Це простір для слів, простір для роздумів і текстів.
Тут я писатиму лише українською і лише те, що мені заманеться.
Це такий собі щоденник, місце, де можна дізнатись дещо про мій внутрішній світ.
Якщо раптом це комусь цікаво :)

вівторок, 4 квітня 2017 р.

Оповідання мого батька

Якось непомітно мій блог із письменницького перетворився на читацький. Це тому, що я зараз менше пишу, але більше читаю. Але тут моя сім'я поспішає на допомогу :) Тато взявся писати оповідання-спогади з власного дитинства-юності. Це Чернігів 60-х років. Як на мене, цікаво. Хоча я, звісно, зацікавлена особа. А якщо ще комусь сподобається, це буде більш об'єктивно. Тому викладаю тут перше оповідання. Автор - Віталій Адруг, редакція моя.
(Блогер переробив тире діалогів на крапки, але, сподіваюсь, зрозуміло, що це мало бути).

СТРИБОК



Нарешті! Сиджу в літаку АН-2, затиснутий між двома парашутами – основним за спиною і запасним на грудях. З боків тиснуть хлопці, теж нав’ючені засобами приземлення. Оце тіснява! Хоча... В якійсь мірі й зручно: не теліпає, є куди руки покласти, щоб не видавали хвилювання.
Як у мішку. Пробую подивитися собі за спину – у вікно, щоб розширити кругозір, вийти на “оперативний простір”. Та де там! Зліва – Льоша Нуштаєв, справа – Валєрка Коваленко. Всі ми однокласники, ну майже всі: хто в моєму класі, як Сашко Якушко, або як Льоша – в паралельному. Дехто молодший на рік, як, наприклад, Вітько Прудкогляд чи дві дівчини, яких звали, звали..., ой, не пам’ятаю. Взагалі-то нас десятеро було, група.
Нарешті! Станеться! Вірніше, здійсниться – мрія про політ, про стрибок з парашутом. Сам-на-сам з небом! Як це чудово!
Думки під рівномірний гуркіт літака не дають зайве хвилюватися, рояться в голові. І відразу, наче в повітряну яму, падаю – в спогади. Який шлях довелося пройти, щоб оце зараз сидіти тут, в літаку під стінкою і чекати сигналу на вихід.
Майже рік минув, як став на стежину, яка мала б привести до здійснення омріяного бажання. Осінь 1969-го. Випускний клас, агітатори з вищих військових закладів зачастили. З Тамбовського льотного училища вербували фізично здорових хлопців до себе, наганяли медкомісію пройти спочатку у нашому військкоматі. Подалася туди і група хлопців з наших трьох випускних класів. Але медики були невблаганні. Лише одного визнали придатним – Валєрку Осипця. Але той виявився з характером: “Сам не поїду!” І не написав заяву.
А тут і наш рідний Чернігівський ДТСААФ нагадав про себе – запрошують на курси радистів, парашутистів, сприяють, тобто, майбутнім призовникам підготуватися до служби в армії. Цей варіант спрацював. З наших школярів (школа №9) набралася повноцінна група.
І почалися заняття. Спочатку теоретичні: будова парашута, як діяти в повітрі, в екстрених ситуаціях тощо. Потім практичні: вихід з літака, стрибки з тренажера...
Повертаю голову ліворуч, ні, лампочка над дверима кабіни льотчика не подає ознак життя, ще, значить, не піднялися на потрібну висоту. Дивлюся в інший бік. Шнурок. Бач, зуби шкірить. Це наш інструктор, але як це його звали? Ні, не знаю. І тоді не знав. Всі називали його Шнурком. Спочатку і я думав, що це його таке прізвище, але потім допетрив: так “ніжно” його колеги (причому всі) називали.
Несерйозний товариш. Почав вести нашу групу, покинув: батьком став і так радів, так відмічав, що .. пропав надовго. І ось лише зараз намалювався, розумник.
Але ми були, як ніколи, впертими і цілеспрямованими. Ніякі перешкоди не могли завадити здійснитися заповітній мрії. Всі як один цю мрію плекали і продовжували ходити на заняття. Довелося нам виділити іншого інструктора - Решодько. Це жіночка відповідальна, з нею курс пройшли до кінця і отримали дозвіл на стрибки.
Знову роздивляюся навкруги. Он який зосереджений Сашко Якушко. З духом збирається. Він першим до дверей сидить, бо найвищий і, відповідно, найважчий. І стрибати першому. Йому боятися не можна, йому приклад показувати, не затримувати інших. Вистрибувати потрібно компактно, а то потім не позбираєш на землі – рознесе навкруги. Ще й Десна поруч. Аж серце закалатало: а що, як... Я ж плаваю слабенько, та ще й з такою ношею. Жуть! Краще не думати.
Чудово, що Льоша Нуштаєв переді мною. Він не підведе, паніку сіяти не буде, за косяк дверей мертвою хваткою чіплятися однозначно не стане. Спокійніше стало на душі. Головне, собі естафету впевненості надійно пронести і передати Валєрці. Він – за мною.
Кому-кому, а йому стрибок дуже потрібний. Валєрка Коваленко планує вступати до Чернігівського льотного і стрибок з парашутом буде при вступі важливим аргументом.
А хто це крайній? Зовсім за купою парашутів не видно. Хто найменший і найлегший? Звісно хто – Вітько Прудкогляд. Як миша, принишк, забився у куток. Вікторе, Вікторе! Твоє ж ім’я означає “переможець”. Так слідуй йому! Хоча... Хто б міг подумати, що ти піднімешся в небо у літаку, а на землю збираєшся повернутися своїм ходом, пішки, можна сказати.
Внутрішня напруга, відчувається, наростає. Все ближче момент істини, екзамен на сміливість, мужність, на зрілість, нарешті. Як тільки торкнуся ногами землі, все, прощавай дитинство. Попереду інший життєвий етап, дорослий. І перший крок у це життя потрібно зробити впевнено, сміливо. Від цього залежатиме подальший шлях. Боягузтво проявляти аж ніяк не можна. Сьогодні кожен з нас під прицілом підвищеної уваги всієї школи, друзів. Як тоді в очі їм дивитися? А собі як бути?
Рівномірний гуркіт літака заспокоює. Повернув голову вліво – червона лампочка зачаїлася, мовчить. Можна ще трохи позгадувати. Все-таки ми молодці, що дотисли ситуацію. Це ж треба! ДТСААФ, який кровно зацікавлений мав би бути в тому, щоб довести нашу групу до логічного завершення, відзвітувати про ще десятьох підготовлених спеціалістів з військової справи і поставити собі в заслугу ще одну галочку, і таке тобі недбальство! Такі поневіряння в останні дні. Нікому ніякого діла! Особисто розвідав, коли стрибки, коли збирати парашути (а складати ми повинні були самі, під пильним оком інструкторів), оббіг усе місто – і на Станіславського, і на Рокоссовського, і до “Чайки”, навіть на Музикалку велосипедом з’їздив до Льоші Нуштаєва. Склали, приїхали наступного дня на аеродром під Количівкою, а нам так нахабно: “Ці парашути сьогодні розпустить Ніжин”.
Драстуйте! Мріяли ми про халявників! Але проти вітру не плюнеш. З носом залишилися того дня. А часу ж нема. Червень місяць. Випускні екзамени у школі, готуватися треба. І до вступу до вузу теж. Коли у ДТСААФ ходити? Але не відступимося. Якщо не зараз, то ніколи. І що тоді, входити в доросле життя тишком-нишком, а не з гордовито піднятою головою? Нізащо!
Ще одна спроба. Знову авральний збір:
  • Завтра стрибки.
  • А парашути коли складати? – на справедливе запитання друзів по проблемній затії відповідав впевнено: “Хай Ніжин складає!”
Добиралися до Количівки хто як. Хто зі спортсменами-парашутистами і з їхньою амуніцією в автобусі, допомагаючи вантажити доволі таки нелегкий скарб, хто рейсовим автобусом до аеропорту, а там навпростець через льотне поле під ліс, де базувався табір парашутистів. Зібралися, збилися до купи: що робити? Аж глядь, Шнурок біжить до нас.
  • Ви чого тут? – нюх, видно, у нього гострий.
  • Ніяк стрибнути не вдається, курс повністю пройшли, а далі, то Ніжин розпустить, то...
Але він вже не слухав. Він був вже далеко, біля столика штабу стрибків, щось керівнику емоційно втовкмачував. Кричить, руками розмахує, набік спльовує. А потім так по-військовому руку до скроні, розвернувся і до нас іде, здалеку гукаючи:
  • Швидко розібрали парашути! Одягли! Шикуйся! Наліво! До літака кроком руш! – по ходу передивляється правильність одягнення спорядження.
  • Куди? – забігали якість дядечки.
  • Наказ начальства! – Шнурок переможно шкірить зуби, як ті загублені, але знайдені хлопці з мультфільму “Шайбу! Шайбу!” – І нам: “Та хутчіш! Поки вони гав ловлять..” – і підсаджує кожного до салону літака.
Ну і шпаркий, виявляється, цей Шнурок. Як справжній шнурок в’ється, віриться, що в кожну шпарину пролізе. І зрозуміло, чому такий щасливий зараз, аж цвіте. Неждано-негадано “викрутив” зайвий стрибок. Він же приїхав на летовище стрибати з парашутистами-спортсменами. Зайвий раз не вигорить, хто пропустить? Та ще Шнурка. А тут як манна небесна – ми. Аргумент залізний, якщо вчасно пред’явити.
Червона лампочка! Мало не вистрибує з патрона, різким миганням б’є по очах, віддаючись десь глибоко, аж у серці. І воно в унісон починає калатати, ось-ось вискочить з грудей.
З кабіни пілота виходить Решодько, просувається, похитуючись, до дверей. А вони вже й відкриті. В них, спиною до виходу і обличчям до нас, світить блискучо білими зубами Шнурок. Нас підбадьорює. Щоб не боялися ступити в безмежну прірву дверей. Махнув рукою і спиною кидається вниз.
Решодько пильно оглядає Сашка Якушка, чи пристебнутий карабін, спокійно плескає його по плечу і киває: “Пішов!”. Наступний: “Пішов!”. А ось вже і я біля відчинених дверей. Глянув, чи пристебнутий карабін, перевів погляд на випускаючого інструктора. Вона щось каже, але мені не чути за гуркотом двигуна, зрозумів лише за ствердним кивком голови, що стрибати можна. І, не роздумуючи, роблю крок вперед.
У-у-х! Відчуття, що увесь я зараз... в горлі. Дихання сперло. Свідомість пливе. Тіла нема. Себе не відчуваю. Лише небо. Безкрая широчінь. Космос!
А як там парашут? Чи розкрився? Контроль і ще раз контроль! Може, вже екстремальна ситуація й час приймати якесь рішення. Піднімаю голову. Лишенько! Купа тканини і мотузок, тобто строп. Невже не розкрився?
Поки розмірковував, не опускаючи голови, купол на очах наповнився повітрям, розправився. Порядок! Летимо! Можна і роззирнутись навкруги.
Вмощуюсь на лямці, ніби на лавці, зручніше, тримаюся за стропи. Роздивляюсь. Близько, начебто, нікого нема. Може, метрів за сто. Не зіштовхнемось, факт. А як там земля? Куди приземлятися? Й-о-о-й-о-о! Десна під ногами! І несе начебто в бік ТЕЦ. Це ж де я опинюся? Час політ скоригувати. Починаю працювати стропами. Як вчили.
  • Куди преш? – чую чийсь голос зовсім поруч. Аж злякався. Це ж зовсім поруч! Зараз зіштовхнемося! Роздивляюся, а найближчий парашутист метрів за п’ятдесят, не менше.
  • Чого репетуєш? – кричу голосно, щоб мене почули. – Все нормально. Я просто тренуюся маневрувати.
  • Не кричи так, чую, - відповідь небесного співбесідника. Він не кричить, говорить, таке відчуття, навіть стиха. Але чути як! Начебто ми поряд знаходимося. А це такий ефект повітряного середовища, виявляється.
Благодать! Краса яка! Лєпота! Я лечу-у-у!
А земля все ближче й ближче. Але... далеко. Ніяк відстань виміряти не можу. По горизонталі – звична справа, а от по висоті – вперше. Не зорієнтуюсь ніяк. Краще зарані бути готовим до приземлення.
Дивлюся вниз, шукаю мітку-хрест, два світлих полотнища, складені навхрест, які показують центр приземлення. Для спортсменів влучити в саме “яблучко” - головна мета будь-яких змагань. І собі хочеться бути точним. Але ні, доманеврувався до того, що знесло вбік і стрімко падаю прямісінько на “Яву”, поставлену далеченько в стороні. Хтось біжить туди, чую крики йому услід: “Мотоцикла віджени!”.
Але мені це байдуже. Я згадую інструкції щодо правильного приземлення. Зводжу коліна докупи, напружуюсь. Потрібно розвернутися обличчям по ходу руху. А мене несе вбік. Намагаюсь повернути, тягну стропи...
Пізно! Удар об землю. Клюю носом, але не падаю – підсобив запасний парашут, прислужився підпіркою.
  • Ноги цілі? – перше, що почув.
  • А що їм станеться? – дивуюся.
  • Поламав би, тоді знав. Не тримав разом...
Гашу парашут, згрібаю докупи. А як його багато, особливо коли вітер надуває. Гасити треба швидко, щоб не понесло...
А де наші? А онде один, другий, третій... А де Вітьок? Ось, не біжить, летить назустріч нам усім.
  • Хлопці, я трохи до центра не дотягнув, зовсім трохи! Ну зовсім! – а сам аж світиться.
Він, звісно, приземлився найточніше. А я – найдалі...


3 коментарі:

  1. Цікаво вийшло)
    Така тепла розповідь-спогад. Ностальгійну посмішку викликає і наївна віра в те, що має бути певний крок, певний етап, що відокремлює доросле життя від дитинства. В юності все максималістчнішим здається і таке от відчуття, що певна подія - двері у доросле життя описане дуже точно.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Думаю, така віра - не результат юнацького максималізму. Все набагато глибше, адже це ініціація. І хоча у нашому суспільстві вже давно немає таких ритуалів, але колективне підсвідоме каже, що мають бути. І це чудово, що хлопці ось так вигадують собі випробування, щоб самим для себе пройти ініціацію. Мені подобається такий підхід.

      Видалити
    2. Так, мабуть, для хлопців - це відчутніше і важливіше. І як відлуння давньої пам'яті, що так має бути - теж. В мене, як завжди, подвійне відчуття: захоплює первісна сила бажання такої ініціації і, в той же час, розуміння, що всі надто різні і декому це може бути не до душі. Але ж добре, що живемо тут і зараз і маємо змогу самі обирати, чи не обирати, собі ритуал до смаку, самі вирішувати, що є важливим для нас.
      Тому і розповідь вийшла такою затишно-ностальгійною. І бажання всі зрозумілі, і очікування, і певний "мандраж" перед важливим кроком. Як би там не було, але це, в першу чергу - виклик самому собі.

      Видалити