Придбала собі книгу Ростислава Семківа "Як писали класики", де він розповідає про життя, творчість, авторський стиль та фірмові прийоми шістьох письменників. Звісно, окреме питання, чому саме цих письменників, і чому він називає їх класиками. І першою у списку класик детективного жанру - Агата Крісті (а чому тоді не Конан Дойл?) Ну і в найкращих традиціях мене, до цього часу я геть нічого не читала з Агати Крісті, жодного з її семидесяти чи біля того романів і півтори сотні оповідань. Довелося читати, бо який сенс знати, як писав автор, якщо не знати, що він писав. Вдома в мене знайшлася книжка з трьома романами: "Смерть у хмарах", "Блискучий цианід" і "П'ятеро поросят".
І все-таки я не розумію, чому не Конан Дойл. Його "Записки про Шерлока Холмса" геніальні і вже давно записані у вічність. Хіба що їх не так багато, як романів про Пуаро чи міс Марпл (натомість по кількості екранізацій і переспівів явне лідерство), але це навіть на краще. Та може саме в кількості й справа. Місіс Крісті була надзвичайно плодовитою, а особливість детективів у тому, що публіка жадає їх більше й більше, забуваючи попередній, тільки-но візьметься читати наступний. І я відчула цей ефект на собі. Ось я прочитала всього три романи один за одним, а згадати детально, що відбувалося, наприклад, у другому, мені вже важко. Це означає напевно, що вони нічим мене не зачепили. Що я можу закинути Агаті Крісті, то це недостатню емоційність. В романах відбуваються якісь події, стаються вбивства, ведуться розслідування, трапляються навіть любовні лінії, але все якось неемоційно, холодно, по-пуританськи, чи що. Відсторонено. Ні на секунду не забуваєш, що все вигадка, складний і розумний задум автора і що доля всіх персонажів в його руках. Так, у мене не було того переживання, коли хочеш докопатися до того, що ж там насправді відбулося, натомість слідкуєш за думкою автора й чекаєш, кого ж вона приазначить вбивцею. А може вона призначити будь-кого, тому то до фінальної сцени ніколи немає остаточної ясності, всі карти автор не розкриває до останньої сторінки. А в кінці тексту - очна ставка всіх підозрюваних і ретельне пояснення, хто, як і чому це вчинив. А власне, чому розслідуються тільки вбивства? Звісно, я не читатиму всі сімдесят романів, щоб перевірити, але в мене склалося враження, що інші прекрасні злочини авторка оминула своєю увагою. І ще в мене склалося враження, що більшість її текстів мусять мати схожу структуру, певний формат, по якому впізнається автор. Ось це - вбивство - розслідування - паралельні події - фінал з очною ставкою - тріумфальна промова детектива.
Пан Семків пише, що Агата Крісті була надзвичайно працелюбна і організована. Вона без перестанку вигадувала все нові й нові сюжети, а коли починала писати роман, мусила будь що його закінчити, писала навіть коли не було бажання працювати. Така самодисципліна звісно, нікому б не завадила. Але її детективи, на жаль, залишаються суто розважальною літературою. Кажуть, вона написала кілька психологічних романів під псевдонімом. Ось ці було би цікаво почитати.
А рубрику "Як писали класики" доведеться продовжити, бо там ще п'ять, яких я теж не читала (двох таки читала насправді, але доведеться все одно перечитувати). Так ненароком і долучуся до вершин світової літератури, ящо вже раніше цього не зробила :)
І все-таки я не розумію, чому не Конан Дойл. Його "Записки про Шерлока Холмса" геніальні і вже давно записані у вічність. Хіба що їх не так багато, як романів про Пуаро чи міс Марпл (натомість по кількості екранізацій і переспівів явне лідерство), але це навіть на краще. Та може саме в кількості й справа. Місіс Крісті була надзвичайно плодовитою, а особливість детективів у тому, що публіка жадає їх більше й більше, забуваючи попередній, тільки-но візьметься читати наступний. І я відчула цей ефект на собі. Ось я прочитала всього три романи один за одним, а згадати детально, що відбувалося, наприклад, у другому, мені вже важко. Це означає напевно, що вони нічим мене не зачепили. Що я можу закинути Агаті Крісті, то це недостатню емоційність. В романах відбуваються якісь події, стаються вбивства, ведуться розслідування, трапляються навіть любовні лінії, але все якось неемоційно, холодно, по-пуританськи, чи що. Відсторонено. Ні на секунду не забуваєш, що все вигадка, складний і розумний задум автора і що доля всіх персонажів в його руках. Так, у мене не було того переживання, коли хочеш докопатися до того, що ж там насправді відбулося, натомість слідкуєш за думкою автора й чекаєш, кого ж вона приазначить вбивцею. А може вона призначити будь-кого, тому то до фінальної сцени ніколи немає остаточної ясності, всі карти автор не розкриває до останньої сторінки. А в кінці тексту - очна ставка всіх підозрюваних і ретельне пояснення, хто, як і чому це вчинив. А власне, чому розслідуються тільки вбивства? Звісно, я не читатиму всі сімдесят романів, щоб перевірити, але в мене склалося враження, що інші прекрасні злочини авторка оминула своєю увагою. І ще в мене склалося враження, що більшість її текстів мусять мати схожу структуру, певний формат, по якому впізнається автор. Ось це - вбивство - розслідування - паралельні події - фінал з очною ставкою - тріумфальна промова детектива.
Пан Семків пише, що Агата Крісті була надзвичайно працелюбна і організована. Вона без перестанку вигадувала все нові й нові сюжети, а коли починала писати роман, мусила будь що його закінчити, писала навіть коли не було бажання працювати. Така самодисципліна звісно, нікому б не завадила. Але її детективи, на жаль, залишаються суто розважальною літературою. Кажуть, вона написала кілька психологічних романів під псевдонімом. Ось ці було би цікаво почитати.
А рубрику "Як писали класики" доведеться продовжити, бо там ще п'ять, яких я теж не читала (двох таки читала насправді, але доведеться все одно перечитувати). Так ненароком і долучуся до вершин світової літератури, ящо вже раніше цього не зробила :)
О, цікаво!
ВідповістиВидалитиТим більше, що зовсім протилежні враження. В Агати Крісті я читала багато чого, серія з Пуаро, взагалі, найулюбленіша. З Марпл - теж люблю, зокрема за оригінальність вибору головної героїні і яскраву ілюстрацію того, що "в тихому вирі..."
І з лідерством Конан Дойля не погоджуся. Серія про Шерлока саме суто детективна, сюжетна, родзинка - оригінальний метод розслідування і, власне, особа головного героя. Дойль теж не вважав цю серію чимось аж таким, він тверезо оцінював нішу свого детектива. Переважає дія, рослідування і логічні висновки. Глибини в детективах Дойля замало. Вибір героя і метода - головна перевага його творів, головна харизма.
В Агати ж багато творів більшої глибини і естетики, хоча вони теж детективи. Свого часу враження справили сильне. Ті ж "Десятеро негринят" - майже психологічний трилер, хоча, по факту, є детективним романом. Розслідування Пуаро - всі вони з тонким шармом, з мудрим спокійним сприйняттям вчинків героїв, якими б вони не були. Марпл - спокійна та відсторонена на вигляд, але тим більше вражає сила її інтелекту, мудрість і здатність робити вірні висновки теж без особливого засудження а із трохи сумним розумінням багатогранності життя.
Коротше кажучи, тут ти маєш справу з фанатом Крісті, тобто мною) Тому моя думка трохи суб'єктивна, але при всій любові до Крісті і Конан Дойля - перевагу надаую саме їй.
Як добре, що ти написала :) Бо я наприклад взагалі не дуже розбираюсь в детективах. У Крісті мені сподобалася картина епохи, людські відносини, психологія. Ось чому хотіла б почитати її недетективні романи. А можливо мені просто не надто напружені романи трапились. Ті ж "10 негренят" пам'ятаю фільм, то там справді триллер. А в книжках мені здалося все розміреним таким, неквапним. Ну, власне, суто англійський такий характер :)
ВидалитиТак, саме це і є в неї - картина епохи і людські відносини, психологія. Все вірно) Екшену там замало, особливо у розслідуваннях Марпл і Пуаро. Воскреслі події минулого, низка за низкою, перетворюються у цілісну картину. Це як збирання пазлів.
ВидалитиУ Пуаро варті уваги, як на мене, "Вбиство у Східному експресі", історіі збірки "Подвиги Геракла", "Зло під сонцем", ну і "П'ятеро поросят", який ти вже читала. Ранні справи теж мені до вподоби. Сама ще не читала останню справу Пуаро, але планую.
У Марпл не знаю навіть, що є самим-самим - все досить рівно, але кожна справа цікава. В детективах з Марпл особисто мені подобається слідкувати за нею і тим, як вони робить висновки, тому сюжетна лінія десь на другому плані.
Ну а "Десятеро негринят" (доречі, зараз цей роман випускається під назваю "І нікого не лишилося", мабуть з міркувань політкоректності) - це незабутнє враження. Тиск по ходу дії збільшується, психологічні виверти загнаних у кут людей - теж. Цікаво й те, що відношення до своїх злочинів у всіх різне, як і їхня тяжкість. І вбиває суддя теж за цією виврнутою логікою. Бо першим загинув мажор, що колись вбив на швидкості своєю машиною двох дітей - в нього не було ні усвідомлення, ні каяття, тому суддя розумів, що чекати від нього нема чого в цьому сенсі, прибравши першим. А от останньою стала Віра, яка свідомо допустила загибель свого вихованця заради коханця - і судді було важливо провести її крізь усі кола ада і, власне, довести до трансового самогубства.
Кортше кажучі, мій коментар має тенденцію до нескінченності) Я, взагалі, детективний жанр люблю, особливо період його розквіту, від "мрачняка" Єдгара Алана По, до Конан Дойля і Крісті, тому моя думка тут субїєктивна, розповідати можу довго)
Має тенденцію до нескінченності :))
ВидалитиОсь зроблю групу, буду чекати там твоїх нескінченних коментарів :) Я їх дуже люблю :)
Так, теж дуже чекаю)
ВидалитиНаскількі я вдячня Свєті за її хештег "свєтасеріл", бо поділитися враженням від побаченного теж розбирає - настільки ж сильно буду вдячна тобі за профільну групу щодо книжок ;)