Автопереклад

Порпаючись у компі, я виявила дивну річ, а саме те, що я вже давненько намагалась щось писати, але не надавала цьому особливого значення. І деякі речі виходили нічогенькі. Одну з таких нічогеньких речей я переклала українською і дещо допрацювала, так що тепер це цілком самостійне оповіданнячко. Чи не оповіданнячко, не знаю, як і назвати. В усякому разі воно осіннє і депресивне, ну щоб не позоритись, що восени мене не ковбасить, а отже я недостатньо творча людина :) Тримайте.

ПІД ОДИНОКИМ МІСЯЦЕМ

Запальничка як завше спрацювала лише з четвертого разу. Врешті маленький вогник блимнув в темноті й дим, що обіцяв полегшення, заповнив рот. Вдих на повні груди — гаряче гірке повітря потекло до легень, залишаючи доріжку болю, обпекло горло й вийшло на волю разом з кашлем. Неприємно. Ось така вона — насолода курців. Дивно, але разом з болем у легенях, кожен вдих диму приносив заспокоєння. Припинили дрижати руки, в голові проясніло, а очі знов почали бачити барви в сірому осінньому вечорі.

Дзвінкий щиглик нігтя об сигарету — іскорка попелу полетіла на асфальт. Захотілося випрямити спину й підняти голову. І вдихнути на повні груди не дим, а вогке осіннє повітря. Щось відбувається, не зрозуміти лишень, що саме... На темному небі всім заправляє місяць, сьогодні він бездоганно круглий і фатально одинокий, він точно знає, що мусить статися, а от чи розкаже?..

Черговий вдих диму не дійшов до легень, тільки залишив в роті присмак ментолу. Але це не важливо, сам процес затягування густим білим повітрям дає ілюзію захищеності, так, ніби ти справжній курець і без цього безглуздого ритуалу не можеш примиритися з собою. Насправді ж ти зовсім не вмієш курити. Здається, що перехожі знають про це і тому здивовано й осудливо дивляться на цигарку в твоїй руці. Їх залишилось всього три — три тонкі ментолові сигарети в пачці, що ти вирішила викурити цієї осені. Твоя перша й остання пачка цигарок, твій нелюдський експеримент над собою ж.

Вечірнє повітря ставало морозним, просотувалось крізь пальтове сукно, й маленький цигарковий вогник звісно аж ніяк не міг зігріти. Але як би не було холодно, ти знаєш, що йти ще не час, хоча, по правді, не маєш жодного уявлення, навіщо ти тут. Повз тебе проходять люди, проносяться жовто-гарячі вогні машин, блимають вивісками вітрини в марному намаганні заглушити шалено-біле місячне світло. Ні, справа тут зовсім не в місяці...

Знов щиглик. Знову вдих диму. Півсантиметра до фільтру. І вже жодного приємно-освіжаючого ментолового присмаку, лише гаряча субстанція, що роздирає горло, й смак горілого паперу в роті. Хочеться кашляти. А курці ж не кашляють...

Ось і все, отримала свою дозу насолоди і легке запаморочення. Недопалок полетів у бік урни. Тепер можна спокійно дихати свіжим холодним осіннім повітрям. На повні груди, зтиснуті ударом гіркого диму.

В осінньому вечорі є щось таке романтичне. Все оце тепле світло ліхтарів, що відбивається на мокрому асфальті, затишні магазини і кафешки, що так і припрошують до себе перехожих, люди, які ховають руки в кишенях пальто й кутаються в шалики. Осінній вечір зве додому, в тепло і затишок, до гарячої вечері і теплої ковдри. Але не тебе, не сьогодні. Сьогодні твій дім — ця площа перед супермаркетом, твоє тепло — це холод, який проник уже так глибоко, що перестав відчуватися. Ще не час іти. Є час застосувати ще один перевірений спосіб заглушити тривожні колючки в грудях. В супермаркеті, де всі поспішають придбати продукти собі на вечерю, він продається в бляшаних банках.

Перший ковток газованої рідини ллється бальзамом на зболену душу, ще пара ковтків — і всі відчуття поволі стають ніби чужими, тоді за ними можна спостерігати ніби збоку.

Твоє місце на парапеті перед супермаркетом досі вільне, поряд затримується все менше людей, всі поспішають по домівках. Крізь смуги червого-жовтих вогнів фар видно, що одне вікно у великому будинку навпроти через парк усе ще світиться. Єдине вікно, що може там світитися о цій порі. Та і взагалі, мабуть, єдине...

Було б тобі вісімнадцять, думаєш спроквола крізь алкогольну млость, пішла б ти зараз до парку, щоб видивлятися силует у цьому вікні й упиватися своїми стражданнями. А нині щось не хочеться на ньому й погляд затримувати. Нині набагато цікавіше спостерігати за змінами пивного смаку по тому, як з бляшанки виходить газ. З кожним ковтком, що наближає до дна банки, смак стає все мерзеннішим. Останній ковток, вже зовсім без газу, який зовсім не хочеться робити, але ти зробила, мабуть, лише через педантизм. Заплющити очі і спати, просто тут, на кам”яному парапеті, байдуже, що все тіло трусить з холоду, свідомість надійно вкрита алкоголем наче ковдрою. Ти закриваєш очі і бачиш, як чоловік в чорній куртці повертає ключ у дверях. Відкриваєш — світло у вікні погасло. Ось тепер — пора.

Поволі підводишся з місця, до якого, здавалося, приросла вже, робиш невеличке коло до урни, щоб викинути пусту бляшанку. Чоловік в чоній куртці вимикає світло на щитку і замикає ще одні двері, що ведуть до великого коридору. Ти йдеш до підземного переходу і зупиняєшся, щоб поглянути ще раз на сліпучо-білий місяць. Чоловік спускається сходами на перший поверх. Ти проходиш ще метрів з п”ятдесят, намагаючись дивитись перехожим у вічі, хоч і бачиш зараз зовсім інше. Чоловік виходить із будинку, надягає капюшон і прямує до підземного переходу. Ти стаєш біля ще одного кам”яного парапету навпроти автобусної зупинки. Чоловік спускається в переход. Ось і вона — ідеальна мить. Жодної думки в голові. Жодної картинки перед очима. Місяць став безнадійно далеким і чужим. Звуки проходять крізь тебе навиліт. Тепер можна заплющити очі, щоб розплющити в той самий потрібний момент.

Відкривши очі, бачиш через дорогу прямо перед собою чоловіка в чорній куртці з капюшоном на голові. І скоріше не бачиш, а знаєш, що це той самий чоловік. Він стоїть не рухаючись і здається, дивиться прямо тобі у вічі, але насправді в пустоту. Непоганий кадр для кінофільму, думаєш собі — він і вона стоять обабіч дороги, між ними мчать машини і жоден не намагається перейти. Символізм, о так! І так тобі стає в цей момент смішно від усього цього банального символізму і безглуздості ситуації, що ти починаєш сміятися й не помічаєш, як по щоках тобі катяться сльози. Ти смієшся, поки не приїзжає автобус. Чоловік знімає капюшон. Вітер куйовдить чорне волосся. Світло салону на мить вихоплює з темряви обличчя. Зачиняються двері й на місці екрану автобусних вікон лишається темна і пуста зупинка.

І саме в цю мить ти чуєш фразу-заклинання, що долинає з дискотеки неподалік: “Я тебя никогда не забуду”. Твоє “Я тебя никогда не увижу”, прошіптане ридма, перебиває сигнал автомобіля.

Розмова з містом

Коли приїзжаєш у місто вдосвіта, у тебе є нагода прокинутися разом з ним. Ти бредеш собі поволі пустими вулицями, роздивляєшся будинки, зустрічаєш схід сонця, відчуваєш, як воно неспішно прокидається й сонно потягується. Воно ще тепле таке й м'яке зі сну, байдуже-доброзичливо впускає тебе до себе, давай, каже, заходь, розташовуйся, а я з тобою потім розберуся, побачу, що ти за фрукт. І ти знаходиш собі місце, де відносно тепло й відносно зручно, щоб ще пару годин поспати. Все одно поки що ніякого діалогу не вийде, місту треба зробити всі ранкові процедури, а твоя квартира звільниться лише опівдні.

Після досипання, коли стає просто неможливим більше сидіти на тому місці, бо тіло твоє вже стало за формою як сидіння, прокидаєшся остаточно і йдеш вітатися з пробудженим містом. Спершу воно перевіряє тебе на щедрість. Кілька гривень для бабусі, що просить на хліб — і ти думаєш, що пройшов перевірку та йдеш снідати до улюбленого кафе. А там усе те саме, що й було раніше, але штруделя в меню вже немає. Божественного штруделя, грушово-яблучного, з найніжнішою вершковою поливкою — і немає. І кава не така смачна, як була тут торік. Отже початок не надто оптимістичним видається. Починаєш думати, що ж ти зробив не так, вдовольняєшся сирником і вирушаєш на квартиру. А по дорозі твій погляд чіпляється за напис на стіні будинку

Ти диви, аж місто знає, за чим ти сюди приїхав. Уже все знає, і нема чого відволікатися на усілякі там штруделі, твоя справа — поезія. Гіркувата, як без цього. Тож іди і налаштовуй себе на літературний лад. Квартира, до речі, виявляється дуже комфортною, усі б такі були.

Наступний день обіцяє бути дуже насиченим. В місті вже сила-силенна людей, що приїхали сюди за тим само, що й ти. Цікаво, чи для них усіх місто теж пише повідомлення на стінах? Сьогодні п'єш каву в іншому місці, знову несмачну, дивина та й годі, і поспішаєш на головну подію цих днів. Поки шукаєш вірний шлях серед вузьких кривих вуличок, натикаєшся знову на напис

Тим самим почерком, тією ж фарбою, ну це ж треба. І що б це мало означати, яка любов, які доводи, ти приїхав по книжки та поезію, знайшли час нагадувати про любов, ну справді. Питаєш у перехожих дорогу, тобі вказують, куди треба звернути, ти звертаєш і -

О, так, дякую, це для тих, до кого з першого разу не доходить, ну ясно. Дякую, любе місто, що помітило, нагадало, показало, ти все про мене знаєш, зрозуміло. А тепер можна мені просто книжок? Просто книжок, будь ласка.

Книжки, звісно, були, а тоді ще й коти і смачна їжа і неймовірна фінська поезія й старий театр. Фінська поезія це як тавтологія. Фінська мова вже сама по собі поезія. Ти щиро вважаєш її найгарнішою в світі, тож просто можливість почути фінську від носія мови — то велике щастя. Лінгвістичний екстаз. Мабуть недарма там всі пишуть верлібри, якщо цю мову заримувати і ритмізувати, вона напевне стає такою нестерпно прекрасною, що не кожен це зможе витримати. Можна ж і розум втратити від такої краси. Про всяк випадок, думаєш собі, треба бути обережніше з фінськими піснями.

Ще одна радість — зустріч зі старим театром. Пригадуєш, як приїзжали сюди з трупою, коли тут був театральний фестиваль. Тоді все було облаштовано в ретро-стилі й вбрання театру виглядало дуже природньо. Тепер же не можеш зрозуміти, чи це справді концепція, чи він вже розпадається від часу, як старі декорації. Бо ж геть усе тут виглядає як декорації з папьє-маше — і сцена, і колони, і сидіння, і сходи, й балкони, що виходять на вулицю. Театр, який сам вже є декорацією для вистав, старий, але живий, як, власне, і це місто. Неймовірно, але що старішим воно виглядає, тим більше відчувається в ньому сили. І вже точно, якби всі ці старі будинки були відреставровані, місто перетворилося б на яскраву декорацію, неживу, штучну, побудовану спеціально для туристів. Для бовдурів, яким аби побільше яскравого та смачного, хліба й видовищ, бо більшого вони зрозуміти неспроможні.

Третього дня ти вирішуєш, що прийшов час фотографувати. Зрештою, ти ж тягла навіщось фотоаппарат, на ньому якраз підходящий об'єктив, що любить цікаві фактури, все має вийти. Але не виходить. Ти вже не можеш фотографувати все підряд як турист, що приїхав вперше. А цікавих сюжетів місто чомусь не показує. Знову — не тією роботою займаєшся? Втім, хоч віршів про кохання більше не підсовує і на тому спасибі. Ти кружляєш собі наче телепень одними й тими самими вуличками круг центральної площі і ніяк не можеш вийти туди, де ще цього разу не була, зачароване коло якесь. Але одного разу виходиш на вірш Жадана, написаний у дві колонки на двох колонах обабіч хвіртки. 

Знімаєш звісно, та не вдаєшся в подробиці. От хіба що про застуджені горла запам'яталось.

Треба берегти горло, думаєш собі. Застуджене горло — це в тебе просто традиція якась в цьому місті. Напевно тому, що завжди приїзжаєш восени. Але тобі здається, що осінь тут оселилася назавжди, і навіть влітку чи навесні не вилазить з цих будинків і під'їздів. Воно ніби просотане осінню, це місто. Тобі це подобається. Тільки шалик зав'язати треба, щоб горло не застудити. А краще купити рому, хай завжди буде при собі.

Наранок з'ясовуєш, що в голові крутиться одна фраза і що ця фраза — перший рядок вірша. Дістало тебе, вітаю. Тепер мусиш писати. І ти пишеш увесь день — у барах та кав'ярнях, на концерті, після концерту, під музику, під гамір, під тишу — ти пишеш.

Ти слухаєш таку фантастичну співачку, що й слів бракує, аби щось сказати про її пісні. Просто слухаєш і плачеш, з першої ноти до останньої, сльози самі течуть, нікого не спитавшись, бо вона говорить напряму з душею, і в цій розмові розум поганий посередник, він не вміє перекладати. Звісно, можна сказати, що це дуже гарні пісні, що співачка дуже талановита, що в неї абсолютний слух і відчуття ритму і володіння голосом, і що тексти теж дуже хороші і ще купу всього такого можна сказати. Але коли вона починає співати ти починаєш плакати, от і все, що тобі треба знати про неї. І ти слухаєш і плачеш, а тоді йдеш з концерту ніби після великого потрясіння або великої радості — така оновлена і жива, жива. І вулиці тобі трапляються нові і люди гарні й навіть коти. А от напис трапився лише один, сьогодні тебе не відволікають від високого.

Може тому, що набралася тих книжок як жаба мулу. Ну то добре, обіцяєш, що дочитуватимеш. А вірша дописуєш в барі, під футбол без звуку й у напівтемряві, якраз перед тим, як принесли вечерю.

Останній ранок в чудовій зручній квартирі — і час збиратися. Поїзд лише ввечері, цілий день ще попереду, але речі потрібно брати з собою. Цього ранку ти усвідомлюєш, що мусиш відповісти щось місту, бо розмова поки що виходить однобока. І ти вже маєш чим відповісти, лишилось обрати спосіб. По дорозі з квартири знову знаходяться незнайомі вулички, прекрасні й затишні, і навіщо було день у день ходити тим страшним проспектом?

У книгарні знаходиться останній примірник збірочки, яку хотіла придбати. В центрі зустрічається поетка і в неї є дві останні книжечки, як навмисне для тебе. І тут таки з'являється інша поетка, чию збірку ти забрала з книгарні. На поетичну зустріч приходять друзі і знайомі. Читають прекрасні вірші. Підписують тобі книжки. Домовляються про зустрічі. Коло звужується. Ти відчуваєш себе своєю в цьому місті й з цими людьми. Все стало правильно. Це останній день у місті, він завжди такий чарівний.

Але ти ще не відповіла нічого місту, спосіб ще не знайшовся, а він має знайтися сам собою, лише так і буде правильно. А місто наостанок починає з тобою фліртувати. Грайливо так і трохи провокативно, ніби випробовує твою сміливість

А ти що, ти завжди готова танцювати, дайте лишень музику. Але, якщо чесно, сумніваєшся, що буде можливість. А поки розкошуєш у щедротах міста, насолоджуєшся погодою, їжею, кавою, купуєш дарунки й сувеніри, знаходиш на блошиному ринку ключ-артефакт та валізу, якої точно бракує в твоїй колекції. І ось, коли валіза вже у тебе в руках, а сонце хилиться до заходу, в око впадає дивний художник, що ховається за будівельним вагончиком. Художник старий, п'яний, з синім носом і білим цупким волоссям, що стирчить з-під шапки. Він розмовляє з грузинським акцентом, в нього є якіть малюнки і фарба з пензлями. Щоправда, пензлі всі поламалися, а фарба позасихала, але він знаходить один, біль-менш робочий. І трохи чорної фарби на денці якоїсь склянки теж знаходиться. А позад тебе просто ідеальне підворіття з аркою і чистими стінами. От воно й склалося. Писати на стіні трохи лякливо, еж робиш це вперше. Але нічого не вдієш, ви ж домовились з містом, місто зовсім не проти. А художник не хоче від тебе нічого, крім подяки, такий дивний старий.

І от ти йдеш з валізою в руці, трохи вимащеній чорною фарбою, ноги знову самі собою несуть тебе на головну площу, там знову сила-силенна людей і всі туристи, а посеред площі танцюють танго. На дерев'яному помості, прямо під старовинними скульптурами пари не дуже молодих людей дуже натхненно танцюють аргентинське танго. Ти завмираєш і дивишся на це хіба тільки не роззявивши рота і на очі знов ладні навернутися сльози. Бо немає нічого прекраснішого, ніж щасливі люди в танці. І це настільки нестерпно, що тут треба або плакати, або йти і танцювати самому. Вибір очевидний, неввічливо буде не прийняти запрошення коханого міста. І ти рушаєш до танцюючих шукати вільного партнера.