Мої окуляри мають одну корисну властивість: вони додають насиченості лише теплим відтінкам. Я не знімаю окуляри навіть в тіні, щоби бачити всі ці неможливі кольори ніби з фільтрованого фото. Таке щемне щастя - вибігти з роботи на п'ятнадцять хвилин, аби просто пройтися парком. Роззиратися навколо, ніби якийсь заїзжий турист, вбирати в себе кольори, сонце, повітря, звуки цієї осені. Бажати запам'ятати все, всотати, привласнити і заховати в закутку пам'яті, щоб мати можливість діставати ці образи й грітися ними. І от коли в тебе п'ятнадцять хвилин на прогулянку, коли ти дивишся, дихаєш, слухаєш і вбираєш, тоді кожен червоний листочок, гілка дерева, каштан під ногами, занавіска з відкритого вікна, жовтий велосипед біля будинку - все це стає таким пронизливим, що проходить наскрізь тебе. Або ж це ти в таку неможливо прекрасну осінь стаєш проникним і прозорим для всіх цих буденно-чарівних речей. В таку осінь тільки й залишається, що писати вірші, здається, лише так можна їй віддячити.
Так, в тебе там таке місце, що я взагалі не уявляю, як можна додому дійти) Гуляти й гуляти, насолоджуватися осінню і величним спокоєм Валу, скверів, затишком кав'ярень, журкощущими звуками фонтанів.
ВідповістиВидалитиТам магія і зачароване коло. Особливо восени)
Додому дійти просто, бо вже темно і хочеться їсти. А ось як там працювати в таку погоду, як була, я взагалі не розумію. стовбичила пів дня під дверима на вулиці :)
ВидалитиДобре, що гармонія місця зовні відповідає гармонії Зеленої лавки всередині. Чи навпаки)
ВидалитиВоно теж магічно переплетене)