Осінь роздає програмки

Той верлібр, що в минулому пості, надихнув мого друга на написання власного вірша, де програма осені осмислюється як театральна програма. Вірш вийшов пречудовий на мій погляд. І хоча мій на такому фоні значно програє, мені так здається, все ж я дуже рада і горда з того, що стала поштовхом до створення такого тексту. Отже, не можу не поділитися.

Пані й панове, прошу зустрічати: вітер.

Ляскає оплесками білизна в дворі.

Листя дерев шелестить, і звідти,

Де воно як завіса вгорі,

Справді з’являється вітер. Це перша ява

Першої дії осені.

Це благодійна вистава, сер, халява.

Що характерно: ми всі запрошені.

Осінь – театр, що почався не з роздягальні –

Тут, навпаки, одягаються біля входу,

Бо у програмці чітко об’явлено:

Дія друга – це холод.

Дивно дивитись на це, але кожен – такий простак,

Поки живий, і не вважає це жертвою,

Й не набридає йому спектакль

Малобюджетний з банальним сюжетом.

Тільки й витрат у продюсера – на екстракт

Сутінків. Як результат – сцена в лісі:

Десять в десятому степені страт

Бідних жовтеньких листочків. Завіса.

Тут оголошується антракт, і ми

Йдемо в вестибюль (у нашому випадку

Це означає додому), вдихнем по дорозі дими

З печей, де горить театральна критика –

Всі ті мільярдноаркушеві томи.

Це ще не старість, та юність для нас – уже «вибрики»,

Це ще не втома, і вже не тягне на випивку…

Все ж, як дожити до п’ятого акту – зими?

Олексій Маслов

Обов'язкова програма осені

Обов'язкова програма осені -

Змерзлий ніс і холодні пальці

Кутатись в светри, грітись гарячим чаєм

Шукати в собі джерело тепла

Знаходити його зовні -

В ліхтариках, свічечках, котиках

І вуличних танцях.

Обов'язкова програма осені -

Ходити вистиглим містом

Ловити сонячні промені

На стінах будинків

Рахувати пожовкле листя

Чекати на бабине літо

Пити каву в кав'ярнях,

Мрійливо дивитись у вікна.

Обов'язкова програма осені -

Сидіти в холодному офісі

Робити безглузду роботу

Мріяти про романтичну вечерю ввечері

Наодинці з собою

Свічками, чаєм і котиками

Писати листи без адреси.

Обов'язкова програма осені -

Закохуватись

Вдихати густе повітря з феромонами

Ставати прозорим

Для всіх цих віршів, пісень, фільмів

Шугати у сплін стрімголов, неначе з балкона.

Головне завдання на осінь -

Вижити

Щоб потім

Зібгати себе під сніговою ковдрою

Сумирно чекати

Часу, коли прийде пора

Проростати.

Ілюстрація - Марися Рудська

Дещо про бажання

На форумі у Львові мені трапились дві книжки, які я спочатку мала за одну. Аж виявилось, що то геть різні, одна австрійського письменника Томаса Главініча “Життя бажань”, друга — української письменниці Анни Тарнави “Бажання поверненню не підлягають”, і навіть видання в них різні. Тож мусила придбати обидві, щоб скласти собі більш-менш повну картину відносно того, що думають про здійснення бажань сучасні письменники. Виявилось, сучасні письменники думають, що бажання здійснюються, так. Але переважно ті, які є справжніми й глибинними. Ось, власне, і вся подібність цих двох книжок і вся америка, що вони відкрили. Бо в усьому іншому це зовсім, абсолютно не схожі між собою книжки. По-перше, вони представляють два протилежні, так би мовити, культурно-соціальні й гендерні світи. Світ європейського чоловіка і української жінки. О, ні, є ще одна подібність, обидва головні герої працюють у рекламних компаніях, і це, мабуть, таке відображення епохи. Але для європейського чоловіка це нелюба робота, рутина, з якої він не знає куди подітися, бо не знає, чого насправді хоче, а для української жінки — це символ незалежності, фінансової стабільності, самовираження і мало не сенсу життя. Тобто маємо млявого офісного планктона і активну бізнес-леді.
У офісного планктона життя цікаве і яскраве, сповнене кохання, коханок, дітей, подруг, подорожей, містичних пригод і навіть катастроф. І бажання, які йому здійснюються помимо волі, теж цікаві й неординарні. Філософські такі бажання, що торкаються самої суті — людини, світу, буття. Але є одна біда. Він живе геть несвідомо і навіть всі оці екстраординарні речі, що починають з ним траплятися, не призводять його до хоч якогось просвітлення. Все життя як у тумані і описано воно так само — мляво, неемоційно, без відчуття жодного сенсу. Він щось робить, про когось думає, з кимось розмовляє, кохається, сумує, впадає в шок, але все якось непереконливо і не по-справжньому. І ось ти читаєш і все думаєш: от ще щось станеться і він нарешті зрозуміє, що тут і до чого, воно стається — а він не розуміє, от халепа. І так всю книжку аж до самого кінця, коли у тебе лишається одне питання: і що то було й навіщо? Ось такий європейський екзистенціалізм. Власне, суть, яку я вловила, в тому, що людина все життя шукає відповідей на свої питання, хоче чогось справжнього, чистого й прекрасного, хоче пізнати смисл буття, а коли то все їй дається, вона його просто не хоче сприймати, ходить колами круг найголовнішого питання й так його й не задає сама собі. І нічого не змінюється, як був робот так і лишився, навіть перед лицем останньої миті життя. І це якось так прикро, бо від книжок я очікую якщо не відповідей, то розумних питань, чи принаймні надії на те, що відповіді знайдуться. А тут — цілковита безнадія, яка лишає по собі відчуття спустошеності. Ось такий “Der Untergang des Abendlandes“. Хоча, може Європа тут і ні до чого. Скільки ви знаєте людей, які живуть наче роботи і все чекають і шукають якихось відповідей на якісь запитання? Книга показує, що справа тут зовсім не у відповідях, справа в самій людині. Бо бачите, герой роману почав отримувати все, чого хотіла його душа, а щасливим так і не став. Бо в нього не вистачило однієї якоїсь клепки. І таких людей насправді багато, не лише у Європі.
Щодо української жінки, то ця повість зовсім іншого характеру. Вона починається якраз із того, що героїня віднаходить у собі потрібну клепку і далі її життя починає складатися саме так, як треба. Хоча і до того начебто було непогано. Героїня — жінка, у якої все є: улюблена робота, гроші, дитина, чоловік, щоправда другий, квартира-машина і навіть няня для сина. Заможна бізнес-леді одним словом. Гарна, розумна, активна, роботяща, любляча, ну просто мрія. Але з чоловіками, як завжди, не щастить. І далі книгу можна розглядати як курс популярної психології сімейних відносин. Насправді, багато корисної інформації, якщо ви ще все це не пройшли на практиці. Але, як на мене, якось воно попсовенько. Хоча цікаво, безумовно, і дотепно і так життєво, ага. А особливо мені незрозуміло, навіщо в романі робити вставки навколонаукової інформації з фейсбука, яка там уже всім очі намуляла. Ну, може кого немає у фейсбуці й він ще не читав про психосоматику чи локус контролю, хіба що. Та справа не в тім. Це насправді корисна інформація і якщо автор ставить на меті психологічний лікбез, то хай буде. Справа в тому, що у героїні роману знайшлася потрібна клепка, причому знайшлася сама собою, а вона не прогавила цей момент і не побоялася далі жити у відповідності до свого нового стану. І вона молодець. І все, що стосується цих переживань, описане доволі точно і вичерпно, хоч і в легкій дотепній формі. Зрозуміло, що авторка сама через це пройшла і вирішила поділитися досвідом зі світом. А ось події, що з героїнею відбуваються, відверто висмоктані з пальця, і переживання стосовно цих подій описані теж неперконливо. А особливо самий фінал. Станіславський у мені протестує й тупає ногами по сцені — ну не буває так. Може, то їй би так хотілося, мало якої фантастики людині не захочеться, але щоб з однієї людини за півроку стала геть інша — так не буває. Ні, не думайте, я вірю, що люди змінюються, якщо в це не вірити, то й сенсу в житті стає одразу вполовину менше, але не так це відбувається, як там написано. Втім, може я упереджена. Можна зі мною сперечатися. Але спочатку доведеться прочитати книгу, а краще обидві.
В будь-якому разі, основна ідея обох книжок — що найсправжніші наші бажання завжди здійснюються — здається, розкрита. 

***

Це місто просотане осінню.
Вона протікає
Крізь камінь і бронзу
Крізь запахи кави і шоколаду
Прямісінько в душу
Залишає там прозорі клейма
Як краплі дощу на склі
Як шрами від кохання
Що не здійсниться.
Я ходитиму містом, ставатиму на сліди
Сотень, тисяч, мільйонів
Людей на бруківці
Вкарбовані, влиті,
Витерті, вивітрені, зниклі
Одних лише не знайду -
Тих, що не було тут ніколи
Тих, на які ставати безглуздо
Бо вони не приведуть мене до тебе.
Це місто чужого кохання
Воно шепоче віршами
Говорить музикою
Пише листям по бруківці
Гілками по вікнах
Димом по сірому небі.
Це місто для поетів і музик
Це місто для закоханих
Це місто для ситих котів і для голодних псів
Для птахів і кажанів
Лише не для нас із тобою.
Я ходитиму бруківкою
Яка не пам”ятає твоїх слідів
Я ловитиму чуже кохання
Чужі мрії, чуже натхнення
Відчуватиму, як серце міста
Ритмічно б”ється десь глибоко й підспудно.
Я не думатиму про тебе
Не думатиму.
І тільки коли мені здасться,
Що час повертатися додому
Зрозумію -
Я вже назавжди прописана тут.

Розмова з містом

Коли приїзжаєш у місто вдосвіта, у тебе є нагода прокинутися разом з ним. Ти бредеш собі поволі пустими вулицями, роздивляєшся будинки, зустрічаєш схід сонця, відчуваєш, як воно неспішно прокидається й сонно потягується. Воно ще тепле таке й м'яке зі сну, байдуже-доброзичливо впускає тебе до себе, давай, каже, заходь, розташовуйся, а я з тобою потім розберуся, побачу, що ти за фрукт. І ти знаходиш собі місце, де відносно тепло й відносно зручно, щоб ще пару годин поспати. Все одно поки що ніякого діалогу не вийде, місту треба зробити всі ранкові процедури, а твоя квартира звільниться лише опівдні.

Після досипання, коли стає просто неможливим більше сидіти на тому місці, бо тіло твоє вже стало за формою як сидіння, прокидаєшся остаточно і йдеш вітатися з пробудженим містом. Спершу воно перевіряє тебе на щедрість. Кілька гривень для бабусі, що просить на хліб — і ти думаєш, що пройшов перевірку та йдеш снідати до улюбленого кафе. А там усе те саме, що й було раніше, але штруделя в меню вже немає. Божественного штруделя, грушово-яблучного, з найніжнішою вершковою поливкою — і немає. І кава не така смачна, як була тут торік. Отже початок не надто оптимістичним видається. Починаєш думати, що ж ти зробив не так, вдовольняєшся сирником і вирушаєш на квартиру. А по дорозі твій погляд чіпляється за напис на стіні будинку

Ти диви, аж місто знає, за чим ти сюди приїхав. Уже все знає, і нема чого відволікатися на усілякі там штруделі, твоя справа — поезія. Гіркувата, як без цього. Тож іди і налаштовуй себе на літературний лад. Квартира, до речі, виявляється дуже комфортною, усі б такі були.

Наступний день обіцяє бути дуже насиченим. В місті вже сила-силенна людей, що приїхали сюди за тим само, що й ти. Цікаво, чи для них усіх місто теж пише повідомлення на стінах? Сьогодні п'єш каву в іншому місці, знову несмачну, дивина та й годі, і поспішаєш на головну подію цих днів. Поки шукаєш вірний шлях серед вузьких кривих вуличок, натикаєшся знову на напис

Тим самим почерком, тією ж фарбою, ну це ж треба. І що б це мало означати, яка любов, які доводи, ти приїхав по книжки та поезію, знайшли час нагадувати про любов, ну справді. Питаєш у перехожих дорогу, тобі вказують, куди треба звернути, ти звертаєш і -

О, так, дякую, це для тих, до кого з першого разу не доходить, ну ясно. Дякую, любе місто, що помітило, нагадало, показало, ти все про мене знаєш, зрозуміло. А тепер можна мені просто книжок? Просто книжок, будь ласка.

Книжки, звісно, були, а тоді ще й коти і смачна їжа і неймовірна фінська поезія й старий театр. Фінська поезія це як тавтологія. Фінська мова вже сама по собі поезія. Ти щиро вважаєш її найгарнішою в світі, тож просто можливість почути фінську від носія мови — то велике щастя. Лінгвістичний екстаз. Мабуть недарма там всі пишуть верлібри, якщо цю мову заримувати і ритмізувати, вона напевне стає такою нестерпно прекрасною, що не кожен це зможе витримати. Можна ж і розум втратити від такої краси. Про всяк випадок, думаєш собі, треба бути обережніше з фінськими піснями.

Ще одна радість — зустріч зі старим театром. Пригадуєш, як приїзжали сюди з трупою, коли тут був театральний фестиваль. Тоді все було облаштовано в ретро-стилі й вбрання театру виглядало дуже природньо. Тепер же не можеш зрозуміти, чи це справді концепція, чи він вже розпадається від часу, як старі декорації. Бо ж геть усе тут виглядає як декорації з папьє-маше — і сцена, і колони, і сидіння, і сходи, й балкони, що виходять на вулицю. Театр, який сам вже є декорацією для вистав, старий, але живий, як, власне, і це місто. Неймовірно, але що старішим воно виглядає, тим більше відчувається в ньому сили. І вже точно, якби всі ці старі будинки були відреставровані, місто перетворилося б на яскраву декорацію, неживу, штучну, побудовану спеціально для туристів. Для бовдурів, яким аби побільше яскравого та смачного, хліба й видовищ, бо більшого вони зрозуміти неспроможні.

Третього дня ти вирішуєш, що прийшов час фотографувати. Зрештою, ти ж тягла навіщось фотоаппарат, на ньому якраз підходящий об'єктив, що любить цікаві фактури, все має вийти. Але не виходить. Ти вже не можеш фотографувати все підряд як турист, що приїхав вперше. А цікавих сюжетів місто чомусь не показує. Знову — не тією роботою займаєшся? Втім, хоч віршів про кохання більше не підсовує і на тому спасибі. Ти кружляєш собі наче телепень одними й тими самими вуличками круг центральної площі і ніяк не можеш вийти туди, де ще цього разу не була, зачароване коло якесь. Але одного разу виходиш на вірш Жадана, написаний у дві колонки на двох колонах обабіч хвіртки. 

Знімаєш звісно, та не вдаєшся в подробиці. От хіба що про застуджені горла запам'яталось.

Треба берегти горло, думаєш собі. Застуджене горло — це в тебе просто традиція якась в цьому місті. Напевно тому, що завжди приїзжаєш восени. Але тобі здається, що осінь тут оселилася назавжди, і навіть влітку чи навесні не вилазить з цих будинків і під'їздів. Воно ніби просотане осінню, це місто. Тобі це подобається. Тільки шалик зав'язати треба, щоб горло не застудити. А краще купити рому, хай завжди буде при собі.

Наранок з'ясовуєш, що в голові крутиться одна фраза і що ця фраза — перший рядок вірша. Дістало тебе, вітаю. Тепер мусиш писати. І ти пишеш увесь день — у барах та кав'ярнях, на концерті, після концерту, під музику, під гамір, під тишу — ти пишеш.

Ти слухаєш таку фантастичну співачку, що й слів бракує, аби щось сказати про її пісні. Просто слухаєш і плачеш, з першої ноти до останньої, сльози самі течуть, нікого не спитавшись, бо вона говорить напряму з душею, і в цій розмові розум поганий посередник, він не вміє перекладати. Звісно, можна сказати, що це дуже гарні пісні, що співачка дуже талановита, що в неї абсолютний слух і відчуття ритму і володіння голосом, і що тексти теж дуже хороші і ще купу всього такого можна сказати. Але коли вона починає співати ти починаєш плакати, от і все, що тобі треба знати про неї. І ти слухаєш і плачеш, а тоді йдеш з концерту ніби після великого потрясіння або великої радості — така оновлена і жива, жива. І вулиці тобі трапляються нові і люди гарні й навіть коти. А от напис трапився лише один, сьогодні тебе не відволікають від високого.

Може тому, що набралася тих книжок як жаба мулу. Ну то добре, обіцяєш, що дочитуватимеш. А вірша дописуєш в барі, під футбол без звуку й у напівтемряві, якраз перед тим, як принесли вечерю.

Останній ранок в чудовій зручній квартирі — і час збиратися. Поїзд лише ввечері, цілий день ще попереду, але речі потрібно брати з собою. Цього ранку ти усвідомлюєш, що мусиш відповісти щось місту, бо розмова поки що виходить однобока. І ти вже маєш чим відповісти, лишилось обрати спосіб. По дорозі з квартири знову знаходяться незнайомі вулички, прекрасні й затишні, і навіщо було день у день ходити тим страшним проспектом?

У книгарні знаходиться останній примірник збірочки, яку хотіла придбати. В центрі зустрічається поетка і в неї є дві останні книжечки, як навмисне для тебе. І тут таки з'являється інша поетка, чию збірку ти забрала з книгарні. На поетичну зустріч приходять друзі і знайомі. Читають прекрасні вірші. Підписують тобі книжки. Домовляються про зустрічі. Коло звужується. Ти відчуваєш себе своєю в цьому місті й з цими людьми. Все стало правильно. Це останній день у місті, він завжди такий чарівний.

Але ти ще не відповіла нічого місту, спосіб ще не знайшовся, а він має знайтися сам собою, лише так і буде правильно. А місто наостанок починає з тобою фліртувати. Грайливо так і трохи провокативно, ніби випробовує твою сміливість

А ти що, ти завжди готова танцювати, дайте лишень музику. Але, якщо чесно, сумніваєшся, що буде можливість. А поки розкошуєш у щедротах міста, насолоджуєшся погодою, їжею, кавою, купуєш дарунки й сувеніри, знаходиш на блошиному ринку ключ-артефакт та валізу, якої точно бракує в твоїй колекції. І ось, коли валіза вже у тебе в руках, а сонце хилиться до заходу, в око впадає дивний художник, що ховається за будівельним вагончиком. Художник старий, п'яний, з синім носом і білим цупким волоссям, що стирчить з-під шапки. Він розмовляє з грузинським акцентом, в нього є якіть малюнки і фарба з пензлями. Щоправда, пензлі всі поламалися, а фарба позасихала, але він знаходить один, біль-менш робочий. І трохи чорної фарби на денці якоїсь склянки теж знаходиться. А позад тебе просто ідеальне підворіття з аркою і чистими стінами. От воно й склалося. Писати на стіні трохи лякливо, еж робиш це вперше. Але нічого не вдієш, ви ж домовились з містом, місто зовсім не проти. А художник не хоче від тебе нічого, крім подяки, такий дивний старий.

І от ти йдеш з валізою в руці, трохи вимащеній чорною фарбою, ноги знову самі собою несуть тебе на головну площу, там знову сила-силенна людей і всі туристи, а посеред площі танцюють танго. На дерев'яному помості, прямо під старовинними скульптурами пари не дуже молодих людей дуже натхненно танцюють аргентинське танго. Ти завмираєш і дивишся на це хіба тільки не роззявивши рота і на очі знов ладні навернутися сльози. Бо немає нічого прекраснішого, ніж щасливі люди в танці. І це настільки нестерпно, що тут треба або плакати, або йти і танцювати самому. Вибір очевидний, неввічливо буде не прийняти запрошення коханого міста. І ти рушаєш до танцюючих шукати вільного партнера.

Місто-дракон

Торішній есей про Львів. Я їх щороку пишу під час поїздок, якось так виходить.

Колись давно, років з десять, а то й більше, їхали ми з театром на гастролі до Ужгорода. Це були перші наші гастролі на Західну Україну. А мені тоді так хотілось до Львову. Не пам”ятаю, чи бачила я красиві фотографії, чи то чула захоплені розповіді, або й узагалі нічого такого не бачила-не чула, але десь у підсвідомості в мене засіла впевненість, що Львів — то найпрекрасніше місто в Україні. І так мені туди хотілося, що коли ми вже поверталися з гастролів, звісно через Львів, пізнього вечора, я навмисне вийшла на перон, щоб хоч однією ногою постояти у Львові, дивилася на шпилі дахів, що ледь виднілися в темряві, і загадувала обов”язково сюди повертнутися.

Наступного року у нас були перші гастролі до Львова. Пізньої осені, коли у місті похмуро й холодно, як в тому кліпі “Океану Ельзи”, що ще тоді не вийшов. Все місто здавалось сірим і непривітним, занадто старим, недобрим навіть. Але налякати мене йому не вдалося, закохалася, як і гадалося, з першого погляду. Ми приїхали на фестиваль аматорських театрів, тож мусили не лише виступити самі, а й дивитися виступи інших колективів, бо ж нам забронювали місця. Але ми з подружками звісно тікали з вистав, щоб подивитися місто хоч трохи. Головне — не заблукати, хоч це майже неможливо з цими кривими вуличками та ще й без мапи. Але нічого, знаходились якось, йшли на наступний спектакль, а тоді знову тікали з залу. З тої поїздки в мене залишились віддруковані фото з чиєїсь “мильниці”, одні на всіх, бо фоткали кожен що подобалось і один одного.

З того часу я ще більше впевнилась, що Львів — то Європа, старовинне середньовічне місто, найпрекрасніше в Україні, а може і у світі. Бо у всілякі там Венеції і Праги мене ніколи не тягнуло, а ось у Львів... Значить, для мене — найкраще.

Згодом довелося з”їздити до Львова влітку, і я зрозуміла, що восени він насправді лише лякав молодих, жадібних до вражень акторів, насправді ж він добрий і радий гостям. Тоді ще не почалась ера глобального львівського туризму. І після ще одних гастролей, знову ж таки восени, я на кілька років мусила забути про кохане місто.

Знову повернулась, коли вже Львів став туристичною меккою. І от тоді-то, він відкрив себе зсередини, показав маленьку частину справжнього свого, не прикритого красивим фасадом, обличчя. Знову ніби випробовуючи мою любов. Ось фантастичні ресторани, ось сувенірні крамнички, ось кава та шоколад, ось аніматори, привітні до всіх туристів. А ось старий будинок, сварлива сусідка, що курить на балконі, перегородка з гіпсокартону між квартирами і гаряча вода з бойлера, що раз по раз вимикається. Від того моя любов стала ще сильніша. Її навіки закріпила в серці стара весільна сукня на балконі внутрішнього дворика будинка, що на площі Теодора. Дерев”яні сходи, зтерті поколіннями мешканців, обдерті стіни, вишукані чугунні перила, незбагненна побудова балконів та двориків, коти і голуби, що живуть всередині них на рівних з людьми — у все це неможливо було не закохатися, ще раз, і здається, вже остаточно.

Старий Львів ніби древній дракон — дрімає собі і снить казкові історії, що трапляються тоді з людьми. Він старий але кріпкий, його не треба латати і розфарбовувати, бо старість його благородна, та він цього і не допустить, зрештою. Він знає, з чим приїздить кожен гість і що йому треба насправді — і дає це, якщо гість гарно себе поводить. Виконує бажання, звісно, якщо вони достойні, або навіть випереджає їх. За це доводиться платити, золотом, як і всякому дракону. Ти не зможеш не зайти в кав”ярню, в єврейський або дуже націоналістичний ресторан — для екзотики. Не зможеш не купити кави, і ще шоколаду, і ще карамельок, а ще ж настоянки і сувеніри-сувеніри-сувеніри, яких чомусь ніде немає крім Львову. Ти платиш місту — місто віддячує тобі і показує вуличних музикантів, талановитіших за зірок естради, графіті на будинках, несподівані дворики і затишні вузенькі вулички, дарує так потрібні для роботи нові матеріали і антикварні знахідки.

Цього разу ми були у Львові лише півтори доби, страшенно мало. Але він був милостивий до нас і двічі схитрував за день, посадивши нас не в ті трамваї і показавши новий прекрасний район. А на згадку окрім кави й шоколаду, я везу у сумочці чугунне антикварне помаранчеве дерево — зелене з яскраво оранжевими помаранчами. І вірю, що воно знайшлось мені не просто так.

Гастро-тур Львовом. НЕ проплачено Local. На жаль.

Позаторішній ще текст, який так нікуди й не згодився. А можна ж було десь у газеті надрукувать... :)

Львів - місто кави та шоколаду, старовинних будинків, кам"яної бруківки, маленьких трамвайчиків. Місто дощів та сонця. Місто легенд.

Ніде, мабуть, немає стільки кав"ярень, кафе, ресторацій та їдалень на один квадратний метр. Певно, якщо навіть жити у Львові і поставити собі за мету обійти всі кафе та ресторани бодай у центрі, на це піде кілька років. Вражає, наскільки тут уживаються дві цілком протилежні системи - радянська, навіть совкова, й європейська. Також, на одному квадратному метрі. Поруч можуть знаходитись наливайка-бістро з високими столами без стільців і з квітчастими поліетиленовими скатертинами й кафе з літньою терасою і вай-фаєм. І всюди пьють каву. А кава всюди лише львівська, отже найкраща. Але я, звісно не можу казати про всі заклади, бо бувала останніми роками переважно у "емоційних ресторанах". Зрештою, за емоціями я сюди і приїзжаю.

Хіба не додасть чудового настрою теплий грушовий штрудель з поливкою із заварного крема та кулькою морозива? Закріпить ефект звичайно ж кава - капучіно такий ароматний, ніби зерна смажили і мололи ось тільки перед нашим приходом. Але і не у каві річ. Коли заходиш у двері в лівій стіні Оперного театру, доводиться спускатися трохи під землю і йти понад підземною річкою, яка дзюрчить прямо під ногами. А обабіч розвішані театральні костюми, хочеш - вдягай будь-який з них і заходь до зали вже в образі. У залі кафе трохи паморочиться в голові, бо не розумієш, чому все навкруги таке криве. Просто пекло перфекціоніста. Зате посидіти можна не просто за столиком, а за величезним контрабасом. А послухати або репетицію оперного оркестру крізь стіну, або класику світового року. Цього разу мені пощастило на молодого Планта і "Stairway to Heaven". Це "Лівий берег".

Біля підїзду старовинного чотириповерхового будинку зустрічає і закликає чоловік в синьому фраку та циліндрі. А з вікна третього поверху висунувся інший чоловік - бронзовий. Догори ведуть металеві гвинтові сходи, дуже круті і дуже закручені. Ними примудряються розходитись відвідувачі, які йдуть нагору і згори, ще й шугають офіціанти з повними розносами. Смачно пахне гасом. Рай для фаєрщика. На третьму поверсі величезний агрегат зі скляними трубками. На четвертому - зала під небом і вид на львівські дахи й голубів. Пити тут треба нафтівку, гасівку або бензенівку. Останнім часом додалося ще солярки, керосинівки, азотівки та ще чогось. Але я, напевно, консерватор, бензенівка для мене найсмачніша. Повсюди розвішані та розставлені гасові лампи, під дахом відра для піску та лопати, вогнегасники. І знову прекрасний класичний старий добрий рок. Це "Гасова лямпа".

На стіні іншого підїзду іншого чотириповерхового будинку величезний годинник, який показує лише львівський час. І дракон-охоронець. Тут вибрати певну залу дуже складно. В одній розповсюджується сморід з підземної річки Полтви через спеціальний апарат. Для любителів пікантного обіду. В другому доведеться рахувати кількість бруківки по всьому місту, а її стає дедалі менше, як показує спеціальний лічильник. В третьому будеш зусібіч оточений левами, ти ж у місті лева, чи як. В четвертому - книжками. На даху доведеться ховатися від дощу з грошей, який час від часу сиплеться на голови відвідувачів. А вище даху - лише небо та чудернацький засіб пересування чи то по суші, чи то по воді, чи по повітрю. І весела балканська музика до настрою. А от до туалету краще не заходити, там два дивні чуваки підглядають за всіма. Такий от "Дім легенд".

Для любителів гостріших відчуттів теж є місця. Наприклад, у закладі, названому на честь знаменитого збоченця, ви гарантовано отримаєте батогом по сідницях. Несподівано. При замовленні певних коктейлів отримаєте ще більш незабутні враження. Ну і, антураж порадує: розвішана жіноча білизна, наручники, батоги, металеві ліжка замість диванчиків, цепи і клітки. В меню краще й не заглядати, самі бичачі геніталії пропонують істи. На екрані старовинні фільми про збочення, смішні, як на погляд сучасної людини. І ще смішніша зміна жанру на новини з нашим любим президентом. Ще одне старовинне збочення. Все червоно-чорне, запах опію і пісні з еротичним завиванням для завершення образу. Це "Мазох", як не складно здогадатись. Його бронзова статуя чекає на вході. Пропонується всім бажаючим засунути руку йому до кишені, але то вже на ваш власний розсуд, я того робити не стала. Немає там нічого хорошого, в тій кишені, відчуваю.

Втім, можна й іншого роду гострих відчуттів спіймати, зайшовши лишень пообідати. Якщо на вході зустрічає кат, знайте, це не спроста. До вашого вибору найвишуканіші знаряддя катування: Нюрнберзька діва для строптивих дружин, боргова яма для неплатників податків, чоловічий та жіночий пояси вірності, хіба що гільйотину вже прилаштували для нарізання м"яса. Та не слід розслаблятися, в чоловічому туалеті є милі маленькі гільйотинки для необережних. Середньвічна музика або важкий рок, відкритий гриль, купа м"ясних страв з відходів катового виробництва, офіціантки з сокирками. На дверях висить табличка, що це Департамент виконання покарань, Свята правда, адже це ресторан "М"яса та справедливости".

А є ще "Копальня кави" де кава, кава і тільки кава. Агрегати для смажіння та мелення велетенських розмірів, дим та порох з кави, старовинна цегла під ногами і справжні забої, де ту каву видобувають. Ви думали, що її привозять з Африки чи Латинської Америки? То все брехня. Справжню львівську каву видобувають з-під землі як вугілля або руду. Приходьте, подивіться самі.

Наостанок нам трапилася маленька кнайпа з сирниками та штруделями. Лише сирники, лише штруделі. Хто думав, що штрудель може бути тільки з яблуками, ну можливо ще з грушами? А з вишнями? А з м"ясом? А з рибою? З Капустою, га? У кнайпі несамовито пахне ванільню поливкою, кілька столиків, декор з кухонного приладдя, свіжі, ще гарячі сирники й штруделі і різноманітна поливка у каструльках з квіточками, абсолютно безкоштовно, самообслуговування як у столових. Таке миле поєднання найкращого радянського та європейського стилів. Вдалий останній штрих до гастрономічної частини нашої подорожі.

Літ Ера

Життя має свою циклічність і ось мене наздогнав його новий цикл. За ерою прикрас прийшла ера літератури. Всього шість років тривав попередній цикл. Література ж увійшла в моє життя неждано й раптово, хоча, якщо згадати, існувала у ньому завжди. Прийшло літо, якесь шалене й дивовижне, разом з літом розпочалася Літера - літературні читання просто неба, до нас почали приїзжати прекрасні автори, я заслухалась ними, купувала й читала їхні книжки, ми обговорювали їх з моїм другом, ми домовились написати тексти про те, як кожен з нас провів літо, й ми написали вірші - логічно для нього й несподівано для мене. Ми написали наші вірші майже одночасно і з того почалося це віршове безумство. Взагалі-то я маю писати прозу, я й пишу її потроху, але вірші - це так цікаво. Я завжди вважала поетів якимись надлюдьми, бо таке метафоричне мислення мені недоступне. Але, може то я так вважала, що недоступне, а його варто просто потренувати? Вірші ж так само треба вчитися писати, як і всьому взагалі треба вчитися. Геніїв від Бога не так-то й багато. Отже, я вчуся. Я слухаю й читаю, я поїхала до Львова на літературний форум, щоб там послухати поетів, я пізнаю сучасну українську літературу, знайомлюсь з авторами, я щодня говорю про вірші, я опинилась несподівано для себе у віршованому полі. Мій друг теж несподівано для себе почав писати дуже часто, останнім часом навіть по кілька віршів на день. Люди кажуть, що взагалі зараз більше людей стали цікавитись поезією, більше людей стали писати вірші. Наука каже, що таке відбувається в часи соціальної нестабільності, що саме такі часи породжують найбільше видатних поетів і письменників. Отже, і мене забрала ця хвиля.
Не знаю, чи повернеться наснага до створення прикрас, так чи інакше, це вміння залишиться зі мною, але натхнення моє зараз на боці текстів. Тож хай так і буде. Можливо, і мені вдасться написати щось достойне. Дещо друкуватиму тут, хай навіть цей блог ніхто й не читає. Та я не для того його і створювала, щоб мене читало й критикувало багато людей. Хай це буде просто своєрідний каталог текстів.

Внутрішній космос

Третій день не відпускає мене кліп Христини Соловій. Історія про подорож у внутрішній світ коханої людини. Найцікавіша і найважливіша подорож у житті. Окрім, звісно, подорожі у власний внутрішній світ, туди теж далеко не всі ходять.

Я завжди всюди декларую, що різниця між людьми — то наше найбільше багатство. Всі люди різні, всі унікальні, немає двох однакових. І це прерасно, хоч і значно ускладнює нам життя. Звісно, було би набагато простіше, аби людей можна було поділити за якимись ознаками на певні групи. І тоді при знайомстві треба лише дізнатися, до якої групи належить людина — і вже відомо, як до неї ставитись і як з нею розмовляти. Просто. Зрозуміло. Ненапряжно. І мабуть, скільки існує світ, стільки й усілякі філософи намагаються людей класифікувати. Та марно. Бо мука твоя єдина і очі твої одні. Кожна людина — це окремий всесвіт, де діють власні закони. Саме тому суперечки часто-густо перетворюються на війни світів. Згадаймо будь-яку суперечку в інтернеті. Людина пише те, що вона думає, що для неї є важливим. І сподівається, що її зрозуміють. Вона несе свій всесвіт у світ інших людей. І тут приходить інша людина, зі своїм всесвітом, який кардинально відрізняється від думки автора і каже, що той неправий. А неправий лише тому, що він, цей дописувач, думає по-іншому. Тому, що він взагалі інший. І починається війна, де кожен прагне не довести свою правоту, а відстояти право власного всесвіту на існування. І чим дужче кричить людина, тим важливіше для неї визнання її світу світом людей. І часом, щоб захистити право на існування свого світу, людина вдається до агресії, ніби хоче винищити всіх, хто думає інакше. Вона не розуміє, що так як вона думає лише вона одна. Звісно, можна знайти однодумців в якомусь одному чи навіть не одному питанні, і тоді їм у своєму середовищі буде певний час затишно. Поки хтось не проявить відмінність. І тоді — знову по колу. Власне, ми це вже більше року спостерігаємо в середовищі політиків, волонтерів, громадських активістів. Дуже яскраво це зараз проявилося. Коли начебто і справу роблять хорошу і цілі в людей однакові, але проходить якийсь час і стається розкол. Бо хтось проявив відмінність. Відмінний відділяється і деякий час все тихо, а тоді знову якийсь конфлікт. І так буде доти, доки не залишиться взагалі одна людина. Якщо ставити на перше місце не справу, а подібність життєвих позицій. Бо немає однакових людей, немає, хоч ти трісни. Кожна людина — це окремий всесвіт. Це диво, коли всесвіти сходяться на одну орбіту, але вони не мають від цього ставати тотожними. Так буде просто нецікаво.

Подумайте, як це цікаво — пізнавати іншу людину. Ходити її стежками, роздивлятися цінні для неї речі, читати її улюблені книжки, слухати основоположні пісні. Торкатися її світу. Бути дослідником і в той же час відкривати для неї власний світ. Ось це і є спілкування, дружба і кохання, коли цікавість до чужого всесвіту не менша, ніж до власного. Ми можемо полюбити цей світ, ставитись до нього з повагою, або навпаки, не прийняти зовсім, відсахнутися. І кожна людина в глибині душі боїться, що її світ не сподобається, що її не приймуть, знецінять все те, що є для неї священним. І так щоразу при знайомстві, щоразу, я не перебільшую. На жаль, далеко не всі розуміють, що відмінність світів — не привід для відсторонення. Потрібно лише визначити критичну межу цієї відмінності, де, в яких питаннях неодмінно має бути схожість, а які не такі важливі. Зрештою, це ж просто цікаво, що всі люди різні. Жити і пізнавати, щомиті, щодня, це ж прекрасно. Навіть людина, яку знаєш вже багато років, може здивувати, що вже й казати про неблизьких знайомців. Відчуйте себе антропологами. І приємної подорожі в інший космос ;)

Мовний фен-шуй

Два дні поспіль мені якось не таланило з улюбленим закладом – українською вареничною. Наприклад, заходжу я, щоб купити додому вареників, а мені і кажуть: „Нету. Закончились все” „А чому ви не розмовляєте українською?” – питаю. Тут нещасна дівчинка зависає секунд на двадцять, а тоді видає: „А что, должна?”  „Ну це ж українська варенична, тут українські страви, український інтер`єр, українська музика грає. І я до вас звертаюсь українською. Чому б і вам не відповісти мені українською?”. Знову зависання. „Ви взагалі розмовляєте українською?” „Ну вообще да, но как-то...” Якось не той, карочє.

Вчора прийшли ми з чоловіком пообідати. Перераховуємо замовлення: холодець, домашні соління, млинці... Дівчина зачитує записане: „Холодец, соления, блинчики...”. „Дівчино, - кажу – поговоріть зі мною українською. Мені буде приємно”. „Да я по-украински как-то не очень...”.

Пішла запитати у фейсбука, що ж це таке відбувається у Вареничній. Фейсбук правда першим ділом почав думати, чи мене вкусив правосєк, чи повний місяць на мене так діє, чи просто у мене пмс. Бо в житті я розмовляю російською, як і більшість людей нашого міста. А тут раптом української екзотики мені захотілося в рідній Україні, щось тут не теє...

Я поясню. По-перше, я перфекціоніст. Все мені треба щоб було по фен-шую. Бо інакше порушується гармонія світу. Так от. Варенична „Українські страви” – чудовий заклад. Там все чудово продумано. Там прекрасне меню (і ціни) з дійсно українськими стравами. Там грамотне дизайнерське оформлення, ніби і в українському стилі, але без переборів. Там завжди грає українська музика, але не така, як на весіллях, а сучасна та якісна. І знаєте, якось воно саме собою проситься, щоб персонал звертався до відвідувачів українською. І вони так і роблять, просто не завжди, а час від часу, або просто не всі. І от коли я захожу, до мене говорять українською, я замовляю вареники з картоплею, настоянку і домашні соління, а з колонок звучить Вакарчук або Чубай, тоді у мене відчуття завершеного гештальту, повного фен-шую та цілковитої гармонії світу в окремо взятому закладі. А коли щось не сходиться – тоді дисгармонія і розлад травлення, от така я вередлива.

Ну тобто, у Вареничній розмовляти українською логічно, там створені для цього всі умови. Мені б і на думку не спало вимагати української мови від персоналу сусідньої „Шарлотки”, бо там зовсім інша атмосфера. І як не дивно, мені не спало б на думку вимагати від суші-ресторану японської, а від піцерії – італійської. Бо я хоч і перфекціоніст, але ж усвідомлюю, що ні японської, ні італійської в нас ніхто не розуміє. Бо ми не в Японії живемо і не в Італії. Ми живемо в Україні і розуміти українську для нас природньо. Чи ні?

Тут можна було б написати розлогу лекцію на тему: чому українці не знають і не хочуть вчити рідну мову та історичні події, які до цього спричинилися. Та я не буду, це не моя курсова робота. В мене тут короткий реферат про фен-шуй у вареничній. Скажу за себе. Я абсолютно двомовна, мені пощастило в житті. Я можу вільно розмовляти, писати і думати і російською і українською, я вмію швидко переключатися з однієї на іншу і навіть розмовляти одночасно з двома людьми двома мовами. І мені це все нормально, хвала Богу я не москаль. Бо москалі переважно лінгвоінваліди (мені дуже сподобався термін), тобто не здатні сприймати і розуміти ніяку іншу споріднену мову окрім своєї. Мабуть, хромосоми якоїсь не вистачає. Так що я хочу сказати. Ми ж не москалі. У нас всі хромосоми на місці. І навіть якщо в школі не достатньо приділяли уваги рідній мові, і батьки виключно російськомовні, і розмовляти важкувато і будуть помилки, але ж не може бути такого, щоб людина в Україні зовсім не чула і не бачила української мови, а отже, і не розуміла ніц. Не може, я не вірю.

Тобто, повертаючись до офіціантів, навіть коли вони не звикли говорити українською, вони ж можуть прочитати назви страв із меню і сказати „Добрий день” і „До побачення”, тим паче, коли клієнт їх просить. Тим більше, що це взагалі правило гарного тону – відповідати людині тією мовою, якою вона звернулася. А так я відчуваю якусь неповагу просто, знову я вередлива, ой, горе. І я не вважаю, що забагато хочу від нещасних офіціантів, у котрих і так робота собача і зарплатня ще невідомо яка. Я ж не прошу всіх танцювати гопак, зустрічаючи клієнта, зрештою.

Ось такі маю міркування. Вірю в торжество українських хромосом і встановлення всесвітньої гармонії. А поки ходитиму до Львівської шоколадні, хоч там і не дають вареників. Вони, до речі, навпаки, ніколи не скажуть російського слова, хоч як до них не звертайся, і ще самі змусять тебе гопак танцювати. Нам з чоловіком, наприклад, довелося тріо Мареничів із себе зображати, щоб картку отримати.