Максофраєвщина

Раніше я дуже любила Фрая. Одначе щось невловиме в його текстах мене завжди трохи спантеличувало. Треба було змінити спосіб читання, щоб зрозуміти нарешті, що не таке вже воно й невловиме. Цілком на поверхні, як виявилося. І зветься воно - максофраєвщина.
Процитую свого друга, він якось сказав, що найкраще і водночас найгірше в кожному письменнику - це він сам. Тобто ось це "так сказати міг лише він" може викликати як захоплення, так і роздратування і від цього нікуди не подітися. Тож почну із захоплення.
Я не знаток сучасної російськомовної літератури звісно, але мені небезпідставно здається, що Фрай унікальний автор. Унікальний в тому, що поставив собі за мету і невідступно їй слідує - писати про альтернативні способи взаємодії з реальністю. В той час як більшість письменників або зображують дійсність, або вигадують інші світи, Фрай пише про дійсність, але таку, якою вона може бути, якщо докласти до цього зусиль і діяльної віри. Про те, як люди власними руками і думками творять справжні дива, про те, що світ не такий простий і безнадійний, як багато хто звик вважати, варто лише змінити точку зору. Про те, що за кожною незначною на перший погляд подією може стояти щось більше. І головне, про те, що завжди є надія. Тому книги Фрая насправді дуже важливі й цінні, і прекрасно, що їх любить і читає так багато людей. Засмучує мене інше. Він пише так, что його тексти не вважаються за серйозну літературу. У Фрая своя мова, його легко впізнати, він сипле дотепностями, іронізує, використовує характерні мовні обороти й цитати, одним словом, авторська мова в нього розроблена дуже добре. Проте особисто я від цієї мови швидко втомилася й лише на третій книжці зрозуміла чому. Авторською мовою говорять абсолютно всі персонажі. І таким чином кожна книга перетворюється на діалог автора з самим собою. А персонажі виходять несправжні, схематичні, це не персонажі навіть, а провідники авторського слова. Читач же не може впізнати у персонажах реальних людей, і тому змушений ідентифікувати себе з автором (або відкидати книгу як не варту уваги, "казочку"). І що тоді? А тоді кожен прихильник Фрая стає трішечки Фраєм. Фраєвська мова легко запам'ятовується і входить в ужиток спочатку на рівні цитат, а тоді й на рівні манери говорити. Цікаво, чи засвоюється так само і спосіб мислення? Може я тільки-но розкрила хитрий план автора по завоюванню світу? :)
І ще мені незрозуміло, навіщо кожну ідею, "мораль", так би мовити, оповідання подавати так розгорнуто-прямолінійно, ще й пояснювати кількома абзацами. Читачам же не лишається роботи, вони позбавляються пошукової активності. А я впевнена, що думка, здобута самостійно, важить набагато більше тої, що розтлумачена і до рота покладена.
Одним словом, мені здається, що були б творіння Фрая на рівні "літератури" а не "ентертейнменту", вони мали б набагато більше впливу на людей. Він же прагне покращити нашу реальність? І в цьому я з ним цілком солідарна.

Назви пустку матір'ю

Все почалося з того, що на Книжковому арсеналі я майже випадково натрапила на зустріч з Катериною Бабкіною, яка розповідала про свій флеш-моб, де вони з другом взялися прочитати 400 книжок українською на рік. І вона згадала, як в одній маленькій книгарні їй дали тоненьку книжку про Ірландію й ця книжка стала для неї справжнім відкриттям. Я, не досидівши до кінця зустрічі, пішла до стенду тієї книгарні, та й спитала про книжку. Мені дістали з валізи останній екземпляр.
Отже, Лайєм Карсон "Назви пустку матір'ю". Темпора, 2011.
Для мене вона теж стала відкриттям, я теж, як і Катерина, прочитала її на одному диханні.
Але мені все одно не зрозуміло, як так сталося, що її видали у нас.
Про автора відомо лише те, що він є директором фестивалю ірландськомовної літератури в Ірландії. Жодних інших його книжок не видавали ні у нас, ні в Росії. Про його батька - просвітника, оповідача й письменника, Лайяма Мак-Карейна не знає навіть гугл (хоча напевно є люди, які знають, шанують і люблять). У книжці, яка по суті є мемуарами, Карсон згадує своє дитинство і юність, своїх батьків і дідусів. А для нас, погодьтесь, це все незнайомі люди з чужої країни. Ну і аудиторія, якою може бути українська аудиторія у публіцистичної книжки про Ірландію та ірландську мову? Тисячі дві людей? Як, власне, і тираж книги. Здавалося б, все проти того, щоб друкувати цю книгу. Але вона вийшла, і судячи з усього, сама знаходить своїх читачів.
Я дуже рада, насправді, що ця книга знайшла мене. Бо я давно захоплююсь Ірландією і взагалі кельтами, бо гельські мови для мене одні з найкрасивіших у світі, бо в ірландців є багато спільного з українцями і взагалі це дуже цікава нація. Ну і тому, що ірландська мова зникає, й це дуже сумно. З кожним поколінням людей, які знають і розвивають мову, стає все менше. Про це, зокрема, і пише автор. Він розповідає, як його батьки боролися за розповсюдження мови, як прекрасно їм це вдавалося, і як потім теракти ІРА звели все нанівець, бо мова стала асоціюватися з насиллям. Але причина не лише в цьому. Протягом століть ірландську мову зберігали майже як музейний експонат, бо з часів англійського панування державною мовою там є англійська. І хоча ірландці мають дуже сильну національну ідентичність, все ж мову вони не вважають обов'язковою умовою своєї ірландськості.
Тут вже стає зрозуміло, чому ця книга з'явилася в Україні, чи не так? У нас ще не так усе погано, але таке може статися і з українською мовою, маємо всі передумови. Отже, це книжка-попередження. Втім, боюся, її прочитає критично мало людей.

Жадан - це про любов.

Я довго, навіть дуже довго читала всього одну книгу. Але в книзі тій - десять книг віршів Жадана. Називається вона "Господь симпатизує аутсайдерам" і збірки там розміщені в ретроспективі - від 2014 року до 1995.
Звісно, не мені характеризувати тут Жадана, я й не буду. Я лише скажу, що його варто читати, якщо хочете бодай щось знати про сучасну українську поезію. Та й взагалі - його варто читати. Хоча б тому, що у його віршах дуже багато любові. На перший погляд може здатися, що це поезія про якихось маргіналів, наркоманів, пияк, бандитів, гастарбайтерів. На другий погляд може здатися, що це вірші без надії, декаданські такі вірші. А на третій - крізь цей темний фон проступає любов. До всього. Просто любов як вона є. До всіх цих нещасних людей, до країни, до міст, вулиць і будинків, до часів та епох, до життя врешті решт. Власне, у багатьох віршах "про любов" набагато менше любові, ніж у жаданівській "маргінальній" поезії. І любов ця цілком органічна, природня, фонова, вона не проявляється у якихось патетичних чи романтичних зворотах, якихось чуттєвих описах чи описах почуттів. Вона як повітря, яким дихаєш. З першим рядком ти вдихаєш любов, і далі, про що б там не йшлося, вона не зникає, як не може зникнути повітря. Просто вона у всьому. А особливо в увазі автора до того, про що чи кого він пише. Просто в цьому уважному погляді без схвалення чи засудження. І особливо мене тішить, з якою любов'ю він пише про жінок. Коментарі до "Вогнепальних та ножових" - найбільш лірична проза, яка мені траплялася. Може, мені не так багато чого траплялося, але я все одно страшенно вдячна Жадану за цю збірку і взагалі за вірші про жінок. Вони якісь особливі. Саме після них так віриться в кохання...

"Знаєш, іноді мені здається, що люди насправді помирають тому, що в них просто зупиняється серце від любові до цього дивного-дивного фантастичного світу" ( Історія культури початку століття).

Внутрішній космос

Третій день не відпускає мене кліп Христини Соловій. Історія про подорож у внутрішній світ коханої людини. Найцікавіша і найважливіша подорож у житті. Окрім, звісно, подорожі у власний внутрішній світ, туди теж далеко не всі ходять.

Я завжди всюди декларую, що різниця між людьми — то наше найбільше багатство. Всі люди різні, всі унікальні, немає двох однакових. І це прерасно, хоч і значно ускладнює нам життя. Звісно, було би набагато простіше, аби людей можна було поділити за якимись ознаками на певні групи. І тоді при знайомстві треба лише дізнатися, до якої групи належить людина — і вже відомо, як до неї ставитись і як з нею розмовляти. Просто. Зрозуміло. Ненапряжно. І мабуть, скільки існує світ, стільки й усілякі філософи намагаються людей класифікувати. Та марно. Бо мука твоя єдина і очі твої одні. Кожна людина — це окремий всесвіт, де діють власні закони. Саме тому суперечки часто-густо перетворюються на війни світів. Згадаймо будь-яку суперечку в інтернеті. Людина пише те, що вона думає, що для неї є важливим. І сподівається, що її зрозуміють. Вона несе свій всесвіт у світ інших людей. І тут приходить інша людина, зі своїм всесвітом, який кардинально відрізняється від думки автора і каже, що той неправий. А неправий лише тому, що він, цей дописувач, думає по-іншому. Тому, що він взагалі інший. І починається війна, де кожен прагне не довести свою правоту, а відстояти право власного всесвіту на існування. І чим дужче кричить людина, тим важливіше для неї визнання її світу світом людей. І часом, щоб захистити право на існування свого світу, людина вдається до агресії, ніби хоче винищити всіх, хто думає інакше. Вона не розуміє, що так як вона думає лише вона одна. Звісно, можна знайти однодумців в якомусь одному чи навіть не одному питанні, і тоді їм у своєму середовищі буде певний час затишно. Поки хтось не проявить відмінність. І тоді — знову по колу. Власне, ми це вже більше року спостерігаємо в середовищі політиків, волонтерів, громадських активістів. Дуже яскраво це зараз проявилося. Коли начебто і справу роблять хорошу і цілі в людей однакові, але проходить якийсь час і стається розкол. Бо хтось проявив відмінність. Відмінний відділяється і деякий час все тихо, а тоді знову якийсь конфлікт. І так буде доти, доки не залишиться взагалі одна людина. Якщо ставити на перше місце не справу, а подібність життєвих позицій. Бо немає однакових людей, немає, хоч ти трісни. Кожна людина — це окремий всесвіт. Це диво, коли всесвіти сходяться на одну орбіту, але вони не мають від цього ставати тотожними. Так буде просто нецікаво.

Подумайте, як це цікаво — пізнавати іншу людину. Ходити її стежками, роздивлятися цінні для неї речі, читати її улюблені книжки, слухати основоположні пісні. Торкатися її світу. Бути дослідником і в той же час відкривати для неї власний світ. Ось це і є спілкування, дружба і кохання, коли цікавість до чужого всесвіту не менша, ніж до власного. Ми можемо полюбити цей світ, ставитись до нього з повагою, або навпаки, не прийняти зовсім, відсахнутися. І кожна людина в глибині душі боїться, що її світ не сподобається, що її не приймуть, знецінять все те, що є для неї священним. І так щоразу при знайомстві, щоразу, я не перебільшую. На жаль, далеко не всі розуміють, що відмінність світів — не привід для відсторонення. Потрібно лише визначити критичну межу цієї відмінності, де, в яких питаннях неодмінно має бути схожість, а які не такі важливі. Зрештою, це ж просто цікаво, що всі люди різні. Жити і пізнавати, щомиті, щодня, це ж прекрасно. Навіть людина, яку знаєш вже багато років, може здивувати, що вже й казати про неблизьких знайомців. Відчуйте себе антропологами. І приємної подорожі в інший космос ;)

Мовний фен-шуй

Два дні поспіль мені якось не таланило з улюбленим закладом – українською вареничною. Наприклад, заходжу я, щоб купити додому вареників, а мені і кажуть: „Нету. Закончились все” „А чому ви не розмовляєте українською?” – питаю. Тут нещасна дівчинка зависає секунд на двадцять, а тоді видає: „А что, должна?”  „Ну це ж українська варенична, тут українські страви, український інтер`єр, українська музика грає. І я до вас звертаюсь українською. Чому б і вам не відповісти мені українською?”. Знову зависання. „Ви взагалі розмовляєте українською?” „Ну вообще да, но как-то...” Якось не той, карочє.

Вчора прийшли ми з чоловіком пообідати. Перераховуємо замовлення: холодець, домашні соління, млинці... Дівчина зачитує записане: „Холодец, соления, блинчики...”. „Дівчино, - кажу – поговоріть зі мною українською. Мені буде приємно”. „Да я по-украински как-то не очень...”.

Пішла запитати у фейсбука, що ж це таке відбувається у Вареничній. Фейсбук правда першим ділом почав думати, чи мене вкусив правосєк, чи повний місяць на мене так діє, чи просто у мене пмс. Бо в житті я розмовляю російською, як і більшість людей нашого міста. А тут раптом української екзотики мені захотілося в рідній Україні, щось тут не теє...

Я поясню. По-перше, я перфекціоніст. Все мені треба щоб було по фен-шую. Бо інакше порушується гармонія світу. Так от. Варенична „Українські страви” – чудовий заклад. Там все чудово продумано. Там прекрасне меню (і ціни) з дійсно українськими стравами. Там грамотне дизайнерське оформлення, ніби і в українському стилі, але без переборів. Там завжди грає українська музика, але не така, як на весіллях, а сучасна та якісна. І знаєте, якось воно саме собою проситься, щоб персонал звертався до відвідувачів українською. І вони так і роблять, просто не завжди, а час від часу, або просто не всі. І от коли я захожу, до мене говорять українською, я замовляю вареники з картоплею, настоянку і домашні соління, а з колонок звучить Вакарчук або Чубай, тоді у мене відчуття завершеного гештальту, повного фен-шую та цілковитої гармонії світу в окремо взятому закладі. А коли щось не сходиться – тоді дисгармонія і розлад травлення, от така я вередлива.

Ну тобто, у Вареничній розмовляти українською логічно, там створені для цього всі умови. Мені б і на думку не спало вимагати української мови від персоналу сусідньої „Шарлотки”, бо там зовсім інша атмосфера. І як не дивно, мені не спало б на думку вимагати від суші-ресторану японської, а від піцерії – італійської. Бо я хоч і перфекціоніст, але ж усвідомлюю, що ні японської, ні італійської в нас ніхто не розуміє. Бо ми не в Японії живемо і не в Італії. Ми живемо в Україні і розуміти українську для нас природньо. Чи ні?

Тут можна було б написати розлогу лекцію на тему: чому українці не знають і не хочуть вчити рідну мову та історичні події, які до цього спричинилися. Та я не буду, це не моя курсова робота. В мене тут короткий реферат про фен-шуй у вареничній. Скажу за себе. Я абсолютно двомовна, мені пощастило в житті. Я можу вільно розмовляти, писати і думати і російською і українською, я вмію швидко переключатися з однієї на іншу і навіть розмовляти одночасно з двома людьми двома мовами. І мені це все нормально, хвала Богу я не москаль. Бо москалі переважно лінгвоінваліди (мені дуже сподобався термін), тобто не здатні сприймати і розуміти ніяку іншу споріднену мову окрім своєї. Мабуть, хромосоми якоїсь не вистачає. Так що я хочу сказати. Ми ж не москалі. У нас всі хромосоми на місці. І навіть якщо в школі не достатньо приділяли уваги рідній мові, і батьки виключно російськомовні, і розмовляти важкувато і будуть помилки, але ж не може бути такого, щоб людина в Україні зовсім не чула і не бачила української мови, а отже, і не розуміла ніц. Не може, я не вірю.

Тобто, повертаючись до офіціантів, навіть коли вони не звикли говорити українською, вони ж можуть прочитати назви страв із меню і сказати „Добрий день” і „До побачення”, тим паче, коли клієнт їх просить. Тим більше, що це взагалі правило гарного тону – відповідати людині тією мовою, якою вона звернулася. А так я відчуваю якусь неповагу просто, знову я вередлива, ой, горе. І я не вважаю, що забагато хочу від нещасних офіціантів, у котрих і так робота собача і зарплатня ще невідомо яка. Я ж не прошу всіх танцювати гопак, зустрічаючи клієнта, зрештою.

Ось такі маю міркування. Вірю в торжество українських хромосом і встановлення всесвітньої гармонії. А поки ходитиму до Львівської шоколадні, хоч там і не дають вареників. Вони, до речі, навпаки, ніколи не скажуть російського слова, хоч як до них не звертайся, і ще самі змусять тебе гопак танцювати. Нам з чоловіком, наприклад, довелося тріо Мареничів із себе зображати, щоб картку отримати.