Старша жінка у
хустці схиляється до молодої
Пересилює шепотом
стукіт трамвайних колій
Каже: Я ж не
бачила більше його ніколи
Я ж сама загубила
кохання щасливу долю.
Неприступність
ту кляту свою я носила як орден
Я ж могла з ним
зустрітися там, біля тої осоки
Чи листа написати,
невже б мені правиця всохла?
Та сиділа й
мовчала як скеля, така була горда.
Вісімнадцять
листів він мені написав, я їх всі пощитала,
Поскладала по
черзі й сховала за рамку портрета
В хаті маминій,
від неї самої в секреті
І поїхала в
місто, аби їх щодень не читати.
Люди штовхаються
поряд, наповнюють сутінки голосами.
Жінка в хустці
не бачить нікого, в очах її сльози
Вона дивиться
в молодість власну і ніби пробачення
просить
У кохання чи в
нього, що, власне, одне і те саме.
Жінка каже: Листи
його мати знайшла і спалила
Бо як я приїзжала,
ховалася з ними в кімнаті,
Всі читала по
черзі, розкладала кругом на кроваті
І лягала на них
долілиць, лежала і вила.
Сорок років
минуло, а я все забути не можу
І весь час мене
тягне до нього заговорити.
Та як здумаю,
там же напевно дружина, діти
Що як сім'ю
розіб'ю,
накличу ще кару божу.
Аби ж то зустрітися
ще раз нам випала доля.
Хоч ув очі
поглянути, голос разочок почути.
Вже б я все
розказала, що сильні такі були чуства
Що злякалася
дуже й зізнатись нестачило волі.
Юна дівчина
дивиться долу, слухає неуважно.
Старша щось там
шепоче, забувши про гамір трамваю.
Їй би встояти
зараз, чого ж то вагон так хитає?
Здається, вона
закохалась, і їй невимовно страшно.
