Це простір для слів, простір для роздумів і текстів.
Тут я писатиму лише українською і лише те, що мені заманеться.
Це такий собі щоденник, місце, де можна дізнатись дещо про мій внутрішній світ.
Якщо раптом це комусь цікаво :)

понеділок, 13 лютого 2017 р.

Зорепади

Як завжди це буває, випадково мені до рук потрапила книжка і я її прочитала, хоч і не збиралася. А книжка не проста, а видавництва "Веселка" 1975 року. Збірка науково-фантастичних оповідань українських письменників "Зорепади". І це такий милий, наївний і подекуди смішний олдскул. Загалом я фантастики майже не читаю, тому не дуже орієнтуюся в жанрі, але радянська фантастика - це окремий жанр. По-перше, у радянських письменників немає й сумніву, що на людство чекає світле майбутнє, а саме - світова революція. І що космічна ера настала з політом у космос Гагаріна, й далі все розвиватиметься стрімко і незпинно. Але водночас із цим проскакують якісь такі суто радянські патерни, як от мати космонавта, що живе у селі або імена героїв (Михайло Гнатович Северин тисячолітті у третьому). Взагалі на прикладах цих оповідань добре видно, що фантастика досить складний жанр. Навіть для короткого оповідання, якщо дія відбувається в майбутньому, потрібно ретельно виписати світ і будь-яка недбалість буде дуже помітна з часом. Відеотека з касетами, електронно-обчислювальні машини, паперова книга на космольоті, ті ж таки абрикоси, що вродили в маминому садочку одразу впадають у вічі вже зараз. І доводять, що деякі речі письменники просто не в змозі уявити, що вони не виходять за межі своїх реалій і свого часу. А отже, вся ця фантастика виглядає штучною і надуманою, це не ті світи, у які віриться і які хочеться відтворювати.
Окремої зауваги варта радянська ідейність, якою пронизана збірка. То зрозуміло, що оповідання добирали саме такі, щоб відповідали лінії партії. Тому, можливо, до неї не потрапили набагато кращі оповідання. Але ж яка ця ідейність! В одному оповіданні, схожому за сюжетом на "Марсіанина", герой вирішує боротися за життя сам-один на планеті після перегляду хронік революції й прослуховування "Інтернаціоналу". В другому радянський спортсмен перемагає американського, бо за нього вболіває колектив. В третьому, досить цікавому, інопланетянин визнає людство кращим і сильнішим за його цивілізацію. В четвертому, цілком гарному, американці стають всі однакові на обличчя, бо воліють бути нічим не примітними (хоча до цього йшло аж ніяк не в Америці, а самі знаєте, де). П'яте про те, як недобре брехати. Ну і таке інше. І що вже зовсім дивно, у збірці є три оповідання сатиричних й одне з них - відверта маячня.
А ось одне оповідання мене зачепило більше за інших, можливо тому, що я не зовсім його зрозуміла. Володимир Уткін "Людина без минулого". Воно захоплює увагу з самого початку, бо початок нетривіальний і інтригуючий. І світ там виписаний досить чітко. Й ідея ясно прослідковується, й взагалі написано цікаво. Але трясця, що ж насправді відбувається з героєм і навіщо це все, нівіщо цей інтригуючий початок? Так і хочеться знайти автора й спитати, що ж він мав на увазі.
Я знаю, питати тут когось марно, але раптом. Раптом хтось читав це оповідання, у вас є думки з приводу?

пʼятниця, 3 лютого 2017 р.

13 різдвяних історій

Різдво давно минуло, а я все ще читаю різдвяні історії. Ну бо купила ж дві книжки.
Збірка з 13 історій вийшла ще у 2013 році, тому така й кількість. І це не ті збірки штибу "Історій до кави" чи шоколаду, чи ще бозна чого. Це справді гарна збірка з оповіданнями знаних письменників. Всі вони більшою чи меншою мірою про Різдво, але майже всі не такі, на які очікуєш. Власне, солоденьких оповідки про різдвяно-новорічні дива (яких і очікується) всього дві. Інші ж - веселі, саркастичні, абсурдні, містичні, щемливі, несвятково печальні, життєві й відверто казкові. Всі різні і всі класні. Особисто мене вразило оповідання "Дік" Маріанни Кияновської, це мабуть найбільше. Воно гарно побудовано, у ньому майстерно прописані герої, там чудова історія з несподіваним поворотом сюжету і все це можливо навіть грунтується на реальних подіях. Розвеселили тексти Жадана, Карпи і Лариси Денисенко, дуже потішив фінал оповідання Христі Венгринюк. Цікаві ті оповідання, які є ніби спогадами авторів про якісь події в їхньому минулому. Особливо якщо це дійсно спогади, це гарний приклад того, як зробити з незначних на перший погляд історій гарні літературні тексти.
А засмутило мене лише одне оповідання у збірці. Його я можу охарактеризувати лише словами "сказочная хрень". Ну, мусить же і таке бути, для рівноваги :)