Так сталося, що
страшні слова Ігдрассіль, Йормунганд,
Мйольнір, Скідбладнір та Г'яллархорн —
для мене не просто дивний набір літер,
а цілком зрозумілі речі. Це тому, що я
давно захоплююсь скандинавською
культурою, а відтак, трохи знайома й з
епосом. Але признаюся, я завжди думала,
що коли хочеш познайомитись зі
скандинавським епосом, слід читати
Едду. Краще спершу Молодшу, прозову, а
тоді вже можна й Старшу, віршовану. Аж
виявилось, існує багатенько переказів
скандинавських міфів, тільки здебільшого
вони у нас не перекладалися. Але я не
певна, що ті перекази сильно вплинули
на обізнаність людства (не Скандинавії)
з цим надзвичайно цікавим пам'ятником літератури.
Зрештою, переважна більшість молодих
людей дізналася про Тора й Локі лише з
фільмів, знятих по коміксах.
Аж тут з'являється
Гейман.
Він доволі
знаменитий письменник у всьому світі.
Він пише цікаво, незвично і дотепно.
Його читають люди різного віку і різних
уподобань. І він пише власний переказ
скандинавських міфів, за що йому уклін
до землі. Тому що тепер можна бути певним,
що про асів та їх пригоди дізнається
величезна кількість людей. Ну, а не
полюбити їх просто неможливо, бо навіть
у коміксовому варіанті вони вийшли
класні, що вже говорити про першоджерело.
Отже, думаю, не
перебільшу, коли скажу, що завдяки
Гейману скандинавські боги повертаються
до Європи.
Книга Геймана
— це власне переказ тих міфів, що дійшли
до нас найбільш повно у Еддах. Увесь,
так би мовити, фактаж, автор зберігає
дуже ретельно, а волю собі дає лише в
діалогах і деяких штрихах до характеру
героїв. Часом це у нього виходить дуже
смішно, й у цьому суто гейманівська
родзинка. Дотепи з'являються у тексті
невимушено і часто несподівано, так,
наче автор і не збирався їх вставляти,
а воно саме так вийшло. Часто ж пригоди
богів і не потребують якоїсь додаткової
цікавинки, вони самі по собі насичені
надзвичайними і такими абсурдними
подіями, що Гейман би позаздрив :)
Отже, кого ми
знаємо зі скандинавських богів? Звісно
що Тора і Локі, звісно Одіна — верховного
бога, а ще Фрейра та Фрейю, Тюра, Хеймдаля,
Бальдра, Фрігг... Не всі з них описані в
міфах так детально, щоб можна було
розкрити їхні характери, власне, лише
про перших трьох можна сказати, що вони
добре нам знайомі, так, що можна вже
чекати від них певної поведінки. Та
навіть вони можуть здивувати, і не завжди
приємно. Адже аси — молоді боги молодого
людства, вони перебувають у пошуку і
становленні так само, як і люди, вони
бояться, обманюють через те, що бояться,
помиляються, навіть ті, хто вважаються
наймудрішими, а веселяться із дуже
грубих речей. А головне, вони можуть
помирати. Тобто вони такі ж люди, тільки
сильніші в чомусь. І тому древні скандинави
жили, можна сказати, пліч-о-пліч зі своїми
богами, їли і спали разом з ними, сварилися
і поклонялися, й усе це одночасно. Тепер,
коли людство стало трохи старшим, це
здається нам таким же наївним, як і
дивовижним, але саме це й робить їх
такими надзвичано цікавими.
А тепер вони
повертаються — у текстах Геймана,
фільмах і коміксах. І якщо Бальдр, Магні
і Валі знову розставляють золоті фігури
по шахівниці, то цього разу ці фігури
діятимуть інакше, іншими будуть й
історії. Тож, можливо, слід чекати на
продовження?
