Це простір для слів, простір для роздумів і текстів.
Тут я писатиму лише українською і лише те, що мені заманеться.
Це такий собі щоденник, місце, де можна дізнатись дещо про мій внутрішній світ.
Якщо раптом це комусь цікаво :)

середа, 21 вересня 2016 р.

Павло Кирик. "Робота".

Маленька книжечка оповідань молодого автора видана цього року завдяки премії "Смолоскипу", але лишилася поки що майже непоміченою. Я ж її придбала взагалі випадково, разом з книгами поезій. Але тут є про що поговорити.
Книга складається умовно з двох частин. Перша - власне оповідання "Робота", а друга - маленькі оповідання про людей, що якимось чином пов'язані з героєм першого оповідання та між собою. Все це утворює доволі складну систему, в якій доведеться розбиратися. Але це ж і цікаво. Сам автор називає перше оповідання дещо хаотичним та надто химерним, системністю ж другої частини він цілком задоволений. Я маю іншу думку :)
Як на мене, оповідання "Робота" прекрасне. Воно химерне, так, але в цьому ж і є краса. Це такий Муракамі з притаманними йому невизначенністю головного героя, дивними і часом навіть трохи містичними подіями, незнайомим місцем, де герой опиняється та не надто оптимістичним фіналом. І все це у загальному осінньо-депресивному фльорі. Можливо, вторинність, так, але в цьому таки щось є. Всі ж решта оповідань геть інші. Вони короткі, уривчасті і пласкі. І герої оповідань теж здебільшого пласкі, або й зовсім невидимі, їхня функція - бути ланкою ланцюга, який іде від головного героя "Роботи", і більше за неї вони не виконують. Тут мені трохи сумно за всіх цих героїв, бо ж вони теж могли би стати живими і об'ємними, тим більше, що типажі там цікаві. Тоді це вийшла би трохи більша книжка, але, хто зна, може вона стала би відкриттям року? Тим паче, що потенційно в задумі автора закладено дуже багато можливостей. Та лише за те, що долі героїв п'ятнадцяти оповідань опосередковано переплітаються між собою, автора варто поважати. Я уявляю собі схему, яку він малював, або навіть не малював, що ще гірше і подумки тисну йому руку. Бо там насправді все складно, заплутано та неочевидно. І тому мені жаль, що це маленька непримітна книжечка у м'якій обкладинці, а не бестселлер року.


неділя, 4 вересня 2016 р.

Еліс Монро

Буде ще один тег "книжки з буккросингу". Цього літа я переважно такі й читала. Еліс Монро мені дісталася на буккросингу літшколи і я цим можу навіть пишатися, бо з десятка бажаючих книгу віддали саме мені. Ну то я її сумлінно прочитала і скоро відпущу подорожувати далі.
Монро - нобелівський лауреат з літератури 2013 року, канадійська письменниця. Я, як завжди, нічого про неї не знала і нічого раніше не читала, а до рук мені потрапила книжка з оповіданнями в російському перекладі. Там у передмові дають безліч висловлювань всяких відомих особистостей і видань про те, яка геніальна ця письменниця, які в неї особливі, чудові і живі оповідання і всяке таке, що зазвичай пишуть, щоб привернути увагу до книжки. Там-таки чомусь порівнюють авторку з Чеховим, ну може тому, що росіянам конче необхідно все співвідносити з собою Це, до речі, дуже цікаво прослідковується в примітках, які склав не перекладач, а якийсь літературознавець. Так от. Не знаю, до чого тут Чехов, ну хіба до того, що він писав про життя і Монро пише про життя. Але так можна багато про кого сказати. Річ у тому, що життя у всіх різне. Монро ж пише так, що неможливо повірити, що історії і персонажі вигадані, неможливо взагалі уявити собі, як автор сидить і створює окремий світ для кожного з персонажів своїх оповідань. Так, ми знаємо, що створити можна будь-який правдопобібний і майже реальний світ і таких самих майже реальних персонажів, але все одно, читаючи, ти чітко будеш знати, що це просто література і немає насправді таких людей. Про Монро ж краще думати, що вона пише про своїх знайомих, родичів, себе врешті решт, просто бере певний епізод із життя і літературно його описує. Бо кожне оповідання, воно не просто справжнє, воно ніби частина реального життя або великого роману. І в той же час ці оповідання цілком закінчені і не викликають питань щодо фіналу. Але певні фрази, спогади, натяки, сказані ніби ненавмисне, самі собою, дають зрозуміти, що за певною історією стоїть ціле життя цілої людини, сім'ї, містечка, міста. І це не може бути вигаданим, ну просто не може. Так думаєш перший час після прочитання. А тоді починаєш згадувати персонажів і розумієш, що декотрі цілком можуть бути і вигадані. А тоді згадуєш структуру сюжету і розумієш, що оповідання побудоване дуже грамотно і жива хаотичність лише видима. А це означає, що ... нобелівку так просто не дають, напевно. Ну і до всього тексти Монро створюють дуже яскравий образ Канади різних часів і життя там звичайних людей. Тобто за канадською атмосферою та за реалістичністю сюжетів - це до Монро. І за вмінням вибудовувати цілий світ на незначних на перший погляд фразах. І за віднаходженням сюжетів у простих буденних подіях. Треба читати, одним словом. Хоча би просто для ознайомлення.

Щасливі голі люди

Маленька книжечка з оповіданнями Катерини Бабкіної може бути прочитана за вечір (або ранок) і неодмінно створить особливий настрій. Це така штука, ніби ти сидиш на кухні у когось в гостях і слухаєш, як тобі оповідають історії якісь люди, що їх ти бачиш вперше у житті. І тому історії ці нові, геть незнайомі, несподівані і дуже цікаві. Ти ще не знаєш цих людей, ти пізнаєш їх по тому, як вони розповідають, ти не маєш уявлення, чим їхня оповідь закінчиться і не хочеш гадати. Бо це ж не детектив якийсь, це просто розмова на кухні, живі історії реальних людей.
Саме таке у мене враження. Нібито прості оповідання, нічого особливого, але автору вдалося створити ту атмосферу довірливої бесіди в дружній компанії, яка лишає відчуття реальної розмови, справжньості розказаного. І потім відчуваєш так, ніби з тобою поділилася історією свого життя майже незнайома людина, ну круто ж!
Ну, ви зрозуміли, хороша книжка ;)