Внутрішній космос

Третій день не відпускає мене кліп Христини Соловій. Історія про подорож у внутрішній світ коханої людини. Найцікавіша і найважливіша подорож у житті. Окрім, звісно, подорожі у власний внутрішній світ, туди теж далеко не всі ходять.

Я завжди всюди декларую, що різниця між людьми — то наше найбільше багатство. Всі люди різні, всі унікальні, немає двох однакових. І це прерасно, хоч і значно ускладнює нам життя. Звісно, було би набагато простіше, аби людей можна було поділити за якимись ознаками на певні групи. І тоді при знайомстві треба лише дізнатися, до якої групи належить людина — і вже відомо, як до неї ставитись і як з нею розмовляти. Просто. Зрозуміло. Ненапряжно. І мабуть, скільки існує світ, стільки й усілякі філософи намагаються людей класифікувати. Та марно. Бо мука твоя єдина і очі твої одні. Кожна людина — це окремий всесвіт, де діють власні закони. Саме тому суперечки часто-густо перетворюються на війни світів. Згадаймо будь-яку суперечку в інтернеті. Людина пише те, що вона думає, що для неї є важливим. І сподівається, що її зрозуміють. Вона несе свій всесвіт у світ інших людей. І тут приходить інша людина, зі своїм всесвітом, який кардинально відрізняється від думки автора і каже, що той неправий. А неправий лише тому, що він, цей дописувач, думає по-іншому. Тому, що він взагалі інший. І починається війна, де кожен прагне не довести свою правоту, а відстояти право власного всесвіту на існування. І чим дужче кричить людина, тим важливіше для неї визнання її світу світом людей. І часом, щоб захистити право на існування свого світу, людина вдається до агресії, ніби хоче винищити всіх, хто думає інакше. Вона не розуміє, що так як вона думає лише вона одна. Звісно, можна знайти однодумців в якомусь одному чи навіть не одному питанні, і тоді їм у своєму середовищі буде певний час затишно. Поки хтось не проявить відмінність. І тоді — знову по колу. Власне, ми це вже більше року спостерігаємо в середовищі політиків, волонтерів, громадських активістів. Дуже яскраво це зараз проявилося. Коли начебто і справу роблять хорошу і цілі в людей однакові, але проходить якийсь час і стається розкол. Бо хтось проявив відмінність. Відмінний відділяється і деякий час все тихо, а тоді знову якийсь конфлікт. І так буде доти, доки не залишиться взагалі одна людина. Якщо ставити на перше місце не справу, а подібність життєвих позицій. Бо немає однакових людей, немає, хоч ти трісни. Кожна людина — це окремий всесвіт. Це диво, коли всесвіти сходяться на одну орбіту, але вони не мають від цього ставати тотожними. Так буде просто нецікаво.

Подумайте, як це цікаво — пізнавати іншу людину. Ходити її стежками, роздивлятися цінні для неї речі, читати її улюблені книжки, слухати основоположні пісні. Торкатися її світу. Бути дослідником і в той же час відкривати для неї власний світ. Ось це і є спілкування, дружба і кохання, коли цікавість до чужого всесвіту не менша, ніж до власного. Ми можемо полюбити цей світ, ставитись до нього з повагою, або навпаки, не прийняти зовсім, відсахнутися. І кожна людина в глибині душі боїться, що її світ не сподобається, що її не приймуть, знецінять все те, що є для неї священним. І так щоразу при знайомстві, щоразу, я не перебільшую. На жаль, далеко не всі розуміють, що відмінність світів — не привід для відсторонення. Потрібно лише визначити критичну межу цієї відмінності, де, в яких питаннях неодмінно має бути схожість, а які не такі важливі. Зрештою, це ж просто цікаво, що всі люди різні. Жити і пізнавати, щомиті, щодня, це ж прекрасно. Навіть людина, яку знаєш вже багато років, може здивувати, що вже й казати про неблизьких знайомців. Відчуйте себе антропологами. І приємної подорожі в інший космос ;)

Мовний фен-шуй

Два дні поспіль мені якось не таланило з улюбленим закладом – українською вареничною. Наприклад, заходжу я, щоб купити додому вареників, а мені і кажуть: „Нету. Закончились все” „А чому ви не розмовляєте українською?” – питаю. Тут нещасна дівчинка зависає секунд на двадцять, а тоді видає: „А что, должна?”  „Ну це ж українська варенична, тут українські страви, український інтер`єр, українська музика грає. І я до вас звертаюсь українською. Чому б і вам не відповісти мені українською?”. Знову зависання. „Ви взагалі розмовляєте українською?” „Ну вообще да, но как-то...” Якось не той, карочє.

Вчора прийшли ми з чоловіком пообідати. Перераховуємо замовлення: холодець, домашні соління, млинці... Дівчина зачитує записане: „Холодец, соления, блинчики...”. „Дівчино, - кажу – поговоріть зі мною українською. Мені буде приємно”. „Да я по-украински как-то не очень...”.

Пішла запитати у фейсбука, що ж це таке відбувається у Вареничній. Фейсбук правда першим ділом почав думати, чи мене вкусив правосєк, чи повний місяць на мене так діє, чи просто у мене пмс. Бо в житті я розмовляю російською, як і більшість людей нашого міста. А тут раптом української екзотики мені захотілося в рідній Україні, щось тут не теє...

Я поясню. По-перше, я перфекціоніст. Все мені треба щоб було по фен-шую. Бо інакше порушується гармонія світу. Так от. Варенична „Українські страви” – чудовий заклад. Там все чудово продумано. Там прекрасне меню (і ціни) з дійсно українськими стравами. Там грамотне дизайнерське оформлення, ніби і в українському стилі, але без переборів. Там завжди грає українська музика, але не така, як на весіллях, а сучасна та якісна. І знаєте, якось воно саме собою проситься, щоб персонал звертався до відвідувачів українською. І вони так і роблять, просто не завжди, а час від часу, або просто не всі. І от коли я захожу, до мене говорять українською, я замовляю вареники з картоплею, настоянку і домашні соління, а з колонок звучить Вакарчук або Чубай, тоді у мене відчуття завершеного гештальту, повного фен-шую та цілковитої гармонії світу в окремо взятому закладі. А коли щось не сходиться – тоді дисгармонія і розлад травлення, от така я вередлива.

Ну тобто, у Вареничній розмовляти українською логічно, там створені для цього всі умови. Мені б і на думку не спало вимагати української мови від персоналу сусідньої „Шарлотки”, бо там зовсім інша атмосфера. І як не дивно, мені не спало б на думку вимагати від суші-ресторану японської, а від піцерії – італійської. Бо я хоч і перфекціоніст, але ж усвідомлюю, що ні японської, ні італійської в нас ніхто не розуміє. Бо ми не в Японії живемо і не в Італії. Ми живемо в Україні і розуміти українську для нас природньо. Чи ні?

Тут можна було б написати розлогу лекцію на тему: чому українці не знають і не хочуть вчити рідну мову та історичні події, які до цього спричинилися. Та я не буду, це не моя курсова робота. В мене тут короткий реферат про фен-шуй у вареничній. Скажу за себе. Я абсолютно двомовна, мені пощастило в житті. Я можу вільно розмовляти, писати і думати і російською і українською, я вмію швидко переключатися з однієї на іншу і навіть розмовляти одночасно з двома людьми двома мовами. І мені це все нормально, хвала Богу я не москаль. Бо москалі переважно лінгвоінваліди (мені дуже сподобався термін), тобто не здатні сприймати і розуміти ніяку іншу споріднену мову окрім своєї. Мабуть, хромосоми якоїсь не вистачає. Так що я хочу сказати. Ми ж не москалі. У нас всі хромосоми на місці. І навіть якщо в школі не достатньо приділяли уваги рідній мові, і батьки виключно російськомовні, і розмовляти важкувато і будуть помилки, але ж не може бути такого, щоб людина в Україні зовсім не чула і не бачила української мови, а отже, і не розуміла ніц. Не може, я не вірю.

Тобто, повертаючись до офіціантів, навіть коли вони не звикли говорити українською, вони ж можуть прочитати назви страв із меню і сказати „Добрий день” і „До побачення”, тим паче, коли клієнт їх просить. Тим більше, що це взагалі правило гарного тону – відповідати людині тією мовою, якою вона звернулася. А так я відчуваю якусь неповагу просто, знову я вередлива, ой, горе. І я не вважаю, що забагато хочу від нещасних офіціантів, у котрих і так робота собача і зарплатня ще невідомо яка. Я ж не прошу всіх танцювати гопак, зустрічаючи клієнта, зрештою.

Ось такі маю міркування. Вірю в торжество українських хромосом і встановлення всесвітньої гармонії. А поки ходитиму до Львівської шоколадні, хоч там і не дають вареників. Вони, до речі, навпаки, ніколи не скажуть російського слова, хоч як до них не звертайся, і ще самі змусять тебе гопак танцювати. Нам з чоловіком, наприклад, довелося тріо Мареничів із себе зображати, щоб картку отримати.