Овід

Як і всі, я читала цю книгу у школі, згодом ридала над фільмом, а потім зовсім забула про що там мова. Пам”ятала лише, що Овода розстріляли і було це якось аж надто жалісливо.

Ось перечитала.

У школі ми вивчали роман, бо він такий весь революційний і атеістичний, ну звісно. Пам”ятається, що Овід виступав у нас як такий герой-герой, революцьйонер-революцьйонер. Майже як Зорро, тільки ще кращий. Але ж ні, ніякої віри в світлі ідеали, кришталевої чесності й чистої самопожертви. Він міг би бути антигероєм, настільки він виявився неоднозначною особистістю. І любити його можна було хіба що наперекір, а не завдяки. Отже, не про героїзм там головна думка.

Здавалося б, про релігію і атеїзм ця книга. І атеїзм начебто переміг, бо ж падре не витримав нелегкої ноші і взагалі був неправий, будьмо відверті. Але насправді релігія там взагалі ні до чого, так я думаю. Бо головна ідея книги на мій погляд – це відносини між батьком і сином.

„Я вірив у вас як у Бога, а ви брехали мені все життя”. По-перше, хлопчик хоче, щоб у нього був батько. І він має батька, хоч і не здогадується, що він таки справжній. Вірить йому, у нього, любить його всім серцем і набагато сильніше, ніж навіть кохану жінку. Любить і після того, як втратив, попри все, що з ним діється з вини (так він думає) батька.

А батько? А батько обрав кар”єру. Так, так, служіння Богу, звісно. Але ж кар”єру. У його роботи окрім віри й християнських доброчинств є ще певні особливості. Наприклад, він не має права одружуватись. Але це не завадило йому зробити дитину заміжній жінці. Дивно, чи не так? Адже він зовсім не такий, як інші священики – брехливі й двуликі. Він чесний, самовідданий, смиренний, майже святий. А ще нерішучий і боягузливий. Інакше як можна пояснити ось це небажання зізнатися рідному синові? А ось це „Якщо хочеш, Артуре, я не поїду”? Тут Овід був правий, падре намагався перекласти відповідальність рішення на плечі хлопчику, який до того ж не здогадувався, яка небезпека на нього чекала. Мені чомусь здається, що падре, поговоривши з новопризначеним священиком, дізнався чи здогадався, що того прислали, аби виявити членів „Молодої Італії”. І от що йому завадило бодай натякнути Артуру, щоб той тримався від нового падре якнайдалі? Але ж він нібито не повинен підтримувати бунтівників, все таке. І не попередив. Але переживав, звісно, переживати й мучитись він умів якнайкраще. Бо це ж улюблені християнські якості. І від переживання вирішив не залишитися разом з сином, а таки піти на підвищення. О, ні, підкоритися волі Папи, звісно. Ну і втратив сина, що і очікувалось. А потім довго мучився з цього приводу, бо – читай вище.

І ось сталося диво – Бог повернув йому сина. Поламаного, несимпатичного, злого на весь світ, хворого й засудженого. Але так само люблячого. Повернув. Бог, так. Почув молитви й повернув, ну якого вже вийшло, але живого. І от халепа, син умовляє його кинути свою роботу (ну так, так, служіння Богу) і поїхати з ним творити новий світ. Тобто разом з дивом, відповіддю на молитви, він отримує одразу ж і план дій, що є взагалі нечувано щедрим подарунком. Навіть думати не треба, а що ж тепер робити з таким щастям, щастя саме тобі каже, що робити. Але потрібно зробити одну маленьку дію – прийняти рішення. Тут падре й зламався. Здається, вибір стояв перед ним занадто складний. Як священик може відмовитись від своєї віри, від свого бога. Звісно, що ніяк. І він обрав віру, що всі християни вважали б єдино вірним вибором. Вчинив як біблійний святий просто, жодних претензій.

Але друзі, віра тут взагалі ні до чого. Хто йому заборонив би і далі вірити в Бога і щодня дякувати йому за те, що повернув сина? Така віра була би ще міцніша, й можливо, лише така і була потрібна Богові від нього. Він мав кинути лише роботу – кар’єру, популярність, владу, все те, чого йому начебто й не треба було ніколи. Може, саме заради цього Бог і подарував йому таку шикарну можливість змінити своє життя. Занадто круті зміни, так, надто складний вибір для старої людини. Але ж і молитви були палкими, чи не так? Бійтеся своїх бажань. Він просив, його прохання виконали, чого ще чекати? Іди і живи за новим законом в новій для тебе реальності. Не зміг. Дати згоду на вбивство сина йому виявилось простіше, ніж змінити своє життя і головне – взяти на себе відповідальність. Бо одна справа – мучити себе докорами сумління, і зовсім інша – взяти на себе відповідальність за своє життя і життя свого сина.

Ще один нюанс – вибір між однією смертю конкретної людини і багатьма гіпотетичними смертями. Це, друзі, теж зовсім не проблема. Бо ж тільки-но падре дізнався, що Овід – то Артур, відповідальність за багатьох гіпотетичних людей для нього перестала існувати. Це не його проблема, не його масштабу. Його проблема, його відповідальність – то його син, про нього він мав попіклуватися. Про інших людей попіклується Бог. Якщо падре вірно поведеться з сином, Бог влаштує все так, що зайвих жертв не буде, будуть лише необхідні. Іншими словами, на все воля всевишнього, і не людині вирішувати такі питання, коли перед нею стоїть конкретне завдання – врятувати свого єдиного, коханого, втраченого й знайденого сина. І тут падре схибив. Він вдіяв „правильно”, як того вимагав від нього сан, професія, суспільна думка, що завгодно, лише не власне серце, вдіяв малодушно. Ну і поплатився за це, що цілком логічно і справедливо.

Це що стосується падре. Але ж головний нібито Овід. Що до Овода, то ним керував не героїзм, як може здатися на перший погляд, не бажання відновити справедливість в світі, й навіть не войовничий атеїзм. Тобто, мабуть таки атеїзм, який став наслідком звичайнісіньких ревнощів. Хлопчик любив батька і хотів, щоб той був поруч. Цілком нормальне бажання. Але батько обрав роботу, кар’єру, і кинув сина напризволяще, ще й брехавши йому все життя, як з’ясувалося. І син, що також цілком нормально, зненавидів батькову роботу. А роботою була релігія, отже, Овід зненавидів релігію. А за релігією стоїть Христос, отже, Овід зненавидів Христа, ревнуючи до нього батька. Власне, у його судженнях немає атеїзму як такого. Якщо бога немає, ні до кого й ревнувати. Але він ревнує, ревнує так сильно, наскільки сильно любить батька. Ревнує тим сильніше, чим більшу несправедливість відчуває до себе. Він занадто багато страждав, на одну людину рідко коли випадає стільки страждань, і можливо авторка трохи передала куті меду тут. Але ті страждання були необхідні для нього, щоб з новою силою культивувати в собі ненависть і ревнощі. Йому завдають болю, він впевнений, що це сталося через батька, він з новою силою ображається на батька і ненавидить релігію. Все це вилилося в революційну діяльність, але головна мета його життя – не революція, а особиста помста. Власне, помста в тому, щоб багато страждати і в кінці перенести вину за всі ці неймовірні страждання на батька. І ще трохи на кохану жінку. І де ж тут революція? Лише в якості фону насправді.

Втім, Овода є за що поважати. Перенести такі страждання і не зламатися – на це потрібна неабияка мужність. Мужність – ось в чому не можна відмовити Оводу, мужність нечувана, фантастична, не притаманна взагалі людям того часу й тієї країни. Але це не мужність самопожертви, тож робити з нього святого все ж не варто.

Ось така на мій погляд історія, про те якими мотивами насправді може керуватися героїзм, про який складають легенди.

А потім я передивилася той радянський аж трисерійний фільм... Яка печаль, господи, яка печаль... Тієї лише й втіхи, що прекрасний Харитонов і Крим зі Львовом.