Дороті Паркер

Останнім часом я читаю багато короткої прози. Вважаю, що саме в короткому оповіданні найкраще видно майстерність письменника. І коли трапляються такі тексти, де на кількох сторінках розгорнуто сюжет, розкрито проблему, змальовано яскравих живих персонажів, та ще й без зайвих слів, о, це справжня радість. Саме такою радістю стала для мене книжка новел Дороті Паркер, американської письменниці початку 20 століття. Там не завжди є сюжет, інколи це просто монолог або діалог. Але саме це і прекрасно. Ось так, на кількох сторінках, засобом монологу героя авторка розкриває не лише характер героя, а й більш загальну проблему тогочасного суспільства. Її цікавлять відносини між людьми, стосунки між чоловіком і жінкою, місце жінки в суспільстві, а також різноманітні людські пороки й слабкості. І щоразу це влучно, гостро, сатирично, хоч насправді й сумно. Там немає зайвих слів, образів, пояснень, нотацій (хоч про це і жалкував автор вступного слова, мовляв, немає у неї прямолінійних викриттів, до яких звик радянський читач). Вона просто малює картину, широкими мазками, які втім створюють довершену композицію. Монолог біля телефону - механізм виникнення любовної аддикції. Діалог з господарем дому, де відбувається вечірка - вся палітра ставлення до чорних. Монолог дівчини, який вона знову повторює - механізм раціоналізації в дії. Ну і лицемірство, лицемірство різних сортів, на будь-який смак. Знахідка для психолога та соціолога. Та й просто для уважного читача. Щодо мене, то я ладна була аплодувати від захоплення після кожної новели, так вони гарно зроблені. Є чому повчитися.