Осінь. Вечір. Дощ.

Так дощить увесь день, що й вечір здається безнадійно втраченим. В таку погоду лише сидіти на м'якому дивані під теплою ковдрою й читати гарну книжку. Тільки так можна врятувати цей мокрий вечір, думаєш ти. Але мусиш вийти на вулицю, а вийшовши, розумієш, що саме цього дощового вечора треба неквапом прогулюватись під парасолею. Тому що повітря таке тепле та вогке, а ліхтарі світять оранжевим світлом, тому що мокре жовте листя прилипає до підошов, а машини обдають тебе бризками й ти поволі сама стаєш вогкою та теплою й світишся від тихої радості, що ллється через вінця й зливається з оранжевим світлом ліхтарів. Ти йдеш вулицею, якою ходила тисячі разів, тисячі разів ти про щось думала дорогою, за чимось переживала, когось кохала, за кимось сумувала. Та коли обличчя овіває легкий вітерець і приносить такий знайомий, такий осінній запах вечірнього міста, запах, який чуєш лише ти, невловимо відмінний від звичного осіннього повітря, ти знаєш, що і цей вечір і цей дощ і це неможливе повітря — дарунок особисто для тебе. Ось ця вулиця, вона веде до твого дому і ти йдеш нею з найкращим хлопцем у вашій групі. Сьогодні була дискотека, і він запросив тебе, лише тебе і то наприкінці, й ви танцювали під Мерайю Кері, а тоді разом пішли додому і він проводжає тебе. Ноги в тебе геть вимокли, бо ти у легеньких туфельках, вони коричневі, пасують до молочного кольору спіднички у клітинку й коричневої кофтинки, жаль лише, що не на підборах. Аби були підбори, ти виглядала б дорослішою і його очі були би ближче, аж він високий. Всю дорогу він розповідає якісь кумедні історії, має їх багато в запасі, ще б пак, він же кавеенщик, зірка, найкращий, найгарніший, найвеселіший з усіх ваших хлопців. А проводжає саме тебе. І тобі в обличчя світять оранжеві ліхтарі, а жовте листя прилипає до підошов. Він тримає парасолю, а ти тримаєшся за його руку й тобі начхати на мокрі ноги, бо хто ж в такі хвилини думає про ноги. А біля під'їзду він цілує твої обидві щоки і свою руку, що накрила твій лоб, бо живих у лоба не цілують, і йде собі, а ти зайшла до передпокою й не тямиш себе від цього щастя й розчарування і не розумієш, то подобаєшся ти йому, чи ні. От і зараз ти йдеш цією вулицею в ботинках і шкіряній куртці, після роботи й справ і немає в тебе ні чоловіків ні дітей, ні робот, ні втрат, ні хвороб, ні надбань. Є лише вулиця, вечір, дощ і осінь, і ти та сама, що й тоді, і ноги так само мокрі, й осінь та сама. Вочевидь осінь є лише одна і вона приходить щороку й нагадує про себе тими невловимими пахощами, що відчуваєш лише ти. І ти дихаєш ними, набираєш повні груди й не хочеш видихати, аби не загубити. Й так ви йдете певний час рука до руки, ти і осінь, ти і найкращий хлопець, ти і кохання, ти і твої друзі. Ти єдина і осінь єдина, і все відбувається одночасно, немає минулого і майбутнього, є лише ця мить. І цієї миті ти щаслива.