Буде ще один тег "книжки з буккросингу". Цього літа я переважно такі й читала. Еліс Монро мені дісталася на буккросингу літшколи і я цим можу навіть пишатися, бо з десятка бажаючих книгу віддали саме мені. Ну то я її сумлінно прочитала і скоро відпущу подорожувати далі.
Монро - нобелівський лауреат з літератури 2013 року, канадійська письменниця. Я, як завжди, нічого про неї не знала і нічого раніше не читала, а до рук мені потрапила книжка з оповіданнями в російському перекладі. Там у передмові дають безліч висловлювань всяких відомих особистостей і видань про те, яка геніальна ця письменниця, які в неї особливі, чудові і живі оповідання і всяке таке, що зазвичай пишуть, щоб привернути увагу до книжки. Там-таки чомусь порівнюють авторку з Чеховим, ну може тому, що росіянам конче необхідно все співвідносити з собою Це, до речі, дуже цікаво прослідковується в примітках, які склав не перекладач, а якийсь літературознавець. Так от. Не знаю, до чого тут Чехов, ну хіба до того, що він писав про життя і Монро пише про життя. Але так можна багато про кого сказати. Річ у тому, що життя у всіх різне. Монро ж пише так, що неможливо повірити, що історії і персонажі вигадані, неможливо взагалі уявити собі, як автор сидить і створює окремий світ для кожного з персонажів своїх оповідань. Так, ми знаємо, що створити можна будь-який правдопобібний і майже реальний світ і таких самих майже реальних персонажів, але все одно, читаючи, ти чітко будеш знати, що це просто література і немає насправді таких людей. Про Монро ж краще думати, що вона пише про своїх знайомих, родичів, себе врешті решт, просто бере певний епізод із життя і літературно його описує. Бо кожне оповідання, воно не просто справжнє, воно ніби частина реального життя або великого роману. І в той же час ці оповідання цілком закінчені і не викликають питань щодо фіналу. Але певні фрази, спогади, натяки, сказані ніби ненавмисне, самі собою, дають зрозуміти, що за певною історією стоїть ціле життя цілої людини, сім'ї, містечка, міста. І це не може бути вигаданим, ну просто не може. Так думаєш перший час після прочитання. А тоді починаєш згадувати персонажів і розумієш, що декотрі цілком можуть бути і вигадані. А тоді згадуєш структуру сюжету і розумієш, що оповідання побудоване дуже грамотно і жива хаотичність лише видима. А це означає, що ... нобелівку так просто не дають, напевно. Ну і до всього тексти Монро створюють дуже яскравий образ Канади різних часів і життя там звичайних людей. Тобто за канадською атмосферою та за реалістичністю сюжетів - це до Монро. І за вмінням вибудовувати цілий світ на незначних на перший погляд фразах. І за віднаходженням сюжетів у простих буденних подіях. Треба читати, одним словом. Хоча би просто для ознайомлення.
Монро - нобелівський лауреат з літератури 2013 року, канадійська письменниця. Я, як завжди, нічого про неї не знала і нічого раніше не читала, а до рук мені потрапила книжка з оповіданнями в російському перекладі. Там у передмові дають безліч висловлювань всяких відомих особистостей і видань про те, яка геніальна ця письменниця, які в неї особливі, чудові і живі оповідання і всяке таке, що зазвичай пишуть, щоб привернути увагу до книжки. Там-таки чомусь порівнюють авторку з Чеховим, ну може тому, що росіянам конче необхідно все співвідносити з собою Це, до речі, дуже цікаво прослідковується в примітках, які склав не перекладач, а якийсь літературознавець. Так от. Не знаю, до чого тут Чехов, ну хіба до того, що він писав про життя і Монро пише про життя. Але так можна багато про кого сказати. Річ у тому, що життя у всіх різне. Монро ж пише так, що неможливо повірити, що історії і персонажі вигадані, неможливо взагалі уявити собі, як автор сидить і створює окремий світ для кожного з персонажів своїх оповідань. Так, ми знаємо, що створити можна будь-який правдопобібний і майже реальний світ і таких самих майже реальних персонажів, але все одно, читаючи, ти чітко будеш знати, що це просто література і немає насправді таких людей. Про Монро ж краще думати, що вона пише про своїх знайомих, родичів, себе врешті решт, просто бере певний епізод із життя і літературно його описує. Бо кожне оповідання, воно не просто справжнє, воно ніби частина реального життя або великого роману. І в той же час ці оповідання цілком закінчені і не викликають питань щодо фіналу. Але певні фрази, спогади, натяки, сказані ніби ненавмисне, самі собою, дають зрозуміти, що за певною історією стоїть ціле життя цілої людини, сім'ї, містечка, міста. І це не може бути вигаданим, ну просто не може. Так думаєш перший час після прочитання. А тоді починаєш згадувати персонажів і розумієш, що декотрі цілком можуть бути і вигадані. А тоді згадуєш структуру сюжету і розумієш, що оповідання побудоване дуже грамотно і жива хаотичність лише видима. А це означає, що ... нобелівку так просто не дають, напевно. Ну і до всього тексти Монро створюють дуже яскравий образ Канади різних часів і життя там звичайних людей. Тобто за канадською атмосферою та за реалістичністю сюжетів - це до Монро. І за вмінням вибудовувати цілий світ на незначних на перший погляд фразах. І за віднаходженням сюжетів у простих буденних подіях. Треба читати, одним словом. Хоча би просто для ознайомлення.
Так, вищий пілотаж тільки на перший погляд оманливо простий. Як на мене, то, в основному, баато творів середнього гатунку страждають на ваговитість або недорікуватість.
ВідповістиВидалитиДосить цікавий в сенсі майстер-класу для письменників роман Джека Лонджона "Мартін Іден". Там досить детально описаний процес набуття майстерності. Висновок теж очікувааний: будь-яка майстерність потребує щоденних тренувань та пошуку стилю письма.