Підслухане

Старша жінка у хустці схиляється до молодої

Пересилює шепотом стукіт трамвайних колій

Каже: Я ж не бачила більше його ніколи

Я ж сама загубила кохання щасливу долю.

Неприступність ту кляту свою я носила як орден

Я ж могла з ним зустрітися там, біля тої осоки

Чи листа написати, невже б мені правиця всохла?

Та сиділа й мовчала як скеля, така була горда.

Вісімнадцять листів він мені написав, я їх всі пощитала,

Поскладала по черзі й сховала за рамку портрета

В хаті маминій, від неї самої в секреті

І поїхала в місто, аби їх щодень не читати.

Люди штовхаються поряд, наповнюють сутінки голосами.

Жінка в хустці не бачить нікого, в очах її сльози

Вона дивиться в молодість власну і ніби пробачення просить

У кохання чи в нього, що, власне, одне і те саме.

Жінка каже: Листи його мати знайшла і спалила

Бо як я приїзжала, ховалася з ними в кімнаті,

Всі читала по черзі, розкладала кругом на кроваті

І лягала на них долілиць, лежала і вила.

Сорок років минуло, а я все забути не можу

І весь час мене тягне до нього заговорити.

Та як здумаю, там же напевно дружина, діти

Що як сім'ю розіб'ю, накличу ще кару божу.

Аби ж то зустрітися ще раз нам випала доля.

Хоч ув очі поглянути, голос разочок почути.

Вже б я все розказала, що сильні такі були чуства

Що злякалася дуже й зізнатись нестачило волі.

Юна дівчина дивиться долу, слухає неуважно.

Старша щось там шепоче, забувши про гамір трамваю.

Їй би встояти зараз, чого ж то вагон так хитає?

Здається, вона закохалась, і їй невимовно страшно.