Напевно, багато людей скажуть, що це дійсно гарна книга і написано у ній саму правду, бо так як автор, думають і вони і їхні колеги та сусіди. Хороша книга насправді. А відсутність інформації (бо інформація є новизна) - то не недолік для хорошої книги. І обкладинка гарна - ніжна така, затишна і дуже жіночна.
Все-таки, обкладинка може багато чого сказати про книгу. Дивіться на обкладинки.


понеділок, 22 травня 2017 р.

Коротка історія тракторів по-українськи

Досить дивно те, що автор книги - Марина Левицька, йдеться ніби-то про українців, а роман насправді перекладено з англійської. А все тому, що авторка - дочка емігрантів з України до Британії. І в книзі є вся ця історія - життя до і під час війни, трудові табори, еміграція, обживання в новій країні. Але це не основна історія, і хоч вона й невесела, та не задає тон оповідання. Бо головна мелодія тут - з альбому Кустуріци. Так, знову дивно, здавалось би, Англія, чопорна і консервативна, українці, невеселі після всього, що довелося пережити, чесні та трудящі, звідки ж Кустуріца? А от маєте, в тихе англійське містечко приїздить пишна красуня Валентина з великими цицьками - і починається бедлам. Насправді, вся історія дуже смішна і дуже життєва. Персонажі так яскраво змальовані, що в них можна впізнати і себе, і своїх рідних, і знайомих. Думаю, майже у кожної людини серед знайомих є прототип цієї Валентини, а сімейні стосунки між сестрами, батьками й дітьми, вони, здається, всюди такі, хоч в Англії, хоч в Африці. Ну а в Україні - так точно.
Отже, "Коротка історія тракторів" зовсім не про трактори, це сімейна історія. Про стосунки між старими батьками і дорослими дітьми. Про непрості відносини між рідними сестрами. Про незламну волю "вибитися в люди" і паскудний характер багатьох українських жінок. Про надто пізнє кохання, яке не відрізнити від звичайного маразму. І трохи про англійську бюрократію. Весела, сумна, абсурдна історія, написана динамічно і дотепно, з короткими історичними екскурсами і тракторами в якості фону. Взагалі книга для того, аби розважитись, але направду дуже пізнавальна.

субота, 13 травня 2017 р.

"Забуття" - роман, якого я не хотіла читати

Нерідко так буває: тобі трапляються відгуки і рецензії на книжку, після яких ти вирішуєш для себе, що ця книжка не для тебе. До того ж тобі не подобається обкладинка, а тема - взагалі чужа. А тоді саме ця книжка виявляється в наборі книг, що обрали для тебе навмання. І тут уже доводиться погодитись, що напевно тобі буде корисно її прочитати.
Власне, так я прочитала "Забуття" Тані Малярчук.
Чесно кажучи, я так і не зрозуміла, навіщо мені було знати про того Липинського, що про нього авторка зробила оповідь-розвідку. Та й вона зізнається, що так само не знає, чому саме він і навіщо. Але крім історії його життя, яскравої і живої, такої справжньої, ніби авторка знала його особисто, хоча реконструювала з листів і газетних вирізок, є й друга лінія - історія оповідачки. І на відміну від історії Липинського, ця історія, набагато ближча, яка мала би бути ще чіткішою і яскравішою, навпаки - надто схематична і невиразна, така, що ніби ледь проявляється крізь пелену туману. Туману забуття. Справа в тому, що авторка (оповідачка) забула своє власне життя, а згадує натомість життя Липинського. І це не додає їй в своєму власному житті сил, це лише якимось дуже вигадливим чином допомагає їй пережити страх неіснування. Вона витягає із прірви забуття постать Липинського, робить її живою і справжньою й ніби таким чином виконує свй обов'язок перед пам'яттю. І схоже, сподівається, що колись хтось вчинить так само з пам'яттю про неї. І ще не усвідомлює, що згадати, побачити, прийняти і полюбити себе - це лише її робота, яка має бути зроблена за життя.
Для мене цей роман виявився певним одкровенням. Він так легко і природно переплівся з ситуацією мого життя і з моїми власними думками і з тим, що я зараз вивчаю і над чим думаю, що несподівано став ще однією цеглинкою у моїй картині всесвіту, що я її зараз будую. Й за це я дуже вдячна Тані і дівчатам, які запакували для мене цю книжку.
І в той самий час я розумію, що ця книга не для всіх. Хоча боятися, що це буде нудна історично-автобіографічна оповідка, не варто. Вона написана цікаво і легко, а від мови автора отримуєш спражнє естетсько-гурманське задоволення.


вівторок, 18 квітня 2017 р.

Серце пітьми

Чомусь я спочатку не хотіла читати цю книгу, а потім, як водиться, проковтнула на одному диханні. Як сказав мій друг: “Дуже дивний такий, неоднозначний текст, тобі мусить сподобатись”. І він таки мав рацію.
Цей роман Джозефа Конрада вважається яскравим прикладом модерністської літератури, а отже, він оригінальний за структурою і неоднозначний за змістом. І в той же час Конрад зберігає мову неоромантизму, та власне, і тему теж обирає цілком неоромантичну. І виходить така цікава суміш, коли спочатку здається, що ти читаєш пригодницький роман, та невдовзі розумієш, що щось пішло не так. Ця неочікувана нестандартність бентежить і не дає розслабитись й віддатись на волю сюжету. Бо власне сюжету там майже і немає. І вчитуючись у слова, ти мусиш шукати, співставляти, чекати й врешті бути розчарований очікуваннями. Але все одно зачарований текстом. Бо це такий дуже естетський текст, це текст заради тексту, трохи річ у собі. Ці слова, що зливаються в речення, як струмки впадають у річку, несуть тебе своїми водами прямо в серце пітьми, і коли здається, що ти ось-ось вже маєш бути там, просочуються крізь пальці й не залишають по собі жодного спогаду, тільки неясне відчуття, післясмак. Це текст-ріка, текст-примара, текст- символ невідомого. І насправді неважливо, ким був той горезвісний Курц, він міг бути ким завгодно з тих, хто ним захоплювався. Я думаю, він і був пітьмою, що торкнулася кожного, хто трапився їй на шляху. І якій ніхто не зміг протистояти, не намагався навіть, такою вона була спокусливо-незвичайною.


субота, 15 квітня 2017 р.

Лінгвістичний нон-фікшн

«Мовні війни» - так називається лінгвістичний нарис Володимира Селезньова, дніпропетровського журналіста, і, сподіваюсь, все ж таки лінгвіста. Свою працю він присвятив розвінчанню міфа про те, що українська мова — це нібито сполячена російська, що його все більше стали мусолити останнім часом прозапоребриковські так звані лінгвофрики.
Посил книги ось саме такий: “Вони кажуть, що української мови немає, а я доведу, що є”. Насправді, я не знаю, кому там доводити, він же не думає, що ці неповажні квазінауковці читатимуть працю опонента, написану саме українською мовою? Чи люди, які вірять таким розумникам, тому що не знають і не хочуть знати української, раптом захочуть почути протилежну точку зору? Висловлену знову ж таки українською. Ну а тим, хто на його боці, доводити нічого й не треба. Тож, на яку аудиторію розрахована ця праця, мені не дуже ясно. Але те, що вона надзвичайно цікава й корисна — поза сумнівом.
Особисто я трохи жалкую, що не пішла свого часу вчитися на українську лінгвістику, хоча тоді такого питання взагалі не виникало, я й думати не могла, що захочу знати мову краще й глибше, ба, захочу з нею працювати. А ось зараз всілякі лінгвістичні штуки мене страшенно цікавлять, особливо етимологія слів і принципи словоутворення. Тому мені було дуже цікаво цю книгу читати. Це така собі українська лінгвістика для широкого кола читачів, тобто доступно про специфічне. Навіть якщо ви нічого не тямите в темі, вам усе буде зрозуміло. І що цінно, автор спирається на величезну кількість джерел (на відміну від лінгвофриків, які в якості аргументів приводять переважно власні домисли), й навіть додає повний список цих джерел для тих, хто захоче поглибити отримані знання. Автор розглядає проблему з різних кутів зору і його не можна звинуватити в однобокому поданні матеріалу. Ну і взагалі — це просто цікаво знати.
Я тепер трохи більше розумію про те, як формується мова, звідки походять ті чи інші слова, й хто є автором (так, саме автором) деяких слів, які для нас природні й звичні. Знаю, що слово може бути дуже-дуже давнім і походити з праіндоєвропейської мови, і тоді схожі корені зустрічаються в словах багатьох мов різних мовних груп. Слово може мати праслов'янські корені, і тоді схожі слова зустрічаються у багатьох мовах саме слов'янської групи. Знаю, що українська мова ввібрала в себе багато з давньоруської мови, а російська — з церковнослов'янської. І що не потрібно боятися запозичень, бо вони завжди були й будуть в будь-якій мові, якщо тільки вона не є ізольованою від світу. І що неологізми — це часом спасіння, якщо підходити до них з розумом і творчістю.

Власне, оце я зробила короткий переказ. І рекомендую книгу тим, хто, як і я, цікавиться цією темою, але не має спеціальної освіти. Вона суттєво розширить ваш світогляд, правда.


вівторок, 4 квітня 2017 р.

Оповідання мого батька

Якось непомітно мій блог із письменницького перетворився на читацький. Це тому, що я зараз менше пишу, але більше читаю. Але тут моя сім'я поспішає на допомогу :) Тато взявся писати оповідання-спогади з власного дитинства-юності. Це Чернігів 60-х років. Як на мене, цікаво. Хоча я, звісно, зацікавлена особа. А якщо ще комусь сподобається, це буде більш об'єктивно. Тому викладаю тут перше оповідання. Автор - Віталій Адруг, редакція моя.
(Блогер переробив тире діалогів на крапки, але, сподіваюсь, зрозуміло, що це мало бути).

СТРИБОК

середа, 15 березня 2017 р.

Як писали класики: Агата Крісті

Придбала собі книгу Ростислава Семківа "Як писали класики", де він розповідає про життя, творчість, авторський стиль та фірмові прийоми шістьох письменників. Звісно, окреме питання, чому саме цих письменників, і чому він називає їх класиками. І першою у списку класик детективного жанру - Агата Крісті (а чому тоді не Конан Дойл?) Ну і в найкращих традиціях мене, до цього часу я геть нічого не читала з Агати Крісті, жодного з її семидесяти чи біля того романів і півтори сотні оповідань. Довелося читати, бо який сенс знати, як писав автор, якщо не знати, що він писав. Вдома в мене знайшлася книжка з трьома романами: "Смерть у хмарах", "Блискучий цианід" і "П'ятеро поросят".
І все-таки я не розумію, чому не Конан Дойл. Його "Записки про Шерлока Холмса" геніальні і вже давно записані у вічність. Хіба що їх не так багато, як романів про Пуаро чи міс Марпл (натомість по кількості екранізацій і переспівів явне лідерство), але це навіть на краще. Та може саме в кількості й справа. Місіс Крісті була надзвичайно плодовитою, а особливість детективів у тому, що публіка жадає їх більше й більше, забуваючи попередній, тільки-но візьметься читати наступний. І я відчула цей ефект на собі. Ось я прочитала всього три романи один за одним, а згадати детально, що відбувалося, наприклад, у другому, мені вже важко. Це означає напевно, що вони нічим мене не зачепили. Що я можу закинути Агаті Крісті, то це недостатню емоційність. В романах відбуваються якісь події, стаються вбивства, ведуться розслідування, трапляються навіть любовні лінії, але все якось неемоційно, холодно, по-пуританськи, чи що. Відсторонено. Ні на секунду не забуваєш, що все вигадка, складний і розумний задум автора і що доля всіх персонажів в його руках. Так, у мене не було того переживання, коли хочеш докопатися до того, що ж там насправді відбулося, натомість слідкуєш за думкою автора й чекаєш, кого ж вона приазначить вбивцею. А може вона призначити будь-кого, тому то до фінальної сцени ніколи немає остаточної ясності, всі карти автор не розкриває до останньої сторінки. А в кінці тексту - очна ставка всіх підозрюваних і ретельне пояснення, хто, як і чому це вчинив. А власне, чому розслідуються тільки вбивства? Звісно, я не читатиму всі сімдесят романів, щоб перевірити, але в мене склалося враження, що інші прекрасні злочини авторка оминула своєю увагою. І ще в мене склалося враження, що більшість її текстів мусять мати схожу структуру, певний формат, по якому впізнається автор. Ось це - вбивство - розслідування - паралельні події - фінал з очною ставкою - тріумфальна промова детектива.
Пан Семків пише, що Агата Крісті була надзвичайно працелюбна і організована. Вона без перестанку вигадувала все нові й нові сюжети, а коли починала писати роман, мусила будь що його закінчити, писала навіть коли не було бажання працювати. Така самодисципліна звісно, нікому б не завадила. Але її детективи, на жаль, залишаються суто розважальною літературою. Кажуть, вона написала кілька психологічних романів під псевдонімом. Ось ці було би цікаво почитати.
А рубрику "Як писали класики" доведеться продовжити, бо там ще п'ять, яких я теж не читала (двох таки читала насправді, але доведеться все одно перечитувати). Так ненароком і долучуся до вершин світової літератури, ящо вже раніше цього не зробила :)

понеділок, 13 лютого 2017 р.

Зорепади

Як завжди це буває, випадково мені до рук потрапила книжка і я її прочитала, хоч і не збиралася. А книжка не проста, а видавництва "Веселка" 1975 року. Збірка науково-фантастичних оповідань українських письменників "Зорепади". І це такий милий, наївний і подекуди смішний олдскул. Загалом я фантастики майже не читаю, тому не дуже орієнтуюся в жанрі, але радянська фантастика - це окремий жанр. По-перше, у радянських письменників немає й сумніву, що на людство чекає світле майбутнє, а саме - світова революція. І що космічна ера настала з політом у космос Гагаріна, й далі все розвиватиметься стрімко і незпинно. Але водночас із цим проскакують якісь такі суто радянські патерни, як от мати космонавта, що живе у селі або імена героїв (Михайло Гнатович Северин тисячолітті у третьому). Взагалі на прикладах цих оповідань добре видно, що фантастика досить складний жанр. Навіть для короткого оповідання, якщо дія відбувається в майбутньому, потрібно ретельно виписати світ і будь-яка недбалість буде дуже помітна з часом. Відеотека з касетами, електронно-обчислювальні машини, паперова книга на космольоті, ті ж таки абрикоси, що вродили в маминому садочку одразу впадають у вічі вже зараз. І доводять, що деякі речі письменники просто не в змозі уявити, що вони не виходять за межі своїх реалій і свого часу. А отже, вся ця фантастика виглядає штучною і надуманою, це не ті світи, у які віриться і які хочеться відтворювати.
Окремої зауваги варта радянська ідейність, якою пронизана збірка. То зрозуміло, що оповідання добирали саме такі, щоб відповідали лінії партії. Тому, можливо, до неї не потрапили набагато кращі оповідання. Але ж яка ця ідейність! В одному оповіданні, схожому за сюжетом на "Марсіанина", герой вирішує боротися за життя сам-один на планеті після перегляду хронік революції й прослуховування "Інтернаціоналу". В другому радянський спортсмен перемагає американського, бо за нього вболіває колектив. В третьому, досить цікавому, інопланетянин визнає людство кращим і сильнішим за його цивілізацію. В четвертому, цілком гарному, американці стають всі однакові на обличчя, бо воліють бути нічим не примітними (хоча до цього йшло аж ніяк не в Америці, а самі знаєте, де). П'яте про те, як недобре брехати. Ну і таке інше. І що вже зовсім дивно, у збірці є три оповідання сатиричних й одне з них - відверта маячня.
А ось одне оповідання мене зачепило більше за інших, можливо тому, що я не зовсім його зрозуміла. Володимир Уткін "Людина без минулого". Воно захоплює увагу з самого початку, бо початок нетривіальний і інтригуючий. І світ там виписаний досить чітко. Й ідея ясно прослідковується, й взагалі написано цікаво. Але трясця, що ж насправді відбувається з героєм і навіщо це все, нівіщо цей інтригуючий початок? Так і хочеться знайти автора й спитати, що ж він мав на увазі.
Я знаю, питати тут когось марно, але раптом. Раптом хтось читав це оповідання, у вас є думки з приводу?

пʼятниця, 3 лютого 2017 р.

13 різдвяних історій

Різдво давно минуло, а я все ще читаю різдвяні історії. Ну бо купила ж дві книжки.
Збірка з 13 історій вийшла ще у 2013 році, тому така й кількість. І це не ті збірки штибу "Історій до кави" чи шоколаду, чи ще бозна чого. Це справді гарна збірка з оповіданнями знаних письменників. Всі вони більшою чи меншою мірою про Різдво, але майже всі не такі, на які очікуєш. Власне, солоденьких оповідки про різдвяно-новорічні дива (яких і очікується) всього дві. Інші ж - веселі, саркастичні, абсурдні, містичні, щемливі, несвятково печальні, життєві й відверто казкові. Всі різні і всі класні. Особисто мене вразило оповідання "Дік" Маріанни Кияновської, це мабуть найбільше. Воно гарно побудовано, у ньому майстерно прописані герої, там чудова історія з несподіваним поворотом сюжету і все це можливо навіть грунтується на реальних подіях. Розвеселили тексти Жадана, Карпи і Лариси Денисенко, дуже потішив фінал оповідання Христі Венгринюк. Цікаві ті оповідання, які є ніби спогадами авторів про якісь події в їхньому минулому. Особливо якщо це дійсно спогади, це гарний приклад того, як зробити з незначних на перший погляд історій гарні літературні тексти.
А засмутило мене лише одне оповідання у збірці. Його я можу охарактеризувати лише словами "сказочная хрень". Ну, мусить же і таке бути, для рівноваги :)


субота, 21 січня 2017 р.

Різдвяна історія

Мій читацький челендж продовжується, купа непрочитаних книжок все росте й росте, проте й прочитаних стає більше. Першою книгою цього року були вірші Мирослава Лаюка, про них я не писатиму, не вмію про вірші. А друга, як не дивно - "Різдвяна історія", точніше "Різдвяна пісня" Чарльза Діккенса. Чом би й не почитати різдвяну історію на Різдво. Тим паче, що я, як завжди, в останньому вагоні й досі її не читала. А це ж можна сказати, програмний документ різдвяних свят всього західного світу. Знову мені соромно за власне невігластво. Але тепер я її вже прочитала і ще трохи освіченішою стала. Принаймні ясно, звідки беруться сюжети для нескінченних різдвяних фільмів, звідки ця ідея, що саме на Різдво людина може змінитися і стати кращою, що саме на Різдво треба творити добро, що саме в цей час можливе всіляке чарівницво. Власне, так само, як у пост-радянському просторі з Новим роком: "Новорічна ніч казкова". Але виявляється, ідея ця взялася не з народного фольклору, не виникла сама по собі і не існувала повсякчас. Виявилось (для мене звісно), що її сворив Діккенс. Діккенс створив сучасне Різдво в західному світі, бо до виходу "Різдвяної пісні" там теж було глухо зі святковим настроєм. А ось ця невелика повість, написана, власне, заради грошей, зіграла таку колосальну роль. Я навіть думаю, що історія про Скруджа впевнено наближається за своєю важливістю і популярністю до історії народження Ісуса, тобто наразі програмних різдвяних історій дві. І якщо історія народження Ісуса про християнство й духовні цінності, то історія Скруджа - про технологію святкування Різдва. Так, у ній все чітко розписано. Людина на Різдво має думати більше про інших, робити добрі вчинки, дарувати подарунки і навідувати близьких. Різдво - це радість, тож обов'язково потрібно радіти. Радість можуть подарувати найпростіші буденні речі, а надто - саме передчуття свята і вихідних. Однією з найбільших радостей для людини є смачні наїдки, тож на Різдво слід готувати особливі страви. А найбільша людська радість - це сім'я та друзі, тож Різдво найкраще проводити в команії близьких людей. І неодмінно слід навчитися веселитися, щоб не залишитись наодинці. Ось такі нехитрі правила Різдва.
І другий пласт, не менш важливий - людина завжди може змінитися на краще. Якщо не завдяки спогадам і сантиментам, то під владою страху, хоч це й крайня міра. Але так чи інакше - майже ніколи не пізно. І це така ідея, яка перегукується з Великоднем - надія на відродження. Й певна річ, ніяк не суперечить християнській ідеї Різдва, бо ж "нова радість стала".