Дороті Паркер

Останнім часом я читаю багато короткої прози. Вважаю, що саме в короткому оповіданні найкраще видно майстерність письменника. І коли трапляються такі тексти, де на кількох сторінках розгорнуто сюжет, розкрито проблему, змальовано яскравих живих персонажів, та ще й без зайвих слів, о, це справжня радість. Саме такою радістю стала для мене книжка новел Дороті Паркер, американської письменниці початку 20 століття. Там не завжди є сюжет, інколи це просто монолог або діалог. Але саме це і прекрасно. Ось так, на кількох сторінках, засобом монологу героя авторка розкриває не лише характер героя, а й більш загальну проблему тогочасного суспільства. Її цікавлять відносини між людьми, стосунки між чоловіком і жінкою, місце жінки в суспільстві, а також різноманітні людські пороки й слабкості. І щоразу це влучно, гостро, сатирично, хоч насправді й сумно. Там немає зайвих слів, образів, пояснень, нотацій (хоч про це і жалкував автор вступного слова, мовляв, немає у неї прямолінійних викриттів, до яких звик радянський читач). Вона просто малює картину, широкими мазками, які втім створюють довершену композицію. Монолог біля телефону - механізм виникнення любовної аддикції. Діалог з господарем дому, де відбувається вечірка - вся палітра ставлення до чорних. Монолог дівчини, який вона знову повторює - механізм раціоналізації в дії. Ну і лицемірство, лицемірство різних сортів, на будь-який смак. Знахідка для психолога та соціолога. Та й просто для уважного читача. Щодо мене, то я ладна була аплодувати від захоплення після кожної новели, так вони гарно зроблені. Є чому повчитися.

Щасливі люди читають книжки та п'ють каву

Прочитала з якогось дива жіночий роман, а все тому, що його розрекламувало ВСЛ. Книжка французької письменниці Аньєс Мартен-Люган. Ну та менше з тим, мені таки є що про нього сказати.
По-перше, дуже мені сподобався переклад. Шикарний переклад, я вважаю, живий, смачний, багатобарвний. Я чомусь впевнена, що оригінал не такий барвистий. Склалося враження, що перекладач навмисне підбирав цікаві синоніми та не часто вживані слова й діалектизми, щоб прикрасити текст. Бо без цього, певно, все було б дуже сумно. І справа не втому, що текст про сумне - жінку в депресії після втрати чоловіка й доньки. А в тому, що це таки жіночий роман у всій своїй красі.
Сюжет не надто оригінальний - жінка в жахливій депресії, після смерті рідних рік не виходить з квартири. Але оскільки поховати себе там заживо їй не дає друг, що приходить щодня, вона вирішує податися жити до ірландського містечка, щоб нікого не знати й ніхто її там не чіпав.
А там у неї виявляється сусід, який теж нікого не хоче бачити і знати. От і чудово, подумаєте ви, все як вона й хотіла. Аж ні, виявляється, вона хотіла зовсім не цього, бо з сусідом почала воювати, швиденько видравшись із своєї апатії. Ну а далі - ясно що, це ж жіночий роман.
Але найбільш феєричний фінал. В дусі "встретились два одиночества", Рапунцель і Онєгін (це терміни психолога Марини Комісарової).
От з точки зору психології в мене багато питань до книги. Здається мені, авторка зовсім не знає,  що то воно таке - справжня депресія. Воно то й добре, але не додає тексту ні правдоподібності, ні трагізму, ні психологізму. А я сподівалася побачити там механізм виходу з кризового стану, принаймні так сказано було в аннотації: жінка після трагічної смерті рідних повертається до життя. А вона не повертається, вона взагалі нічого не робить. Всю дорогу вона тільки плаче, курить, напивається та сидить днями у кріслі. Ну потім ще стала гуляти узбережжям і гратися з собакою. Чудовий механізм, нічого не скажеш. Йшов третій рік такого життя. Здоров'я героїні залізне - не здало. Гроші малюються самі, бо звідки беруться, ні з чого не ясно. І також не ясно, чого раптом цей відлюдькуватий чоловік закохався в жінку, яка мала йому поперек горла стати зі своїми істериками. Але найбільше я не люблю, коли в кінці оповіді забувають про друзів. От був у сусіди собака, грав певну роль у сюжеті. А тоді сусіда зник з містечка і про пса ні слова більше. А пес де, я питаю? Вже ж можна було два слова сказати, він же також персонаж.
Але, гадаю, з книги вийшов би непоганий фільм, якби французький. Мені здалося, що саме для фільму авторка свою історію і написала. І всі характери та перипетії з подібних фільмів і взяла. Ну таке, французька мелодрама для затишного вечора. Вибачте вже за спойлери.

Гон спозаранку

Ні, це я не гоню, тим паче пишу це ввечері, це книжка так називається. Знайшла я її влітку на буккросингу і звісно не могла не взяти, з такою-то назвою. Насправді збірка оповідань американських письменників "про молодь". Ну, дуже умовно про молодь, просто разнарядка мабуть така була в укладачів. Сімдесят якогось року книжка. Як добирали оповідання, для мене знову загадка, це завжди загадка в таких збірках, але цього разу всі оповідання зібралися хороші. І різні. Тобто дійсно, деякий зріз американської прози 60-70х років.
Я відкрила для себе деяких письменників, котрих хотілося б ще почитати. Наприклад, Фланнері О'Коннор. Або Доналд Бартолм, його оповідання взагалі геніальне, це просто Хармс по-американськи. Курт Воннегут звісно сподобався. І ще Джойс Керрол Уотс. Але всі гарні насправді. Титульне оповідання, до речі, про полювання. І ще там чудові короткі відомості про авторів, в дусі соцреалізму, це як окремий твір і окремий гон.
А читала я оповідання виключно вранці, як заповідала назва :)

Осінь. Вечір. Дощ.

Так дощить увесь день, що й вечір здається безнадійно втраченим. В таку погоду лише сидіти на м'якому дивані під теплою ковдрою й читати гарну книжку. Тільки так можна врятувати цей мокрий вечір, думаєш ти. Але мусиш вийти на вулицю, а вийшовши, розумієш, що саме цього дощового вечора треба неквапом прогулюватись під парасолею. Тому що повітря таке тепле та вогке, а ліхтарі світять оранжевим світлом, тому що мокре жовте листя прилипає до підошов, а машини обдають тебе бризками й ти поволі сама стаєш вогкою та теплою й світишся від тихої радості, що ллється через вінця й зливається з оранжевим світлом ліхтарів. Ти йдеш вулицею, якою ходила тисячі разів, тисячі разів ти про щось думала дорогою, за чимось переживала, когось кохала, за кимось сумувала. Та коли обличчя овіває легкий вітерець і приносить такий знайомий, такий осінній запах вечірнього міста, запах, який чуєш лише ти, невловимо відмінний від звичного осіннього повітря, ти знаєш, що і цей вечір і цей дощ і це неможливе повітря — дарунок особисто для тебе. Ось ця вулиця, вона веде до твого дому і ти йдеш нею з найкращим хлопцем у вашій групі. Сьогодні була дискотека, і він запросив тебе, лише тебе і то наприкінці, й ви танцювали під Мерайю Кері, а тоді разом пішли додому і він проводжає тебе. Ноги в тебе геть вимокли, бо ти у легеньких туфельках, вони коричневі, пасують до молочного кольору спіднички у клітинку й коричневої кофтинки, жаль лише, що не на підборах. Аби були підбори, ти виглядала б дорослішою і його очі були би ближче, аж він високий. Всю дорогу він розповідає якісь кумедні історії, має їх багато в запасі, ще б пак, він же кавеенщик, зірка, найкращий, найгарніший, найвеселіший з усіх ваших хлопців. А проводжає саме тебе. І тобі в обличчя світять оранжеві ліхтарі, а жовте листя прилипає до підошов. Він тримає парасолю, а ти тримаєшся за його руку й тобі начхати на мокрі ноги, бо хто ж в такі хвилини думає про ноги. А біля під'їзду він цілує твої обидві щоки і свою руку, що накрила твій лоб, бо живих у лоба не цілують, і йде собі, а ти зайшла до передпокою й не тямиш себе від цього щастя й розчарування і не розумієш, то подобаєшся ти йому, чи ні. От і зараз ти йдеш цією вулицею в ботинках і шкіряній куртці, після роботи й справ і немає в тебе ні чоловіків ні дітей, ні робот, ні втрат, ні хвороб, ні надбань. Є лише вулиця, вечір, дощ і осінь, і ти та сама, що й тоді, і ноги так само мокрі, й осінь та сама. Вочевидь осінь є лише одна і вона приходить щороку й нагадує про себе тими невловимими пахощами, що відчуваєш лише ти. І ти дихаєш ними, набираєш повні груди й не хочеш видихати, аби не загубити. Й так ви йдете певний час рука до руки, ти і осінь, ти і найкращий хлопець, ти і кохання, ти і твої друзі. Ти єдина і осінь єдина, і все відбувається одночасно, немає минулого і майбутнього, є лише ця мить. І цієї миті ти щаслива.

Осінь в Че

Мої окуляри мають одну корисну властивість: вони додають насиченості лише теплим відтінкам. Я не знімаю окуляри навіть в тіні, щоби бачити всі ці неможливі кольори ніби з фільтрованого фото. Таке щемне щастя - вибігти з роботи на п'ятнадцять хвилин, аби просто пройтися парком. Роззиратися навколо, ніби якийсь заїзжий турист, вбирати в себе кольори, сонце, повітря, звуки цієї осені. Бажати запам'ятати все, всотати, привласнити і заховати в закутку пам'яті, щоб мати можливість діставати ці образи й грітися ними. І от коли в тебе п'ятнадцять хвилин на прогулянку, коли ти дивишся, дихаєш, слухаєш і вбираєш, тоді кожен червоний листочок, гілка дерева, каштан під ногами, занавіска з відкритого вікна, жовтий велосипед біля будинку - все це стає таким пронизливим, що проходить наскрізь тебе. Або ж це ти в таку неможливо прекрасну осінь стаєш проникним і прозорим для всіх цих буденно-чарівних речей. В таку осінь тільки й залишається, що писати вірші, здається, лише так можна їй віддячити.