Це простір для слів, простір для роздумів і текстів.
Тут я писатиму лише українською і лише те, що мені заманеться.
Це такий собі щоденник, місце, де можна дізнатись дещо про мій внутрішній світ.
Якщо раптом це комусь цікаво :)

четвер, 24 вересня 2015 р.

Місто-дракон

Торішній есей про Львів. Я їх щороку пишу під час поїздок, якось так виходить.


Колись давно, років з десять, а то й більше, їхали ми з театром на гастролі до Ужгорода. Це були перші наші гастролі на Західну Україну. А мені тоді так хотілось до Львову. Не пам”ятаю, чи бачила я красиві фотографії, чи то чула захоплені розповіді, або й узагалі нічого такого не бачила-не чула, але десь у підсвідомості в мене засіла впевненість, що Львів — то найпрекрасніше місто в Україні. І так мені туди хотілося, що коли ми вже поверталися з гастролів, звісно через Львів, пізнього вечора, я навмисне вийшла на перон, щоб хоч однією ногою постояти у Львові, дивилася на шпилі дахів, що ледь виднілися в темряві, і загадувала обов”язково сюди повертнутися.
Наступного року у нас були перші гастролі до Львова. Пізньої осені, коли у місті похмуро й холодно, як в тому кліпі “Океану Ельзи”, що ще тоді не вийшов. Все місто здавалось сірим і непривітним, занадто старим, недобрим навіть. Але налякати мене йому не вдалося, закохалася, як і гадалося, з першого погляду. Ми приїхали на фестиваль аматорських театрів, тож мусили не лише виступити самі, а й дивитися виступи інших колективів, бо ж нам забронювали місця. Але ми з подружками звісно тікали з вистав, щоб подивитися місто хоч трохи. Головне — не заблукати, хоч це майже неможливо з цими кривими вуличками та ще й без мапи. Але нічого, знаходились якось, йшли на наступний спектакль, а тоді знову тікали з залу. З тої поїздки в мене залишились віддруковані фото з чиєїсь “мильниці”, одні на всіх, бо фоткали кожен що подобалось і один одного.
З того часу я ще більше впевнилась, що Львів — то Європа, старовинне середньовічне місто, найпрекрасніше в Україні, а може і у світі. Бо у всілякі там Венеції і Праги мене ніколи не тягнуло, а ось у Львів... Значить, для мене — найкраще.
Згодом довелося з”їздити до Львова влітку, і я зрозуміла, що восени він насправді лише лякав молодих, жадібних до вражень акторів, насправді ж він добрий і радий гостям. Тоді ще не почалась ера глобального львівського туризму. І після ще одних гастролей, знову ж таки восени, я на кілька років мусила забути про кохане місто.
Знову повернулась, коли вже Львів став туристичною меккою. І от тоді-то, він відкрив себе зсередини, показав маленьку частину справжнього свого, не прикритого красивим фасадом, обличчя. Знову ніби випробовуючи мою любов. Ось фантастичні ресторани, ось сувенірні крамнички, ось кава та шоколад, ось аніматори, привітні до всіх туристів. А ось старий будинок, сварлива сусідка, що курить на балконі, перегородка з гіпсокартону між квартирами і гаряча вода з бойлера, що раз по раз вимикається. Від того моя любов стала ще сильніша. Її навіки закріпила в серці стара весільна сукня на балконі внутрішнього дворика будинка, що на площі Теодора. Дерев”яні сходи, зтерті поколіннями мешканців, обдерті стіни, вишукані чугунні перила, незбагненна побудова балконів та двориків, коти і голуби, що живуть всередині них на рівних з людьми — у все це неможливо було не закохатися, ще раз, і здається, вже остаточно.
Старий Львів ніби древній дракон — дрімає собі і снить казкові історії, що трапляються тоді з людьми. Він старий але кріпкий, його не треба латати і розфарбовувати, бо старість його благородна, та він цього і не допустить, зрештою. Він знає, з чим приїздить кожен гість і що йому треба насправді — і дає це, якщо гість гарно себе поводить. Виконує бажання, звісно, якщо вони достойні, або навіть випереджає їх. За це доводиться платити, золотом, як і всякому дракону. Ти не зможеш не зайти в кав”ярню, в єврейський або дуже націоналістичний ресторан — для екзотики. Не зможеш не купити кави, і ще шоколаду, і ще карамельок, а ще ж настоянки і сувеніри-сувеніри-сувеніри, яких чомусь ніде немає крім Львову. Ти платиш місту — місто віддячує тобі і показує вуличних музикантів, талановитіших за зірок естради, графіті на будинках, несподівані дворики і затишні вузенькі вулички, дарує так потрібні для роботи нові матеріали і антикварні знахідки.

Цього разу ми були у Львові лише півтори доби, страшенно мало. Але він був милостивий до нас і двічі схитрував за день, посадивши нас не в ті трамваї і показавши новий прекрасний район. А на згадку окрім кави й шоколаду, я везу у сумочці чугунне антикварне помаранчеве дерево — зелене з яскраво оранжевими помаранчами. І вірю, що воно знайшлось мені не просто так.

2 коментарі:

  1. А я, здається, пам’ятаю цю розповідь) Ти в ЖЖ її викладала, так? Бо в мене точно дежавю)

    ВідповістиВидалити