На Самайн

З тріщин в асфальті точиться тиша

Глибше під нею ховається пустка

Ти можеш вірити, що біль зтихне

Можеш чекати, поки відпустить.

Пальці туману торкаються горла

Холод підступно стікає у душу

Ніч крадькома тебе в сутінь огорне

Як пощастить, то хоча б не задушить.

Вірити, мріяти, думати марно

Літо забрало тепло і кохання

Осінь прокотиться чорним Самайном

Знайдеш лиш дві головешки нарання.

В місті чигає протяг і нежить

Вітер реве вовкулаком натужно

Все, що тобі в світі вже не належить

З”їла під вогкою ковдрою туга.

Плинові хмар опиратись даремно

Небо розчавить дощами і снігом

На цій війні між гарячим і темним

Виживе найсильніший.

Осінь роздає програмки

Той верлібр, що в минулому пості, надихнув мого друга на написання власного вірша, де програма осені осмислюється як театральна програма. Вірш вийшов пречудовий на мій погляд. І хоча мій на такому фоні значно програє, мені так здається, все ж я дуже рада і горда з того, що стала поштовхом до створення такого тексту. Отже, не можу не поділитися.

Пані й панове, прошу зустрічати: вітер.

Ляскає оплесками білизна в дворі.

Листя дерев шелестить, і звідти,

Де воно як завіса вгорі,

Справді з’являється вітер. Це перша ява

Першої дії осені.

Це благодійна вистава, сер, халява.

Що характерно: ми всі запрошені.

Осінь – театр, що почався не з роздягальні –

Тут, навпаки, одягаються біля входу,

Бо у програмці чітко об’явлено:

Дія друга – це холод.

Дивно дивитись на це, але кожен – такий простак,

Поки живий, і не вважає це жертвою,

Й не набридає йому спектакль

Малобюджетний з банальним сюжетом.

Тільки й витрат у продюсера – на екстракт

Сутінків. Як результат – сцена в лісі:

Десять в десятому степені страт

Бідних жовтеньких листочків. Завіса.

Тут оголошується антракт, і ми

Йдемо в вестибюль (у нашому випадку

Це означає додому), вдихнем по дорозі дими

З печей, де горить театральна критика –

Всі ті мільярдноаркушеві томи.

Це ще не старість, та юність для нас – уже «вибрики»,

Це ще не втома, і вже не тягне на випивку…

Все ж, як дожити до п’ятого акту – зими?

Олексій Маслов

Обов'язкова програма осені

Обов'язкова програма осені -

Змерзлий ніс і холодні пальці

Кутатись в светри, грітись гарячим чаєм

Шукати в собі джерело тепла

Знаходити його зовні -

В ліхтариках, свічечках, котиках

І вуличних танцях.

Обов'язкова програма осені -

Ходити вистиглим містом

Ловити сонячні промені

На стінах будинків

Рахувати пожовкле листя

Чекати на бабине літо

Пити каву в кав'ярнях,

Мрійливо дивитись у вікна.

Обов'язкова програма осені -

Сидіти в холодному офісі

Робити безглузду роботу

Мріяти про романтичну вечерю ввечері

Наодинці з собою

Свічками, чаєм і котиками

Писати листи без адреси.

Обов'язкова програма осені -

Закохуватись

Вдихати густе повітря з феромонами

Ставати прозорим

Для всіх цих віршів, пісень, фільмів

Шугати у сплін стрімголов, неначе з балкона.

Головне завдання на осінь -

Вижити

Щоб потім

Зібгати себе під сніговою ковдрою

Сумирно чекати

Часу, коли прийде пора

Проростати.

Ілюстрація - Марися Рудська

Дещо про бажання

На форумі у Львові мені трапились дві книжки, які я спочатку мала за одну. Аж виявилось, що то геть різні, одна австрійського письменника Томаса Главініча “Життя бажань”, друга — української письменниці Анни Тарнави “Бажання поверненню не підлягають”, і навіть видання в них різні. Тож мусила придбати обидві, щоб скласти собі більш-менш повну картину відносно того, що думають про здійснення бажань сучасні письменники. Виявилось, сучасні письменники думають, що бажання здійснюються, так. Але переважно ті, які є справжніми й глибинними. Ось, власне, і вся подібність цих двох книжок і вся америка, що вони відкрили. Бо в усьому іншому це зовсім, абсолютно не схожі між собою книжки. По-перше, вони представляють два протилежні, так би мовити, культурно-соціальні й гендерні світи. Світ європейського чоловіка і української жінки. О, ні, є ще одна подібність, обидва головні герої працюють у рекламних компаніях, і це, мабуть, таке відображення епохи. Але для європейського чоловіка це нелюба робота, рутина, з якої він не знає куди подітися, бо не знає, чого насправді хоче, а для української жінки — це символ незалежності, фінансової стабільності, самовираження і мало не сенсу життя. Тобто маємо млявого офісного планктона і активну бізнес-леді.
У офісного планктона життя цікаве і яскраве, сповнене кохання, коханок, дітей, подруг, подорожей, містичних пригод і навіть катастроф. І бажання, які йому здійснюються помимо волі, теж цікаві й неординарні. Філософські такі бажання, що торкаються самої суті — людини, світу, буття. Але є одна біда. Він живе геть несвідомо і навіть всі оці екстраординарні речі, що починають з ним траплятися, не призводять його до хоч якогось просвітлення. Все життя як у тумані і описано воно так само — мляво, неемоційно, без відчуття жодного сенсу. Він щось робить, про когось думає, з кимось розмовляє, кохається, сумує, впадає в шок, але все якось непереконливо і не по-справжньому. І ось ти читаєш і все думаєш: от ще щось станеться і він нарешті зрозуміє, що тут і до чого, воно стається — а він не розуміє, от халепа. І так всю книжку аж до самого кінця, коли у тебе лишається одне питання: і що то було й навіщо? Ось такий європейський екзистенціалізм. Власне, суть, яку я вловила, в тому, що людина все життя шукає відповідей на свої питання, хоче чогось справжнього, чистого й прекрасного, хоче пізнати смисл буття, а коли то все їй дається, вона його просто не хоче сприймати, ходить колами круг найголовнішого питання й так його й не задає сама собі. І нічого не змінюється, як був робот так і лишився, навіть перед лицем останньої миті життя. І це якось так прикро, бо від книжок я очікую якщо не відповідей, то розумних питань, чи принаймні надії на те, що відповіді знайдуться. А тут — цілковита безнадія, яка лишає по собі відчуття спустошеності. Ось такий “Der Untergang des Abendlandes“. Хоча, може Європа тут і ні до чого. Скільки ви знаєте людей, які живуть наче роботи і все чекають і шукають якихось відповідей на якісь запитання? Книга показує, що справа тут зовсім не у відповідях, справа в самій людині. Бо бачите, герой роману почав отримувати все, чого хотіла його душа, а щасливим так і не став. Бо в нього не вистачило однієї якоїсь клепки. І таких людей насправді багато, не лише у Європі.
Щодо української жінки, то ця повість зовсім іншого характеру. Вона починається якраз із того, що героїня віднаходить у собі потрібну клепку і далі її життя починає складатися саме так, як треба. Хоча і до того начебто було непогано. Героїня — жінка, у якої все є: улюблена робота, гроші, дитина, чоловік, щоправда другий, квартира-машина і навіть няня для сина. Заможна бізнес-леді одним словом. Гарна, розумна, активна, роботяща, любляча, ну просто мрія. Але з чоловіками, як завжди, не щастить. І далі книгу можна розглядати як курс популярної психології сімейних відносин. Насправді, багато корисної інформації, якщо ви ще все це не пройшли на практиці. Але, як на мене, якось воно попсовенько. Хоча цікаво, безумовно, і дотепно і так життєво, ага. А особливо мені незрозуміло, навіщо в романі робити вставки навколонаукової інформації з фейсбука, яка там уже всім очі намуляла. Ну, може кого немає у фейсбуці й він ще не читав про психосоматику чи локус контролю, хіба що. Та справа не в тім. Це насправді корисна інформація і якщо автор ставить на меті психологічний лікбез, то хай буде. Справа в тому, що у героїні роману знайшлася потрібна клепка, причому знайшлася сама собою, а вона не прогавила цей момент і не побоялася далі жити у відповідності до свого нового стану. І вона молодець. І все, що стосується цих переживань, описане доволі точно і вичерпно, хоч і в легкій дотепній формі. Зрозуміло, що авторка сама через це пройшла і вирішила поділитися досвідом зі світом. А ось події, що з героїнею відбуваються, відверто висмоктані з пальця, і переживання стосовно цих подій описані теж неперконливо. А особливо самий фінал. Станіславський у мені протестує й тупає ногами по сцені — ну не буває так. Може, то їй би так хотілося, мало якої фантастики людині не захочеться, але щоб з однієї людини за півроку стала геть інша — так не буває. Ні, не думайте, я вірю, що люди змінюються, якщо в це не вірити, то й сенсу в житті стає одразу вполовину менше, але не так це відбувається, як там написано. Втім, може я упереджена. Можна зі мною сперечатися. Але спочатку доведеться прочитати книгу, а краще обидві.
В будь-якому разі, основна ідея обох книжок — що найсправжніші наші бажання завжди здійснюються — здається, розкрита. 

***

Це місто просотане осінню.
Вона протікає
Крізь камінь і бронзу
Крізь запахи кави і шоколаду
Прямісінько в душу
Залишає там прозорі клейма
Як краплі дощу на склі
Як шрами від кохання
Що не здійсниться.
Я ходитиму містом, ставатиму на сліди
Сотень, тисяч, мільйонів
Людей на бруківці
Вкарбовані, влиті,
Витерті, вивітрені, зниклі
Одних лише не знайду -
Тих, що не було тут ніколи
Тих, на які ставати безглуздо
Бо вони не приведуть мене до тебе.
Це місто чужого кохання
Воно шепоче віршами
Говорить музикою
Пише листям по бруківці
Гілками по вікнах
Димом по сірому небі.
Це місто для поетів і музик
Це місто для закоханих
Це місто для ситих котів і для голодних псів
Для птахів і кажанів
Лише не для нас із тобою.
Я ходитиму бруківкою
Яка не пам”ятає твоїх слідів
Я ловитиму чуже кохання
Чужі мрії, чуже натхнення
Відчуватиму, як серце міста
Ритмічно б”ється десь глибоко й підспудно.
Я не думатиму про тебе
Не думатиму.
І тільки коли мені здасться,
Що час повертатися додому
Зрозумію -
Я вже назавжди прописана тут.

Розмова з містом

Коли приїзжаєш у місто вдосвіта, у тебе є нагода прокинутися разом з ним. Ти бредеш собі поволі пустими вулицями, роздивляєшся будинки, зустрічаєш схід сонця, відчуваєш, як воно неспішно прокидається й сонно потягується. Воно ще тепле таке й м'яке зі сну, байдуже-доброзичливо впускає тебе до себе, давай, каже, заходь, розташовуйся, а я з тобою потім розберуся, побачу, що ти за фрукт. І ти знаходиш собі місце, де відносно тепло й відносно зручно, щоб ще пару годин поспати. Все одно поки що ніякого діалогу не вийде, місту треба зробити всі ранкові процедури, а твоя квартира звільниться лише опівдні.

Після досипання, коли стає просто неможливим більше сидіти на тому місці, бо тіло твоє вже стало за формою як сидіння, прокидаєшся остаточно і йдеш вітатися з пробудженим містом. Спершу воно перевіряє тебе на щедрість. Кілька гривень для бабусі, що просить на хліб — і ти думаєш, що пройшов перевірку та йдеш снідати до улюбленого кафе. А там усе те саме, що й було раніше, але штруделя в меню вже немає. Божественного штруделя, грушово-яблучного, з найніжнішою вершковою поливкою — і немає. І кава не така смачна, як була тут торік. Отже початок не надто оптимістичним видається. Починаєш думати, що ж ти зробив не так, вдовольняєшся сирником і вирушаєш на квартиру. А по дорозі твій погляд чіпляється за напис на стіні будинку

Ти диви, аж місто знає, за чим ти сюди приїхав. Уже все знає, і нема чого відволікатися на усілякі там штруделі, твоя справа — поезія. Гіркувата, як без цього. Тож іди і налаштовуй себе на літературний лад. Квартира, до речі, виявляється дуже комфортною, усі б такі були.

Наступний день обіцяє бути дуже насиченим. В місті вже сила-силенна людей, що приїхали сюди за тим само, що й ти. Цікаво, чи для них усіх місто теж пише повідомлення на стінах? Сьогодні п'єш каву в іншому місці, знову несмачну, дивина та й годі, і поспішаєш на головну подію цих днів. Поки шукаєш вірний шлях серед вузьких кривих вуличок, натикаєшся знову на напис

Тим самим почерком, тією ж фарбою, ну це ж треба. І що б це мало означати, яка любов, які доводи, ти приїхав по книжки та поезію, знайшли час нагадувати про любов, ну справді. Питаєш у перехожих дорогу, тобі вказують, куди треба звернути, ти звертаєш і -

О, так, дякую, це для тих, до кого з першого разу не доходить, ну ясно. Дякую, любе місто, що помітило, нагадало, показало, ти все про мене знаєш, зрозуміло. А тепер можна мені просто книжок? Просто книжок, будь ласка.

Книжки, звісно, були, а тоді ще й коти і смачна їжа і неймовірна фінська поезія й старий театр. Фінська поезія це як тавтологія. Фінська мова вже сама по собі поезія. Ти щиро вважаєш її найгарнішою в світі, тож просто можливість почути фінську від носія мови — то велике щастя. Лінгвістичний екстаз. Мабуть недарма там всі пишуть верлібри, якщо цю мову заримувати і ритмізувати, вона напевне стає такою нестерпно прекрасною, що не кожен це зможе витримати. Можна ж і розум втратити від такої краси. Про всяк випадок, думаєш собі, треба бути обережніше з фінськими піснями.

Ще одна радість — зустріч зі старим театром. Пригадуєш, як приїзжали сюди з трупою, коли тут був театральний фестиваль. Тоді все було облаштовано в ретро-стилі й вбрання театру виглядало дуже природньо. Тепер же не можеш зрозуміти, чи це справді концепція, чи він вже розпадається від часу, як старі декорації. Бо ж геть усе тут виглядає як декорації з папьє-маше — і сцена, і колони, і сидіння, і сходи, й балкони, що виходять на вулицю. Театр, який сам вже є декорацією для вистав, старий, але живий, як, власне, і це місто. Неймовірно, але що старішим воно виглядає, тим більше відчувається в ньому сили. І вже точно, якби всі ці старі будинки були відреставровані, місто перетворилося б на яскраву декорацію, неживу, штучну, побудовану спеціально для туристів. Для бовдурів, яким аби побільше яскравого та смачного, хліба й видовищ, бо більшого вони зрозуміти неспроможні.

Третього дня ти вирішуєш, що прийшов час фотографувати. Зрештою, ти ж тягла навіщось фотоаппарат, на ньому якраз підходящий об'єктив, що любить цікаві фактури, все має вийти. Але не виходить. Ти вже не можеш фотографувати все підряд як турист, що приїхав вперше. А цікавих сюжетів місто чомусь не показує. Знову — не тією роботою займаєшся? Втім, хоч віршів про кохання більше не підсовує і на тому спасибі. Ти кружляєш собі наче телепень одними й тими самими вуличками круг центральної площі і ніяк не можеш вийти туди, де ще цього разу не була, зачароване коло якесь. Але одного разу виходиш на вірш Жадана, написаний у дві колонки на двох колонах обабіч хвіртки. 

Знімаєш звісно, та не вдаєшся в подробиці. От хіба що про застуджені горла запам'яталось.

Треба берегти горло, думаєш собі. Застуджене горло — це в тебе просто традиція якась в цьому місті. Напевно тому, що завжди приїзжаєш восени. Але тобі здається, що осінь тут оселилася назавжди, і навіть влітку чи навесні не вилазить з цих будинків і під'їздів. Воно ніби просотане осінню, це місто. Тобі це подобається. Тільки шалик зав'язати треба, щоб горло не застудити. А краще купити рому, хай завжди буде при собі.

Наранок з'ясовуєш, що в голові крутиться одна фраза і що ця фраза — перший рядок вірша. Дістало тебе, вітаю. Тепер мусиш писати. І ти пишеш увесь день — у барах та кав'ярнях, на концерті, після концерту, під музику, під гамір, під тишу — ти пишеш.

Ти слухаєш таку фантастичну співачку, що й слів бракує, аби щось сказати про її пісні. Просто слухаєш і плачеш, з першої ноти до останньої, сльози самі течуть, нікого не спитавшись, бо вона говорить напряму з душею, і в цій розмові розум поганий посередник, він не вміє перекладати. Звісно, можна сказати, що це дуже гарні пісні, що співачка дуже талановита, що в неї абсолютний слух і відчуття ритму і володіння голосом, і що тексти теж дуже хороші і ще купу всього такого можна сказати. Але коли вона починає співати ти починаєш плакати, от і все, що тобі треба знати про неї. І ти слухаєш і плачеш, а тоді йдеш з концерту ніби після великого потрясіння або великої радості — така оновлена і жива, жива. І вулиці тобі трапляються нові і люди гарні й навіть коти. А от напис трапився лише один, сьогодні тебе не відволікають від високого.

Може тому, що набралася тих книжок як жаба мулу. Ну то добре, обіцяєш, що дочитуватимеш. А вірша дописуєш в барі, під футбол без звуку й у напівтемряві, якраз перед тим, як принесли вечерю.

Останній ранок в чудовій зручній квартирі — і час збиратися. Поїзд лише ввечері, цілий день ще попереду, але речі потрібно брати з собою. Цього ранку ти усвідомлюєш, що мусиш відповісти щось місту, бо розмова поки що виходить однобока. І ти вже маєш чим відповісти, лишилось обрати спосіб. По дорозі з квартири знову знаходяться незнайомі вулички, прекрасні й затишні, і навіщо було день у день ходити тим страшним проспектом?

У книгарні знаходиться останній примірник збірочки, яку хотіла придбати. В центрі зустрічається поетка і в неї є дві останні книжечки, як навмисне для тебе. І тут таки з'являється інша поетка, чию збірку ти забрала з книгарні. На поетичну зустріч приходять друзі і знайомі. Читають прекрасні вірші. Підписують тобі книжки. Домовляються про зустрічі. Коло звужується. Ти відчуваєш себе своєю в цьому місті й з цими людьми. Все стало правильно. Це останній день у місті, він завжди такий чарівний.

Але ти ще не відповіла нічого місту, спосіб ще не знайшовся, а він має знайтися сам собою, лише так і буде правильно. А місто наостанок починає з тобою фліртувати. Грайливо так і трохи провокативно, ніби випробовує твою сміливість

А ти що, ти завжди готова танцювати, дайте лишень музику. Але, якщо чесно, сумніваєшся, що буде можливість. А поки розкошуєш у щедротах міста, насолоджуєшся погодою, їжею, кавою, купуєш дарунки й сувеніри, знаходиш на блошиному ринку ключ-артефакт та валізу, якої точно бракує в твоїй колекції. І ось, коли валіза вже у тебе в руках, а сонце хилиться до заходу, в око впадає дивний художник, що ховається за будівельним вагончиком. Художник старий, п'яний, з синім носом і білим цупким волоссям, що стирчить з-під шапки. Він розмовляє з грузинським акцентом, в нього є якіть малюнки і фарба з пензлями. Щоправда, пензлі всі поламалися, а фарба позасихала, але він знаходить один, біль-менш робочий. І трохи чорної фарби на денці якоїсь склянки теж знаходиться. А позад тебе просто ідеальне підворіття з аркою і чистими стінами. От воно й склалося. Писати на стіні трохи лякливо, еж робиш це вперше. Але нічого не вдієш, ви ж домовились з містом, місто зовсім не проти. А художник не хоче від тебе нічого, крім подяки, такий дивний старий.

І от ти йдеш з валізою в руці, трохи вимащеній чорною фарбою, ноги знову самі собою несуть тебе на головну площу, там знову сила-силенна людей і всі туристи, а посеред площі танцюють танго. На дерев'яному помості, прямо під старовинними скульптурами пари не дуже молодих людей дуже натхненно танцюють аргентинське танго. Ти завмираєш і дивишся на це хіба тільки не роззявивши рота і на очі знов ладні навернутися сльози. Бо немає нічого прекраснішого, ніж щасливі люди в танці. І це настільки нестерпно, що тут треба або плакати, або йти і танцювати самому. Вибір очевидний, неввічливо буде не прийняти запрошення коханого міста. І ти рушаєш до танцюючих шукати вільного партнера.