Коротка історія тракторів по-українськи

Досить дивно те, що автор книги - Марина Левицька, йдеться ніби-то про українців, а роман насправді перекладено з англійської. А все тому, що авторка - дочка емігрантів з України до Британії. І в книзі є вся ця історія - життя до і під час війни, трудові табори, еміграція, обживання в новій країні. Але це не основна історія, і хоч вона й невесела, та не задає тон оповідання. Бо головна мелодія тут - з альбому Кустуріци. Так, знову дивно, здавалось би, Англія, чопорна і консервативна, українці, невеселі після всього, що довелося пережити, чесні та трудящі, звідки ж Кустуріца? А от маєте, в тихе англійське містечко приїздить пишна красуня Валентина з великими цицьками - і починається бедлам. Насправді, вся історія дуже смішна і дуже життєва. Персонажі так яскраво змальовані, що в них можна впізнати і себе, і своїх рідних, і знайомих. Думаю, майже у кожної людини серед знайомих є прототип цієї Валентини, а сімейні стосунки між сестрами, батьками й дітьми, вони, здається, всюди такі, хоч в Англії, хоч в Африці. Ну а в Україні - так точно.
Отже, "Коротка історія тракторів" зовсім не про трактори, це сімейна історія. Про стосунки між старими батьками і дорослими дітьми. Про непрості відносини між рідними сестрами. Про незламну волю "вибитися в люди" і паскудний характер багатьох українських жінок. Про надто пізнє кохання, яке не відрізнити від звичайного маразму. І трохи про англійську бюрократію. Весела, сумна, абсурдна історія, написана динамічно і дотепно, з короткими історичними екскурсами і тракторами в якості фону. Взагалі книга для того, аби розважитись, але направду дуже пізнавальна.

"Забуття" - роман, якого я не хотіла читати

Нерідко так буває: тобі трапляються відгуки і рецензії на книжку, після яких ти вирішуєш для себе, що ця книжка не для тебе. До того ж тобі не подобається обкладинка, а тема - взагалі чужа. А тоді саме ця книжка виявляється в наборі книг, що обрали для тебе навмання. І тут уже доводиться погодитись, що напевно тобі буде корисно її прочитати.
Власне, так я прочитала "Забуття" Тані Малярчук.
Чесно кажучи, я так і не зрозуміла, навіщо мені було знати про того Липинського, що про нього авторка зробила оповідь-розвідку. Та й вона зізнається, що так само не знає, чому саме він і навіщо. Але крім історії його життя, яскравої і живої, такої справжньої, ніби авторка знала його особисто, хоча реконструювала з листів і газетних вирізок, є й друга лінія - історія оповідачки. І на відміну від історії Липинського, ця історія, набагато ближча, яка мала би бути ще чіткішою і яскравішою, навпаки - надто схематична і невиразна, така, що ніби ледь проявляється крізь пелену туману. Туману забуття. Справа в тому, що авторка (оповідачка) забула своє власне життя, а згадує натомість життя Липинського. І це не додає їй в своєму власному житті сил, це лише якимось дуже вигадливим чином допомагає їй пережити страх неіснування. Вона витягає із прірви забуття постать Липинського, робить її живою і справжньою й ніби таким чином виконує свй обов'язок перед пам'яттю. І схоже, сподівається, що колись хтось вчинить так само з пам'яттю про неї. І ще не усвідомлює, що згадати, побачити, прийняти і полюбити себе - це лише її робота, яка має бути зроблена за життя.
Для мене цей роман виявився певним одкровенням. Він так легко і природно переплівся з ситуацією мого життя і з моїми власними думками і з тим, що я зараз вивчаю і над чим думаю, що несподівано став ще однією цеглинкою у моїй картині всесвіту, що я її зараз будую. Й за це я дуже вдячна Тані і дівчатам, які запакували для мене цю книжку.
І в той самий час я розумію, що ця книга не для всіх. Хоча боятися, що це буде нудна історично-автобіографічна оповідка, не варто. Вона написана цікаво і легко, а від мови автора отримуєш спражнє естетсько-гурманське задоволення.