Це простір для слів, простір для роздумів і текстів.
Тут я писатиму лише українською і лише те, що мені заманеться.
Це такий собі щоденник, місце, де можна дізнатись дещо про мій внутрішній світ.
Якщо раптом це комусь цікаво :)

середа, 11 травня 2016 р.

Підслухане

Старша жінка у хустці схиляється до молодої
Пересилює шепотом стукіт трамвайних колій
Каже: Я ж не бачила більше його ніколи
Я ж сама загубила кохання щасливу долю.
Неприступність ту кляту свою я носила як орден
Я ж могла з ним зустрітися там, біля тої осоки
Чи листа написати, невже б мені правиця всохла?
Та сиділа й мовчала як скеля, така була горда.
Вісімнадцять листів він мені написав, я їх всі пощитала,
Поскладала по черзі й сховала за рамку портрета
В хаті маминій, від неї самої в секреті
І поїхала в місто, аби їх щодень не читати.

Люди штовхаються поряд, наповнюють сутінки голосами.
Жінка в хустці не бачить нікого, в очах її сльози
Вона дивиться в молодість власну і ніби пробачення просить
У кохання чи в нього, що, власне, одне і те саме.

Жінка каже: Листи його мати знайшла і спалила
Бо як я приїзжала, ховалася з ними в кімнаті,
Всі читала по черзі, розкладала кругом на кроваті
І лягала на них долілиць, лежала і вила.
Сорок років минуло, а я все забути не можу
І весь час мене тягне до нього заговорити.
Та як здумаю, там же напевно дружина, діти
Що як сім'ю розіб'ю, накличу ще кару божу.
Аби ж то зустрітися ще раз нам випала доля.
Хоч ув очі поглянути, голос разочок почути.
Вже б я все розказала, що сильні такі були чуства
Що злякалася дуже й зізнатись нестачило волі.

Юна дівчина дивиться долу, слухає неуважно.
Старша щось там шепоче, забувши про гамір трамваю.
Їй би встояти зараз, чого ж то вагон так хитає?
Здається, вона закохалась, і їй невимовно страшно.


субота, 7 травня 2016 р.

На межі

Просвіт дверний — то межа, а за неї — не можна
Далі там світ, у якому мені ще не бути
Тут перед нею є місто і сонце і люди
Ти ж не виходиш до мене із тіні на світло

Просвіт дверний — це межа із кількох сантиметрів
Тут не буває ні часу, ні болю, ні звуку
Тут ти береш мою ліву в свою праву руку
Правою стан обіймаєш і дихаєш часто

Ми стоїмо на межі у дверному просвіті
Я притискаюсь до тебе, заплющую очі
Серце штовхається в ребра, родитися хоче
В серці щемить, бо прощатися треба

Наше побачення тут незаконне, а отже
Скоро розійдемось ми у свої потойбіччя
В просвіті лишаться тіні, стоятимуть вічно
Серцем до серця, заплющивши очі