Це простір для слів, простір для роздумів і текстів.
Тут я писатиму лише українською і лише те, що мені заманеться.
Це такий собі щоденник, місце, де можна дізнатись дещо про мій внутрішній світ.
Якщо раптом це комусь цікаво :)

неділя, 10 грудня 2017 р.

Любовне життя

Про книгу Оксани Луцишиної “Любовне життя” багато писали, її хвалила навіть Оксана Забужко, тож і очікування від неї були досить високі. Щоправда, це не завадило критикам поставитись до роману не надто прихильно. І от вже після всіх оцих відгуків і численних інтерв'ю авторки, через рік після виходу книжки, прочитала роман і я.
Перше враження — він дивний. Починається як типова любовна історія, але після певного моменту щось пішло не так і з'являються якісь хворобливі видіння, надто символічні персонажі й дійства, а потім розвиток подій і взагалі припиняється і залишаються самі лише страждання головної героїні в чотирьох стінах. Так, страждання теж можуть бути дуже динамічними, але не в цьому випадку. В цьому випадку сюжет завмирає, ніби не може вирішити, куди ж йому розвиватися, і, так і не вирішивши — затухає під кінець роману зовсім. І знову ж таки, класичний розвиток сюжету для роману зовсім не обов'язковий, він може будуватися як завгодно, все залежить тільки від усвідомленості мети і майстерності автора. Але це — знову не про цей роман.
Як стверджує авторка, “Любовне життя” не є класичним любовним романом, а скоріше заграванням із цим жанром. Також в ньому багато загравань з езотерикою і є спроба перевести текст в русло “духовного роману”, така собі “коельщина”, теж не особливо вдала.
Що дає підставу думати, що авторка не знала напевно, якої саме мети хоче досягнути цим текстом, але з усіх сил старалася, щоб історія не була надто схожою на “просто любовний роман”. Це додало тексту дивності, але позбавило життєвості, тож від певного місця він сприймається як цілковито штучний. “Герметична конструкція, заснована на традиції Таро” - так випрадовує штучність авторка, хоча в одному з інтерв'ю зізнається, що первинною була історія, співзвучність з символами Таро вона помітила значного згодом.
Отже, історія. Головна героїня, Йора, має понад тридцять років і вже десять років живе у Штатах. При цьому вона не має геть нічого — ні доброї роботи, ні амбіцій, ні накопичень, ні квартири, ні друзів, ні чоловіка, ні сім'ї. Тільки прекрасне тіло вона має, вочевидь, бо цікавить чоловіків різних соціальних верств. Але і цією перевагою не може ніяк скористатися. І ось вона закохується — з першого погляду і звісно фатально. Чоловік її звісно кидає через деякий час, тобто зізнається, що вона у нього не одна. Вона спершу проявляє повагу до себе, а потім починає йому дзвонити і намагатися поговорити, бо їй здається, що вони не все сказали одне одному. Чоловікові доводиться заблокувати її номер. А тоді вона починає тяжко і дивно хворіти. Її єдина подруга і сусідка по кімнаті має схожі проблеми — у двадцять дев'ять вона ще вчиться, не має анінайменшої зачіпки стосовно роботи і плекає ілюзії про велике і єдине кохання. Щелепи в неї значно міцніші, тож її бідолашному обранцю доводиться їхати з країни, ще й тікати від неї коридорами аеропорту. Після цих подій їхня дружба виходить на новий рівень, коли одній хочеться виговоритись, а другій вимовчатись. І закінчується, прогнозовано, з початком нового кохання у сусідки Йори. Після цього героїня залишається взагалі сама, без грошей і їжі й вирішує піти з життя.
Насправді історія страшненька і лякає перш за все казковий інфантилізм обох жінок, їхнє вперте невміння пристосуватися до життя в країні, яку вони обрали. А особливо те, що їм в жодній з ситуацій навіть не спадає на думку, що вони можуть самі, власноруч рулити своїм життям. Скидається на те, що Йора - це дуже гарна, хоч вже не така молода колода (і не карт Таро, як можна подумати). Вона тихенько колишеться у рясці свого болітця і все, що з нею стається — поза межами її волі. Хтось їй подзвонив, хтось прийшов в її пусту крартиру, хтось кудись покликав, чарівним чином взяли на роботу, дивом вона уникнула згвалтування, а тоді поїхала з першим-ліпшим, хто її вподобав. І весь цей час жожного натяку на пробудження в героїні особистості, волі, жаги до життя, бодай чогось поза межами її невимовного болю з приводу нещасливого кохання. Власне, головної героїні немає як такої, є гарненька колода і її страждання, лише ці страждання і окреслюють її як людину. Але окрім цієї кричущої безпомічності в Йорі немає нічого, вона була би пуста, якби не страждання. Страждання заповнили її цілком, тому що більше нічого в ній і не було. При чому це не варіант чарівної казки, де до головної героїні приходить фея і вирішує всі її проблеми. У Йори немає навіть запиту, жодних бажань чи очікувань від життя. Тож феї тут просто немає чого ловити.
Ця історія могла би бути трохи моторошною й песимістичною, якби авторка вирішила показати, чим все закінчується для таких людей-колод. Але ні, авторка хотіла показати очищення болем, зцілення і переродження героїні, ні на що при цьому не спираючись (а спиратися нема на що, бо ж всередині Йори пусто). Відповідно й фінал виходить не те що неправдоподібним, а навіть і не Таро-подібним, бо відчувається, что все там просто притягнуте за вуха. Йора займається сексом з першим-ліпшим водієм, відчуває раптом, що вже майже забула про свого коханого і що? Правильно, вирішує поїхати й розповісти йому про це. “Поговорити як рівний з рівним”, так це називається. На щастя, їй це не вдається, бо вона довідується, що коханий її давно помер. Здавалося б, все, немає про що більше думати, доведеться якось починати жити своїм життям. Але, ні, сусід коханого розповідає, що перед смертю той по кілька годин щодня стояв і дивився на озеро (де вони з Йорою любили сидіти) і я розумію, що й Йорі залишилося жити недовго, бо решту свого недолугого життя вона витратить на роздумування, чи ж то про неї згадував у ті части коханий. Переродження не сталося, й жодні символи тут не зарадять.
Взагалі власне історія, хоч і штучна й схематична, та все ж вийшла такою, якою була би в реальному житті. Проблема в тому, що авторка закладала в неї свій якийсь смисл, що відчутно різниться від логіки історії, втім, зовсім не зрозуміло, який саме. Якийсь особистий. Якийсь такий, що вона й сама чітко не може окреслити.


вівторок, 28 листопада 2017 р.

Сліди

По снігу білому білих собак сліди
Прошивають місто нерівномірним пунктиром
З’являються на тротуарах, газонах, сходових клітинах
Зникають у торішньому листі й на свіжому гладенькому асфальті.
Сліди білих собак виринають зненацька
На залюднених площах і старих самотніх вуличках
Ховаються серед ще зеленої трави
Пронизують чорний лід щойнозамерзлої річки.
Ці білі сліди перекроюють місто як старе пальто
Що вже давно зносилося і застаріло, але іншого немає
Спинку з прямої роблять приталеною
Позначають її як місце спокою і вечірнього затишку
Рукава хай будуть завуженими
Це райони завзятої плідної праці
На пілках вирізають виточки
Щоб краще відшукувалась дорога до друзів
А от обшарпані поли — територію смутку і безнадії — слід вкоротити.
Білими нитками стібки слідів білих собак зшивають місто наново -
Змолоділе, причепурене, раде білому снігу, що лягає коміром
На перекроєне старе пальто.


пʼятниця, 27 жовтня 2017 р.

Дім з вітражем

Це була гарна ідея — взяти з собою до Львова книжку про Львів. Книжку польської письменниці Жанни Слоньовської “Дім з вітражем” - яскравий дебют позаминулого року. Книжку, написану польською і для поляків, й одразу перекладену українською. Ця книжка заінтригувала і зачарувала мене від самого початку. Ні, це не детектив і тим паче не чарівна історія. Це роман у формі спогадів головної героїні, чийого імені читач так і не дізнається. Оповідачка згадує передусім свою сім'ю — маму, бабусю та прабабусю, Львів, яким він був у часи її дитинства та юності, події, які тоді в місті відбувалися (а це 80-2000-і роки). Відповідно, бабуся згадує своє життя на тлі історичних подій, а також і прабабчине. Таким чином вимальовується зріз епохи від початку ХХ століття. І Львів у центрі цього зрізу.
Те, що я написала, й те, що можна прочитати в аннотаціях і рецензіях на цю книгу, звучить так, ніби це історичний роман і читати його буде цікаво тим, хто досконало знає Львів і любить історичні довідки. Але ні, зовсім, абсолютно не такий це роман. Він написаний ніби зсередини внутрішнього світу дівчини-інтроверта. Його мова така об'ємна, багатовимірна і жива, що справді заворожує, хоч здається спершу простою. Він багатошаровий і багатоплановий, відтак цей текст можна читати з декількох позицій. Можна читати про історію Львова і України, здобуття незалежності, радянську епоху. Можна про його архітектуру, якщо ви добре знаєте Львів. Якщо ж ні, описи вулиць і будинків залишаться для вас просто тлом для сюжету і тут знову на ваш вибір — або це буде сюжет про незвичну історію сім'ї чотирьох жінок, або історія дорослішання і кохання головної героїні. Я ж, понад всі названі пласти, вподобала основний, підтекстний — сприйняття світу й себе головною героїнею, її незвичайну риторику, її нестандартні метафори, її яскраві умозримі картини. Власне, саме ця незвичність оповідачки і її манери оповіді, це поєднання буденного опису і фантастичних речей, передавання відчуттів у картинках, переживань у діях — ось це і заворожує найсильніше. Ти занурюєшся у внутрішній світ героїні, й під кінець роману вже ніби бачиш світ її очима. Але, якщо на це не звертати особливої уваги, ви будете читати текст про Львів або про чотирьох жінок, дивним чином одна з одною пов'язаних, розказаний трохи дивною мовою, та й усе. Ось чому роман має сподобатися багато кому: завдяки своїй багатоплановості він стає майже універсальним. Майже. Все-таки, для того, щоб почати його читати, потрібно хоч трохи симпатизувати Львову, бо можливо, що саме він там — головний герой.

І насамкінець. Оскільки я читала книгу під час перебування у Львові, я мала змогу ходити тими шляхами, що й герої книги. І знайшла той самий дім з вітражем. Ось тільки вітража не побачила. Або його зняли на реставрацію й досі не повернули, або це такий вітраж, якого не видно з вулиці. До будинку ж зайти мені не вдалося. Зате вдалося знайти книжку про львівські вітражі й розшукати там його фотографії та опис. І він справді прекрасний.

 


середа, 5 липня 2017 р.

Скандинавська міфологія

Так сталося, що страшні слова Ігдрассіль, Йормунганд, Мйольнір, Скідбладнір та Г'яллархорн — для мене не просто дивний набір літер, а цілком зрозумілі речі. Це тому, що я давно захоплююсь скандинавською культурою, а відтак, трохи знайома й з епосом. Але признаюся, я завжди думала, що коли хочеш познайомитись зі скандинавським епосом, слід читати Едду. Краще спершу Молодшу, прозову, а тоді вже можна й Старшу, віршовану. Аж виявилось, існує багатенько переказів скандинавських міфів, тільки здебільшого вони у нас не перекладалися. Але я не певна, що ті перекази сильно вплинули на обізнаність людства (не Скандинавії) з цим надзвичайно цікавим пам'ятником літератури. Зрештою, переважна більшість молодих людей дізналася про Тора й Локі лише з фільмів, знятих по коміксах.
Аж тут з'являється Гейман.
Він доволі знаменитий письменник у всьому світі. Він пише цікаво, незвично і дотепно. Його читають люди різного віку і різних уподобань. І він пише власний переказ скандинавських міфів, за що йому уклін до землі. Тому що тепер можна бути певним, що про асів та їх пригоди дізнається величезна кількість людей. Ну, а не полюбити їх просто неможливо, бо навіть у коміксовому варіанті вони вийшли класні, що вже говорити про першоджерело.
Отже, думаю, не перебільшу, коли скажу, що завдяки Гейману скандинавські боги повертаються до Європи.
Книга Геймана — це власне переказ тих міфів, що дійшли до нас найбільш повно у Еддах. Увесь, так би мовити, фактаж, автор зберігає дуже ретельно, а волю собі дає лише в діалогах і деяких штрихах до характеру героїв. Часом це у нього виходить дуже смішно, й у цьому суто гейманівська родзинка. Дотепи з'являються у тексті невимушено і часто несподівано, так, наче автор і не збирався їх вставляти, а воно саме так вийшло. Часто ж пригоди богів і не потребують якоїсь додаткової цікавинки, вони самі по собі насичені надзвичайними і такими абсурдними подіями, що Гейман би позаздрив :)
Отже, кого ми знаємо зі скандинавських богів? Звісно що Тора і Локі, звісно Одіна — верховного бога, а ще Фрейра та Фрейю, Тюра, Хеймдаля, Бальдра, Фрігг... Не всі з них описані в міфах так детально, щоб можна було розкрити їхні характери, власне, лише про перших трьох можна сказати, що вони добре нам знайомі, так, що можна вже чекати від них певної поведінки. Та навіть вони можуть здивувати, і не завжди приємно. Адже аси — молоді боги молодого людства, вони перебувають у пошуку і становленні так само, як і люди, вони бояться, обманюють через те, що бояться, помиляються, навіть ті, хто вважаються наймудрішими, а веселяться із дуже грубих речей. А головне, вони можуть помирати. Тобто вони такі ж люди, тільки сильніші в чомусь. І тому древні скандинави жили, можна сказати, пліч-о-пліч зі своїми богами, їли і спали разом з ними, сварилися і поклонялися, й усе це одночасно. Тепер, коли людство стало трохи старшим, це здається нам таким же наївним, як і дивовижним, але саме це й робить їх такими надзвичано цікавими.

А тепер вони повертаються — у текстах Геймана, фільмах і коміксах. І якщо Бальдр, Магні і Валі знову розставляють золоті фігури по шахівниці, то цього разу ці фігури діятимуть інакше, іншими будуть й історії. Тож, можливо, слід чекати на продовження?


вівторок, 13 червня 2017 р.

Неправильна книга

Складно написати книгу про себе, яка була би цікава не лише твоїм друзям і рідним. І якщо ти не видатний діяч сучасності, чиї мемуари мають історичну цінність самі по собі. Одна з таких невдалих, на мій погляд, книг вийшла у Ірен Роздобудько.
Книга починається з обкладинки, як не крути. Тільки якщо це безсмертна класика, або нашумілий бестселер, обкладинку можна ігнорувати, й то до певної міри. Бо це все ж таки візуальна презентація тексту. І коли на обкладинці зображена якась банальність, свідомо, чи підсвідомо, читач очікує такого ж банального тексту. В цьому плані "Неправильна книга", як оригінально назвала свій не-роман авторка, не розчаровує.
Друга презентація твору - це відгуки і уривки з рецензій, розміщені на обкладинці в кінці книги. З них читач дізнається, що Ірен Роздобудько - популярна українська письменниця. Ну і, власне, це все, про що він дізнається.
Ну а далі, з тексту самої книги, ми дізнаємось про різноманітне життя автора починаючи з раннього дитинства, про її думки з певного приводу і навіть про думки її друзів відносно неї. Це все, безсумнівно, є дуже цінним для автора і для її рідних та друзів. А от для решти читачів може становити хіба що якийсь певний інтерес, наприклад, як спогади про складні часи 90-х років або про специфіку роботи в журналістиці. Що ж до роздумів над життям і його сенсами, то... дивіться обкладинку.
Але насправді, з книги можна багато чого дізнатися про автора. І найбільше інформації дають не спогади і не роздуми, а стиль письма і лексика. Вона інтригує і нагнітає, вигукує і наголошує, розставляючи три крапки й знаки оклику ледь не в кожному реченні. І це робить нецікавий текст ще більш передбачуваним та вже й дратує врешті решт. Доволі дивно, що відомий і популярний автор дозволяє собі використовувати один і той самий прийом буквально в кожному абзаці, не те що на кожній сторінці. Мабуть, це називається "авторська пунктуація".
Але то, мабуть, просто я балувана, і  я дуже легко уявляю собі аудиторію цієї книги і цього автора. Напевно, багато людей скажуть, що це дійсно гарна книга і написано у ній саму правду, бо так як автор, думають і вони і їхні колеги та сусіди. Хороша книга насправді. А відсутність інформації (бо інформація є новизна) - то не недолік для хорошої книги. І обкладинка гарна - ніжна така, затишна і дуже жіночна.
Все-таки, обкладинка може багато чого сказати про книгу. Дивіться на обкладинки.


понеділок, 22 травня 2017 р.

Коротка історія тракторів по-українськи

Досить дивно те, що автор книги - Марина Левицька, йдеться ніби-то про українців, а роман насправді перекладено з англійської. А все тому, що авторка - дочка емігрантів з України до Британії. І в книзі є вся ця історія - життя до і під час війни, трудові табори, еміграція, обживання в новій країні. Але це не основна історія, і хоч вона й невесела, та не задає тон оповідання. Бо головна мелодія тут - з альбому Кустуріци. Так, знову дивно, здавалось би, Англія, чопорна і консервативна, українці, невеселі після всього, що довелося пережити, чесні та трудящі, звідки ж Кустуріца? А от маєте, в тихе англійське містечко приїздить пишна красуня Валентина з великими цицьками - і починається бедлам. Насправді, вся історія дуже смішна і дуже життєва. Персонажі так яскраво змальовані, що в них можна впізнати і себе, і своїх рідних, і знайомих. Думаю, майже у кожної людини серед знайомих є прототип цієї Валентини, а сімейні стосунки між сестрами, батьками й дітьми, вони, здається, всюди такі, хоч в Англії, хоч в Африці. Ну а в Україні - так точно.
Отже, "Коротка історія тракторів" зовсім не про трактори, це сімейна історія. Про стосунки між старими батьками і дорослими дітьми. Про непрості відносини між рідними сестрами. Про незламну волю "вибитися в люди" і паскудний характер багатьох українських жінок. Про надто пізнє кохання, яке не відрізнити від звичайного маразму. І трохи про англійську бюрократію. Весела, сумна, абсурдна історія, написана динамічно і дотепно, з короткими історичними екскурсами і тракторами в якості фону. Взагалі книга для того, аби розважитись, але направду дуже пізнавальна.

субота, 13 травня 2017 р.

"Забуття" - роман, якого я не хотіла читати

Нерідко так буває: тобі трапляються відгуки і рецензії на книжку, після яких ти вирішуєш для себе, що ця книжка не для тебе. До того ж тобі не подобається обкладинка, а тема - взагалі чужа. А тоді саме ця книжка виявляється в наборі книг, що обрали для тебе навмання. І тут уже доводиться погодитись, що напевно тобі буде корисно її прочитати.
Власне, так я прочитала "Забуття" Тані Малярчук.
Чесно кажучи, я так і не зрозуміла, навіщо мені було знати про того Липинського, що про нього авторка зробила оповідь-розвідку. Та й вона зізнається, що так само не знає, чому саме він і навіщо. Але крім історії його життя, яскравої і живої, такої справжньої, ніби авторка знала його особисто, хоча реконструювала з листів і газетних вирізок, є й друга лінія - історія оповідачки. І на відміну від історії Липинського, ця історія, набагато ближча, яка мала би бути ще чіткішою і яскравішою, навпаки - надто схематична і невиразна, така, що ніби ледь проявляється крізь пелену туману. Туману забуття. Справа в тому, що авторка (оповідачка) забула своє власне життя, а згадує натомість життя Липинського. І це не додає їй в своєму власному житті сил, це лише якимось дуже вигадливим чином допомагає їй пережити страх неіснування. Вона витягає із прірви забуття постать Липинського, робить її живою і справжньою й ніби таким чином виконує свй обов'язок перед пам'яттю. І схоже, сподівається, що колись хтось вчинить так само з пам'яттю про неї. І ще не усвідомлює, що згадати, побачити, прийняти і полюбити себе - це лише її робота, яка має бути зроблена за життя.
Для мене цей роман виявився певним одкровенням. Він так легко і природно переплівся з ситуацією мого життя і з моїми власними думками і з тим, що я зараз вивчаю і над чим думаю, що несподівано став ще однією цеглинкою у моїй картині всесвіту, що я її зараз будую. Й за це я дуже вдячна Тані і дівчатам, які запакували для мене цю книжку.
І в той самий час я розумію, що ця книга не для всіх. Хоча боятися, що це буде нудна історично-автобіографічна оповідка, не варто. Вона написана цікаво і легко, а від мови автора отримуєш спражнє естетсько-гурманське задоволення.


вівторок, 18 квітня 2017 р.

Серце пітьми

Чомусь я спочатку не хотіла читати цю книгу, а потім, як водиться, проковтнула на одному диханні. Як сказав мій друг: “Дуже дивний такий, неоднозначний текст, тобі мусить сподобатись”. І він таки мав рацію.
Цей роман Джозефа Конрада вважається яскравим прикладом модерністської літератури, а отже, він оригінальний за структурою і неоднозначний за змістом. І в той же час Конрад зберігає мову неоромантизму, та власне, і тему теж обирає цілком неоромантичну. І виходить така цікава суміш, коли спочатку здається, що ти читаєш пригодницький роман, та невдовзі розумієш, що щось пішло не так. Ця неочікувана нестандартність бентежить і не дає розслабитись й віддатись на волю сюжету. Бо власне сюжету там майже і немає. І вчитуючись у слова, ти мусиш шукати, співставляти, чекати й врешті бути розчарований очікуваннями. Але все одно зачарований текстом. Бо це такий дуже естетський текст, це текст заради тексту, трохи річ у собі. Ці слова, що зливаються в речення, як струмки впадають у річку, несуть тебе своїми водами прямо в серце пітьми, і коли здається, що ти ось-ось вже маєш бути там, просочуються крізь пальці й не залишають по собі жодного спогаду, тільки неясне відчуття, післясмак. Це текст-ріка, текст-примара, текст- символ невідомого. І насправді неважливо, ким був той горезвісний Курц, він міг бути ким завгодно з тих, хто ним захоплювався. Я думаю, він і був пітьмою, що торкнулася кожного, хто трапився їй на шляху. І якій ніхто не зміг протистояти, не намагався навіть, такою вона була спокусливо-незвичайною.


субота, 15 квітня 2017 р.

Лінгвістичний нон-фікшн

«Мовні війни» - так називається лінгвістичний нарис Володимира Селезньова, дніпропетровського журналіста, і, сподіваюсь, все ж таки лінгвіста. Свою працю він присвятив розвінчанню міфа про те, що українська мова — це нібито сполячена російська, що його все більше стали мусолити останнім часом прозапоребриковські так звані лінгвофрики.
Посил книги ось саме такий: “Вони кажуть, що української мови немає, а я доведу, що є”. Насправді, я не знаю, кому там доводити, він же не думає, що ці неповажні квазінауковці читатимуть працю опонента, написану саме українською мовою? Чи люди, які вірять таким розумникам, тому що не знають і не хочуть знати української, раптом захочуть почути протилежну точку зору? Висловлену знову ж таки українською. Ну а тим, хто на його боці, доводити нічого й не треба. Тож, на яку аудиторію розрахована ця праця, мені не дуже ясно. Але те, що вона надзвичайно цікава й корисна — поза сумнівом.
Особисто я трохи жалкую, що не пішла свого часу вчитися на українську лінгвістику, хоча тоді такого питання взагалі не виникало, я й думати не могла, що захочу знати мову краще й глибше, ба, захочу з нею працювати. А ось зараз всілякі лінгвістичні штуки мене страшенно цікавлять, особливо етимологія слів і принципи словоутворення. Тому мені було дуже цікаво цю книгу читати. Це така собі українська лінгвістика для широкого кола читачів, тобто доступно про специфічне. Навіть якщо ви нічого не тямите в темі, вам усе буде зрозуміло. І що цінно, автор спирається на величезну кількість джерел (на відміну від лінгвофриків, які в якості аргументів приводять переважно власні домисли), й навіть додає повний список цих джерел для тих, хто захоче поглибити отримані знання. Автор розглядає проблему з різних кутів зору і його не можна звинуватити в однобокому поданні матеріалу. Ну і взагалі — це просто цікаво знати.
Я тепер трохи більше розумію про те, як формується мова, звідки походять ті чи інші слова, й хто є автором (так, саме автором) деяких слів, які для нас природні й звичні. Знаю, що слово може бути дуже-дуже давнім і походити з праіндоєвропейської мови, і тоді схожі корені зустрічаються в словах багатьох мов різних мовних груп. Слово може мати праслов'янські корені, і тоді схожі слова зустрічаються у багатьох мовах саме слов'янської групи. Знаю, що українська мова ввібрала в себе багато з давньоруської мови, а російська — з церковнослов'янської. І що не потрібно боятися запозичень, бо вони завжди були й будуть в будь-якій мові, якщо тільки вона не є ізольованою від світу. І що неологізми — це часом спасіння, якщо підходити до них з розумом і творчістю.

Власне, оце я зробила короткий переказ. І рекомендую книгу тим, хто, як і я, цікавиться цією темою, але не має спеціальної освіти. Вона суттєво розширить ваш світогляд, правда.


вівторок, 4 квітня 2017 р.

Оповідання мого батька

Якось непомітно мій блог із письменницького перетворився на читацький. Це тому, що я зараз менше пишу, але більше читаю. Але тут моя сім'я поспішає на допомогу :) Тато взявся писати оповідання-спогади з власного дитинства-юності. Це Чернігів 60-х років. Як на мене, цікаво. Хоча я, звісно, зацікавлена особа. А якщо ще комусь сподобається, це буде більш об'єктивно. Тому викладаю тут перше оповідання. Автор - Віталій Адруг, редакція моя.
(Блогер переробив тире діалогів на крапки, але, сподіваюсь, зрозуміло, що це мало бути).

СТРИБОК