Придбала собі книгу Ростислава Семківа "Як писали класики", де він розповідає про життя, творчість, авторський стиль та фірмові прийоми шістьох письменників. Звісно, окреме питання, чому саме цих письменників, і чому він називає їх класиками. І першою у списку класик детективного жанру - Агата Крісті (а чому тоді не Конан Дойл?) Ну і в найкращих традиціях мене, до цього часу я геть нічого не читала з Агати Крісті, жодного з її семидесяти чи біля того романів і півтори сотні оповідань. Довелося читати, бо який сенс знати, як писав автор, якщо не знати, що він писав. Вдома в мене знайшлася книжка з трьома романами: "Смерть у хмарах", "Блискучий цианід" і "П'ятеро поросят".
І все-таки я не розумію, чому не Конан Дойл. Його "Записки про Шерлока Холмса" геніальні і вже давно записані у вічність. Хіба що їх не так багато, як романів про Пуаро чи міс Марпл (натомість по кількості екранізацій і переспівів явне лідерство), але це навіть на краще. Та може саме в кількості й справа. Місіс Крісті була надзвичайно плодовитою, а особливість детективів у тому, що публіка жадає їх більше й більше, забуваючи попередній, тільки-но візьметься читати наступний. І я відчула цей ефект на собі. Ось я прочитала всього три романи один за одним, а згадати детально, що відбувалося, наприклад, у другому, мені вже важко. Це означає напевно, що вони нічим мене не зачепили. Що я можу закинути Агаті Крісті, то це недостатню емоційність. В романах відбуваються якісь події, стаються вбивства, ведуться розслідування, трапляються навіть любовні лінії, але все якось неемоційно, холодно, по-пуританськи, чи що. Відсторонено. Ні на секунду не забуваєш, що все вигадка, складний і розумний задум автора і що доля всіх персонажів в його руках. Так, у мене не було того переживання, коли хочеш докопатися до того, що ж там насправді відбулося, натомість слідкуєш за думкою автора й чекаєш, кого ж вона приазначить вбивцею. А може вона призначити будь-кого, тому то до фінальної сцени ніколи немає остаточної ясності, всі карти автор не розкриває до останньої сторінки. А в кінці тексту - очна ставка всіх підозрюваних і ретельне пояснення, хто, як і чому це вчинив. А власне, чому розслідуються тільки вбивства? Звісно, я не читатиму всі сімдесят романів, щоб перевірити, але в мене склалося враження, що інші прекрасні злочини авторка оминула своєю увагою. І ще в мене склалося враження, що більшість її текстів мусять мати схожу структуру, певний формат, по якому впізнається автор. Ось це - вбивство - розслідування - паралельні події - фінал з очною ставкою - тріумфальна промова детектива.
Пан Семків пише, що Агата Крісті була надзвичайно працелюбна і організована. Вона без перестанку вигадувала все нові й нові сюжети, а коли починала писати роман, мусила будь що його закінчити, писала навіть коли не було бажання працювати. Така самодисципліна звісно, нікому б не завадила. Але її детективи, на жаль, залишаються суто розважальною літературою. Кажуть, вона написала кілька психологічних романів під псевдонімом. Ось ці було би цікаво почитати.
А рубрику "Як писали класики" доведеться продовжити, бо там ще п'ять, яких я теж не читала (двох таки читала насправді, але доведеться все одно перечитувати). Так ненароком і долучуся до вершин світової літератури, ящо вже раніше цього не зробила :)
І все-таки я не розумію, чому не Конан Дойл. Його "Записки про Шерлока Холмса" геніальні і вже давно записані у вічність. Хіба що їх не так багато, як романів про Пуаро чи міс Марпл (натомість по кількості екранізацій і переспівів явне лідерство), але це навіть на краще. Та може саме в кількості й справа. Місіс Крісті була надзвичайно плодовитою, а особливість детективів у тому, що публіка жадає їх більше й більше, забуваючи попередній, тільки-но візьметься читати наступний. І я відчула цей ефект на собі. Ось я прочитала всього три романи один за одним, а згадати детально, що відбувалося, наприклад, у другому, мені вже важко. Це означає напевно, що вони нічим мене не зачепили. Що я можу закинути Агаті Крісті, то це недостатню емоційність. В романах відбуваються якісь події, стаються вбивства, ведуться розслідування, трапляються навіть любовні лінії, але все якось неемоційно, холодно, по-пуританськи, чи що. Відсторонено. Ні на секунду не забуваєш, що все вигадка, складний і розумний задум автора і що доля всіх персонажів в його руках. Так, у мене не було того переживання, коли хочеш докопатися до того, що ж там насправді відбулося, натомість слідкуєш за думкою автора й чекаєш, кого ж вона приазначить вбивцею. А може вона призначити будь-кого, тому то до фінальної сцени ніколи немає остаточної ясності, всі карти автор не розкриває до останньої сторінки. А в кінці тексту - очна ставка всіх підозрюваних і ретельне пояснення, хто, як і чому це вчинив. А власне, чому розслідуються тільки вбивства? Звісно, я не читатиму всі сімдесят романів, щоб перевірити, але в мене склалося враження, що інші прекрасні злочини авторка оминула своєю увагою. І ще в мене склалося враження, що більшість її текстів мусять мати схожу структуру, певний формат, по якому впізнається автор. Ось це - вбивство - розслідування - паралельні події - фінал з очною ставкою - тріумфальна промова детектива.
Пан Семків пише, що Агата Крісті була надзвичайно працелюбна і організована. Вона без перестанку вигадувала все нові й нові сюжети, а коли починала писати роман, мусила будь що його закінчити, писала навіть коли не було бажання працювати. Така самодисципліна звісно, нікому б не завадила. Але її детективи, на жаль, залишаються суто розважальною літературою. Кажуть, вона написала кілька психологічних романів під псевдонімом. Ось ці було би цікаво почитати.
А рубрику "Як писали класики" доведеться продовжити, бо там ще п'ять, яких я теж не читала (двох таки читала насправді, але доведеться все одно перечитувати). Так ненароком і долучуся до вершин світової літератури, ящо вже раніше цього не зробила :)
