Крадії пам'яті

Книга Сергія Комберянова — мабуть найгучніший дебют минулого року. Молодий автор виграв конкурс “Смолоскипа”, його книжку надрукували, й вона моментально потрапила в топи продажів. Все відбувалося так стрімко, що видавництву довелося незаплановано робити друге видання.

Про цю книжку вже багато писали. Що ж до мене, то я мала удачу потрапити на найпершу її презентацію, що відбувалася на літній літературній школі в Карпатах. Майже через рік я запросила автора до Чернігова на Літеру й лише там придбала його книжку. Минуло ще кілька місяців, як я її врешті прочитала. І ще кілька — як сфотографувала й оце пишу рецензію. Не встигаю я за мейнстрімом :)

Скажу чесно, я дуже боялася розчаруватися. Бо молодий автор, дебютна повість, триллер, оце все. Аж ні. Оповідь з самого початку так захоплює, що не відпускає аж до останньої сторінки. Та й прочитати її цілком реально за одну ніч. Там дотримані всі класичні принципи побудови сюжету, читача тримають у напрузі впродовж всього тексту, а розв’язка двічі несподівана (це щоб без спойлерів). І тема цікава: автор роздумує про людську природу, вплив фізичної сили і розумових здібностей на статус людини у суспільстві, сприйняття людей одне одними. А зав’язано все на цілковитій втраті пам’яті сімома людьми, що якимось чином опиняються разом на лісовій галявині, при тому абсолютно голі.

Щодо психологічного підгрунтя, тут можна посперечатися, але для цього потрібно мати грунтовні знання, тож я не буду. До того ж цей текст і не претендує на жодну науковість, це перш за все жанровий текст, цікавий, добротний, ладно скроєний. З таких текстів виходять непогані голівудські фільми. Або українські. Адже відомо, що за книгою вже почали знімати кіно.

А ще мене вразило, коли ми обговорювали книжку з Сергієм, що за його підрахунками лише кожен п’ятий вірно зрозумів фінал. Ні, це не говорить про те, що фінал недбало виписаний, навпаки, він зроблений майстерно, з повагою до читача і його бажання самому знайти відгадку. А виявилось, що далеко не всі хочуть шукати відповідь самотужки. І на момент нашої розмови лише я зі всіх його знайомих звернула увагу на одну дрібну, але смислоутворюючу деталь. Можу пишатися власною спостережливістю :) А тим, хто ще не читав, даю підказку: уважно роздивіться обкладинку ;)

Крутість тобі личить

Я з тих людей, які читають переважно художню літературу або ж підручники і монографії, якщо потрібно заглибитись у якусь тему. Тому до мотиваційного нон-фікшену, який останнім часом у нас стали масово видавати, ставилась скептично. Та ось потрапила мені до рук книга з надихаючою назвою й вирішила я її прочитати, щоб хоч знати, що воно таке. Чесно скажу, все через обкладинку. Але, хоч обкладинка й назва примітні, сама книжка Джен Сінсеро явно не найкраща серед мотиваційної літератури, про це говорить і майже цілковита відсутність на неї рецензій.

Книга на диво дуже ретельно структурована, у ній кілька частин і безліч розділів, кожен з яких закінчується словами “Люби себе” і поясненням, щоразу новим, чому це потрібно. Але сам текст зовсім не видається структурованим. Він скидається радше на проповідь пастора церкви харизматів: приклади з власного життя, не завжди вдалі, емоційні слівця-паразити, безкінечні повторювання “Зроби це! Викинь це! Візьми це!” і так далі, якісь приколи і ствердження, що все в твоїх руках, отже, дій. Я не знаю, кого це зараз ще може зачепити, адже з психологією всі бодай трішки, та знайомі. А головне, що авторка, яка називає себе психотерапевтом, в психології орієнтується приблизно так само, як і її уявні клієнти, на рівні мотиваційних текстів і харизматичних проповідей. Цілковитий вінегрет в її уявленнях, і ті слушні думки, які пробиваються крізь невгамовну харизму, з’являються там скоріше випадково. Загалом таке враження, що авторка тільки-тільки почала розуміти, що таке психіка і як вона працює, й на цьому шляху самопізнання взялася допомагати іншим. Втім, скидається на те, що вона щаслива на цьому шляху, то й бог з нею. Може в її середовищі повно людей, які взагалі нічогісінько про себе не знають, то для них вона гуру. Або принаймні ретранслятор ідей тих психологів, що їх вона начиталася і коротко переповіла в своїй книжці. Бо це така своєрідна хрестоматія “Все, що ми знаємо про психологію з інтернету”. Погано, що там немає чогось головного, чогось, за що можна зачепитися, щоб звідти відраховувати свій шлях до крутості. Заклики любити себе — не те, бо вони не працюють, і заклики повірити у себе — так само. Ми ж знаємо :)

Любовне життя

Про книгу Оксани Луцишиної “Любовне життя” багато писали, її хвалила навіть Оксана Забужко, тож і очікування від неї були досить високі. Щоправда, це не завадило критикам поставитись до роману не надто прихильно. І от вже після всіх оцих відгуків і численних інтерв'ю авторки, через рік після виходу книжки, прочитала роман і я.

Перше враження — він дивний. Починається як типова любовна історія, але після певного моменту щось пішло не так і з'являються якісь хворобливі видіння, надто символічні персонажі й дійства, а потім розвиток подій і взагалі припиняється і залишаються самі лише страждання головної героїні в чотирьох стінах. Так, страждання теж можуть бути дуже динамічними, але не в цьому випадку. В цьому випадку сюжет завмирає, ніби не може вирішити, куди ж йому розвиватися, і, так і не вирішивши — затухає під кінець роману зовсім. І знову ж таки, класичний розвиток сюжету для роману зовсім не обов'язковий, він може будуватися як завгодно, все залежить тільки від усвідомленості мети і майстерності автора. Але це — знову не про цей роман.

Як стверджує авторка, “Любовне життя” не є класичним любовним романом, а скоріше заграванням із цим жанром. Також в ньому багато загравань з езотерикою і є спроба перевести текст в русло “духовного роману”, така собі “коельщина”, теж не особливо вдала.

Що дає підставу думати, що авторка не знала напевно, якої саме мети хоче досягнути цим текстом, але з усіх сил старалася, щоб історія не була надто схожою на “просто любовний роман”. Це додало тексту дивності, але позбавило життєвості, тож від певного місця він сприймається як цілковито штучний. “Герметична конструкція, заснована на традиції Таро” - так випрадовує штучність авторка, хоча в одному з інтерв'ю зізнається, що первинною була історія, співзвучність з символами Таро вона помітила значного згодом.

Отже, історія. Головна героїня, Йора, має понад тридцять років і вже десять років живе у Штатах. При цьому вона не має геть нічого — ні доброї роботи, ні амбіцій, ні накопичень, ні квартири, ні друзів, ні чоловіка, ні сім'ї. Тільки прекрасне тіло вона має, вочевидь, бо цікавить чоловіків різних соціальних верств. Але і цією перевагою не може ніяк скористатися. І ось вона закохується — з першого погляду і звісно фатально. Чоловік її звісно кидає через деякий час, тобто зізнається, що вона у нього не одна. Вона спершу проявляє повагу до себе, а потім починає йому дзвонити і намагатися поговорити, бо їй здається, що вони не все сказали одне одному. Чоловікові доводиться заблокувати її номер. А тоді вона починає тяжко і дивно хворіти. Її єдина подруга і сусідка по кімнаті має схожі проблеми — у двадцять дев'ять вона ще вчиться, не має анінайменшої зачіпки стосовно роботи і плекає ілюзії про велике і єдине кохання. Щелепи в неї значно міцніші, тож її бідолашному обранцю доводиться їхати з країни, ще й тікати від неї коридорами аеропорту. Після цих подій їхня дружба виходить на новий рівень, коли одній хочеться виговоритись, а другій вимовчатись. І закінчується, прогнозовано, з початком нового кохання у сусідки Йори. Після цього героїня залишається взагалі сама, без грошей і їжі й вирішує піти з життя.

Насправді історія страшненька і лякає перш за все казковий інфантилізм обох жінок, їхнє вперте невміння пристосуватися до життя в країні, яку вони обрали. А особливо те, що їм в жодній з ситуацій навіть не спадає на думку, що вони можуть самі, власноруч рулити своїм життям. Скидається на те, що Йора - це дуже гарна, хоч вже не така молода колода (і не карт Таро, як можна подумати). Вона тихенько колишеться у рясці свого болітця і все, що з нею стається — поза межами її волі. Хтось їй подзвонив, хтось прийшов в її пусту крартиру, хтось кудись покликав, чарівним чином взяли на роботу, дивом вона уникнула згвалтування, а тоді поїхала з першим-ліпшим, хто її вподобав. І весь цей час жожного натяку на пробудження в героїні особистості, волі, жаги до життя, бодай чогось поза межами її невимовного болю з приводу нещасливого кохання. Власне, головної героїні немає як такої, є гарненька колода і її страждання, лише ці страждання і окреслюють її як людину. Але окрім цієї кричущої безпомічності в Йорі немає нічого, вона була би пуста, якби не страждання. Страждання заповнили її цілком, тому що більше нічого в ній і не було. При чому це не варіант чарівної казки, де до головної героїні приходить фея і вирішує всі її проблеми. У Йори немає навіть запиту, жодних бажань чи очікувань від життя. Тож феї тут просто немає чого ловити.

Ця історія могла би бути трохи моторошною й песимістичною, якби авторка вирішила показати, чим все закінчується для таких людей-колод. Але ні, авторка хотіла показати очищення болем, зцілення і переродження героїні, ні на що при цьому не спираючись (а спиратися нема на що, бо ж всередині Йори пусто). Відповідно й фінал виходить не те що неправдоподібним, а навіть і не Таро-подібним, бо відчувається, что все там просто притягнуте за вуха. Йора займається сексом з першим-ліпшим водієм, відчуває раптом, що вже майже забула про свого коханого і що? Правильно, вирішує поїхати й розповісти йому про це. “Поговорити як рівний з рівним”, так це називається. На щастя, їй це не вдається, бо вона довідується, що коханий її давно помер. Здавалося б, все, немає про що більше думати, доведеться якось починати жити своїм життям. Але, ні, сусід коханого розповідає, що перед смертю той по кілька годин щодня стояв і дивився на озеро (де вони з Йорою любили сидіти) і я розумію, що й Йорі залишилося жити недовго, бо решту свого недолугого життя вона витратить на роздумування, чи ж то про неї згадував у ті части коханий. Переродження не сталося, й жодні символи тут не зарадять.

Взагалі власне історія, хоч і штучна й схематична, та все ж вийшла такою, якою була би в реальному житті. Проблема в тому, що авторка закладала в неї свій якийсь смисл, що відчутно різниться від логіки історії, втім, зовсім не зрозуміло, який саме. Якийсь особистий. Якийсь такий, що вона й сама чітко не може окреслити.