Місто-дракон

Торішній есей про Львів. Я їх щороку пишу під час поїздок, якось так виходить.

Колись давно, років з десять, а то й більше, їхали ми з театром на гастролі до Ужгорода. Це були перші наші гастролі на Західну Україну. А мені тоді так хотілось до Львову. Не пам”ятаю, чи бачила я красиві фотографії, чи то чула захоплені розповіді, або й узагалі нічого такого не бачила-не чула, але десь у підсвідомості в мене засіла впевненість, що Львів — то найпрекрасніше місто в Україні. І так мені туди хотілося, що коли ми вже поверталися з гастролів, звісно через Львів, пізнього вечора, я навмисне вийшла на перон, щоб хоч однією ногою постояти у Львові, дивилася на шпилі дахів, що ледь виднілися в темряві, і загадувала обов”язково сюди повертнутися.

Наступного року у нас були перші гастролі до Львова. Пізньої осені, коли у місті похмуро й холодно, як в тому кліпі “Океану Ельзи”, що ще тоді не вийшов. Все місто здавалось сірим і непривітним, занадто старим, недобрим навіть. Але налякати мене йому не вдалося, закохалася, як і гадалося, з першого погляду. Ми приїхали на фестиваль аматорських театрів, тож мусили не лише виступити самі, а й дивитися виступи інших колективів, бо ж нам забронювали місця. Але ми з подружками звісно тікали з вистав, щоб подивитися місто хоч трохи. Головне — не заблукати, хоч це майже неможливо з цими кривими вуличками та ще й без мапи. Але нічого, знаходились якось, йшли на наступний спектакль, а тоді знову тікали з залу. З тої поїздки в мене залишились віддруковані фото з чиєїсь “мильниці”, одні на всіх, бо фоткали кожен що подобалось і один одного.

З того часу я ще більше впевнилась, що Львів — то Європа, старовинне середньовічне місто, найпрекрасніше в Україні, а може і у світі. Бо у всілякі там Венеції і Праги мене ніколи не тягнуло, а ось у Львів... Значить, для мене — найкраще.

Згодом довелося з”їздити до Львова влітку, і я зрозуміла, що восени він насправді лише лякав молодих, жадібних до вражень акторів, насправді ж він добрий і радий гостям. Тоді ще не почалась ера глобального львівського туризму. І після ще одних гастролей, знову ж таки восени, я на кілька років мусила забути про кохане місто.

Знову повернулась, коли вже Львів став туристичною меккою. І от тоді-то, він відкрив себе зсередини, показав маленьку частину справжнього свого, не прикритого красивим фасадом, обличчя. Знову ніби випробовуючи мою любов. Ось фантастичні ресторани, ось сувенірні крамнички, ось кава та шоколад, ось аніматори, привітні до всіх туристів. А ось старий будинок, сварлива сусідка, що курить на балконі, перегородка з гіпсокартону між квартирами і гаряча вода з бойлера, що раз по раз вимикається. Від того моя любов стала ще сильніша. Її навіки закріпила в серці стара весільна сукня на балконі внутрішнього дворика будинка, що на площі Теодора. Дерев”яні сходи, зтерті поколіннями мешканців, обдерті стіни, вишукані чугунні перила, незбагненна побудова балконів та двориків, коти і голуби, що живуть всередині них на рівних з людьми — у все це неможливо було не закохатися, ще раз, і здається, вже остаточно.

Старий Львів ніби древній дракон — дрімає собі і снить казкові історії, що трапляються тоді з людьми. Він старий але кріпкий, його не треба латати і розфарбовувати, бо старість його благородна, та він цього і не допустить, зрештою. Він знає, з чим приїздить кожен гість і що йому треба насправді — і дає це, якщо гість гарно себе поводить. Виконує бажання, звісно, якщо вони достойні, або навіть випереджає їх. За це доводиться платити, золотом, як і всякому дракону. Ти не зможеш не зайти в кав”ярню, в єврейський або дуже націоналістичний ресторан — для екзотики. Не зможеш не купити кави, і ще шоколаду, і ще карамельок, а ще ж настоянки і сувеніри-сувеніри-сувеніри, яких чомусь ніде немає крім Львову. Ти платиш місту — місто віддячує тобі і показує вуличних музикантів, талановитіших за зірок естради, графіті на будинках, несподівані дворики і затишні вузенькі вулички, дарує так потрібні для роботи нові матеріали і антикварні знахідки.

Цього разу ми були у Львові лише півтори доби, страшенно мало. Але він був милостивий до нас і двічі схитрував за день, посадивши нас не в ті трамваї і показавши новий прекрасний район. А на згадку окрім кави й шоколаду, я везу у сумочці чугунне антикварне помаранчеве дерево — зелене з яскраво оранжевими помаранчами. І вірю, що воно знайшлось мені не просто так.

Гастро-тур Львовом. НЕ проплачено Local. На жаль.

Позаторішній ще текст, який так нікуди й не згодився. А можна ж було десь у газеті надрукувать... :)

Львів - місто кави та шоколаду, старовинних будинків, кам"яної бруківки, маленьких трамвайчиків. Місто дощів та сонця. Місто легенд.

Ніде, мабуть, немає стільки кав"ярень, кафе, ресторацій та їдалень на один квадратний метр. Певно, якщо навіть жити у Львові і поставити собі за мету обійти всі кафе та ресторани бодай у центрі, на це піде кілька років. Вражає, наскільки тут уживаються дві цілком протилежні системи - радянська, навіть совкова, й європейська. Також, на одному квадратному метрі. Поруч можуть знаходитись наливайка-бістро з високими столами без стільців і з квітчастими поліетиленовими скатертинами й кафе з літньою терасою і вай-фаєм. І всюди пьють каву. А кава всюди лише львівська, отже найкраща. Але я, звісно не можу казати про всі заклади, бо бувала останніми роками переважно у "емоційних ресторанах". Зрештою, за емоціями я сюди і приїзжаю.

Хіба не додасть чудового настрою теплий грушовий штрудель з поливкою із заварного крема та кулькою морозива? Закріпить ефект звичайно ж кава - капучіно такий ароматний, ніби зерна смажили і мололи ось тільки перед нашим приходом. Але і не у каві річ. Коли заходиш у двері в лівій стіні Оперного театру, доводиться спускатися трохи під землю і йти понад підземною річкою, яка дзюрчить прямо під ногами. А обабіч розвішані театральні костюми, хочеш - вдягай будь-який з них і заходь до зали вже в образі. У залі кафе трохи паморочиться в голові, бо не розумієш, чому все навкруги таке криве. Просто пекло перфекціоніста. Зате посидіти можна не просто за столиком, а за величезним контрабасом. А послухати або репетицію оперного оркестру крізь стіну, або класику світового року. Цього разу мені пощастило на молодого Планта і "Stairway to Heaven". Це "Лівий берег".

Біля підїзду старовинного чотириповерхового будинку зустрічає і закликає чоловік в синьому фраку та циліндрі. А з вікна третього поверху висунувся інший чоловік - бронзовий. Догори ведуть металеві гвинтові сходи, дуже круті і дуже закручені. Ними примудряються розходитись відвідувачі, які йдуть нагору і згори, ще й шугають офіціанти з повними розносами. Смачно пахне гасом. Рай для фаєрщика. На третьму поверсі величезний агрегат зі скляними трубками. На четвертому - зала під небом і вид на львівські дахи й голубів. Пити тут треба нафтівку, гасівку або бензенівку. Останнім часом додалося ще солярки, керосинівки, азотівки та ще чогось. Але я, напевно, консерватор, бензенівка для мене найсмачніша. Повсюди розвішані та розставлені гасові лампи, під дахом відра для піску та лопати, вогнегасники. І знову прекрасний класичний старий добрий рок. Це "Гасова лямпа".

На стіні іншого підїзду іншого чотириповерхового будинку величезний годинник, який показує лише львівський час. І дракон-охоронець. Тут вибрати певну залу дуже складно. В одній розповсюджується сморід з підземної річки Полтви через спеціальний апарат. Для любителів пікантного обіду. В другому доведеться рахувати кількість бруківки по всьому місту, а її стає дедалі менше, як показує спеціальний лічильник. В третьому будеш зусібіч оточений левами, ти ж у місті лева, чи як. В четвертому - книжками. На даху доведеться ховатися від дощу з грошей, який час від часу сиплеться на голови відвідувачів. А вище даху - лише небо та чудернацький засіб пересування чи то по суші, чи то по воді, чи по повітрю. І весела балканська музика до настрою. А от до туалету краще не заходити, там два дивні чуваки підглядають за всіма. Такий от "Дім легенд".

Для любителів гостріших відчуттів теж є місця. Наприклад, у закладі, названому на честь знаменитого збоченця, ви гарантовано отримаєте батогом по сідницях. Несподівано. При замовленні певних коктейлів отримаєте ще більш незабутні враження. Ну і, антураж порадує: розвішана жіноча білизна, наручники, батоги, металеві ліжка замість диванчиків, цепи і клітки. В меню краще й не заглядати, самі бичачі геніталії пропонують істи. На екрані старовинні фільми про збочення, смішні, як на погляд сучасної людини. І ще смішніша зміна жанру на новини з нашим любим президентом. Ще одне старовинне збочення. Все червоно-чорне, запах опію і пісні з еротичним завиванням для завершення образу. Це "Мазох", як не складно здогадатись. Його бронзова статуя чекає на вході. Пропонується всім бажаючим засунути руку йому до кишені, але то вже на ваш власний розсуд, я того робити не стала. Немає там нічого хорошого, в тій кишені, відчуваю.

Втім, можна й іншого роду гострих відчуттів спіймати, зайшовши лишень пообідати. Якщо на вході зустрічає кат, знайте, це не спроста. До вашого вибору найвишуканіші знаряддя катування: Нюрнберзька діва для строптивих дружин, боргова яма для неплатників податків, чоловічий та жіночий пояси вірності, хіба що гільйотину вже прилаштували для нарізання м"яса. Та не слід розслаблятися, в чоловічому туалеті є милі маленькі гільйотинки для необережних. Середньвічна музика або важкий рок, відкритий гриль, купа м"ясних страв з відходів катового виробництва, офіціантки з сокирками. На дверях висить табличка, що це Департамент виконання покарань, Свята правда, адже це ресторан "М"яса та справедливости".

А є ще "Копальня кави" де кава, кава і тільки кава. Агрегати для смажіння та мелення велетенських розмірів, дим та порох з кави, старовинна цегла під ногами і справжні забої, де ту каву видобувають. Ви думали, що її привозять з Африки чи Латинської Америки? То все брехня. Справжню львівську каву видобувають з-під землі як вугілля або руду. Приходьте, подивіться самі.

Наостанок нам трапилася маленька кнайпа з сирниками та штруделями. Лише сирники, лише штруделі. Хто думав, що штрудель може бути тільки з яблуками, ну можливо ще з грушами? А з вишнями? А з м"ясом? А з рибою? З Капустою, га? У кнайпі несамовито пахне ванільню поливкою, кілька столиків, декор з кухонного приладдя, свіжі, ще гарячі сирники й штруделі і різноманітна поливка у каструльках з квіточками, абсолютно безкоштовно, самообслуговування як у столових. Таке миле поєднання найкращого радянського та європейського стилів. Вдалий останній штрих до гастрономічної частини нашої подорожі.

Літ Ера

Життя має свою циклічність і ось мене наздогнав його новий цикл. За ерою прикрас прийшла ера літератури. Всього шість років тривав попередній цикл. Література ж увійшла в моє життя неждано й раптово, хоча, якщо згадати, існувала у ньому завжди. Прийшло літо, якесь шалене й дивовижне, разом з літом розпочалася Літера - літературні читання просто неба, до нас почали приїзжати прекрасні автори, я заслухалась ними, купувала й читала їхні книжки, ми обговорювали їх з моїм другом, ми домовились написати тексти про те, як кожен з нас провів літо, й ми написали вірші - логічно для нього й несподівано для мене. Ми написали наші вірші майже одночасно і з того почалося це віршове безумство. Взагалі-то я маю писати прозу, я й пишу її потроху, але вірші - це так цікаво. Я завжди вважала поетів якимись надлюдьми, бо таке метафоричне мислення мені недоступне. Але, може то я так вважала, що недоступне, а його варто просто потренувати? Вірші ж так само треба вчитися писати, як і всьому взагалі треба вчитися. Геніїв від Бога не так-то й багато. Отже, я вчуся. Я слухаю й читаю, я поїхала до Львова на літературний форум, щоб там послухати поетів, я пізнаю сучасну українську літературу, знайомлюсь з авторами, я щодня говорю про вірші, я опинилась несподівано для себе у віршованому полі. Мій друг теж несподівано для себе почав писати дуже часто, останнім часом навіть по кілька віршів на день. Люди кажуть, що взагалі зараз більше людей стали цікавитись поезією, більше людей стали писати вірші. Наука каже, що таке відбувається в часи соціальної нестабільності, що саме такі часи породжують найбільше видатних поетів і письменників. Отже, і мене забрала ця хвиля.
Не знаю, чи повернеться наснага до створення прикрас, так чи інакше, це вміння залишиться зі мною, але натхнення моє зараз на боці текстів. Тож хай так і буде. Можливо, і мені вдасться написати щось достойне. Дещо друкуватиму тут, хай навіть цей блог ніхто й не читає. Та я не для того його і створювала, щоб мене читало й критикувало багато людей. Хай це буде просто своєрідний каталог текстів.