Мовний фен-шуй

Два дні поспіль мені якось не таланило з улюбленим закладом – українською вареничною. Наприклад, заходжу я, щоб купити додому вареників, а мені і кажуть: „Нету. Закончились все” „А чому ви не розмовляєте українською?” – питаю. Тут нещасна дівчинка зависає секунд на двадцять, а тоді видає: „А что, должна?”  „Ну це ж українська варенична, тут українські страви, український інтер`єр, українська музика грає. І я до вас звертаюсь українською. Чому б і вам не відповісти мені українською?”. Знову зависання. „Ви взагалі розмовляєте українською?” „Ну вообще да, но как-то...” Якось не той, карочє.

Вчора прийшли ми з чоловіком пообідати. Перераховуємо замовлення: холодець, домашні соління, млинці... Дівчина зачитує записане: „Холодец, соления, блинчики...”. „Дівчино, - кажу – поговоріть зі мною українською. Мені буде приємно”. „Да я по-украински как-то не очень...”.

Пішла запитати у фейсбука, що ж це таке відбувається у Вареничній. Фейсбук правда першим ділом почав думати, чи мене вкусив правосєк, чи повний місяць на мене так діє, чи просто у мене пмс. Бо в житті я розмовляю російською, як і більшість людей нашого міста. А тут раптом української екзотики мені захотілося в рідній Україні, щось тут не теє...

Я поясню. По-перше, я перфекціоніст. Все мені треба щоб було по фен-шую. Бо інакше порушується гармонія світу. Так от. Варенична „Українські страви” – чудовий заклад. Там все чудово продумано. Там прекрасне меню (і ціни) з дійсно українськими стравами. Там грамотне дизайнерське оформлення, ніби і в українському стилі, але без переборів. Там завжди грає українська музика, але не така, як на весіллях, а сучасна та якісна. І знаєте, якось воно саме собою проситься, щоб персонал звертався до відвідувачів українською. І вони так і роблять, просто не завжди, а час від часу, або просто не всі. І от коли я захожу, до мене говорять українською, я замовляю вареники з картоплею, настоянку і домашні соління, а з колонок звучить Вакарчук або Чубай, тоді у мене відчуття завершеного гештальту, повного фен-шую та цілковитої гармонії світу в окремо взятому закладі. А коли щось не сходиться – тоді дисгармонія і розлад травлення, от така я вередлива.

Ну тобто, у Вареничній розмовляти українською логічно, там створені для цього всі умови. Мені б і на думку не спало вимагати української мови від персоналу сусідньої „Шарлотки”, бо там зовсім інша атмосфера. І як не дивно, мені не спало б на думку вимагати від суші-ресторану японської, а від піцерії – італійської. Бо я хоч і перфекціоніст, але ж усвідомлюю, що ні японської, ні італійської в нас ніхто не розуміє. Бо ми не в Японії живемо і не в Італії. Ми живемо в Україні і розуміти українську для нас природньо. Чи ні?

Тут можна було б написати розлогу лекцію на тему: чому українці не знають і не хочуть вчити рідну мову та історичні події, які до цього спричинилися. Та я не буду, це не моя курсова робота. В мене тут короткий реферат про фен-шуй у вареничній. Скажу за себе. Я абсолютно двомовна, мені пощастило в житті. Я можу вільно розмовляти, писати і думати і російською і українською, я вмію швидко переключатися з однієї на іншу і навіть розмовляти одночасно з двома людьми двома мовами. І мені це все нормально, хвала Богу я не москаль. Бо москалі переважно лінгвоінваліди (мені дуже сподобався термін), тобто не здатні сприймати і розуміти ніяку іншу споріднену мову окрім своєї. Мабуть, хромосоми якоїсь не вистачає. Так що я хочу сказати. Ми ж не москалі. У нас всі хромосоми на місці. І навіть якщо в школі не достатньо приділяли уваги рідній мові, і батьки виключно російськомовні, і розмовляти важкувато і будуть помилки, але ж не може бути такого, щоб людина в Україні зовсім не чула і не бачила української мови, а отже, і не розуміла ніц. Не може, я не вірю.

Тобто, повертаючись до офіціантів, навіть коли вони не звикли говорити українською, вони ж можуть прочитати назви страв із меню і сказати „Добрий день” і „До побачення”, тим паче, коли клієнт їх просить. Тим більше, що це взагалі правило гарного тону – відповідати людині тією мовою, якою вона звернулася. А так я відчуваю якусь неповагу просто, знову я вередлива, ой, горе. І я не вважаю, що забагато хочу від нещасних офіціантів, у котрих і так робота собача і зарплатня ще невідомо яка. Я ж не прошу всіх танцювати гопак, зустрічаючи клієнта, зрештою.

Ось такі маю міркування. Вірю в торжество українських хромосом і встановлення всесвітньої гармонії. А поки ходитиму до Львівської шоколадні, хоч там і не дають вареників. Вони, до речі, навпаки, ніколи не скажуть російського слова, хоч як до них не звертайся, і ще самі змусять тебе гопак танцювати. Нам з чоловіком, наприклад, довелося тріо Мареничів із себе зображати, щоб картку отримати.