Дім з вітражем

Це була гарна ідея — взяти з собою до Львова книжку про Львів. Книжку польської письменниці Жанни Слоньовської “Дім з вітражем” - яскравий дебют позаминулого року. Книжку, написану польською і для поляків, й одразу перекладену українською. Ця книжка заінтригувала і зачарувала мене від самого початку. Ні, це не детектив і тим паче не чарівна історія. Це роман у формі спогадів головної героїні, чийого імені читач так і не дізнається. Оповідачка згадує передусім свою сім'ю — маму, бабусю та прабабусю, Львів, яким він був у часи її дитинства та юності, події, які тоді в місті відбувалися (а це 80-2000-і роки). Відповідно, бабуся згадує своє життя на тлі історичних подій, а також і прабабчине. Таким чином вимальовується зріз епохи від початку ХХ століття. І Львів у центрі цього зрізу.

Те, що я написала, й те, що можна прочитати в аннотаціях і рецензіях на цю книгу, звучить так, ніби це історичний роман і читати його буде цікаво тим, хто досконало знає Львів і любить історичні довідки. Але ні, зовсім, абсолютно не такий це роман. Він написаний ніби зсередини внутрішнього світу дівчини-інтроверта. Його мова така об'ємна, багатовимірна і жива, що справді заворожує, хоч здається спершу простою. Він багатошаровий і багатоплановий, відтак цей текст можна читати з декількох позицій. Можна читати про історію Львова і України, здобуття незалежності, радянську епоху. Можна про його архітектуру, якщо ви добре знаєте Львів. Якщо ж ні, описи вулиць і будинків залишаться для вас просто тлом для сюжету і тут знову на ваш вибір — або це буде сюжет про незвичну історію сім'ї чотирьох жінок, або історія дорослішання і кохання головної героїні. Я ж, понад всі названі пласти, вподобала основний, підтекстний — сприйняття світу й себе головною героїнею, її незвичайну риторику, її нестандартні метафори, її яскраві умозримі картини. Власне, саме ця незвичність оповідачки і її манери оповіді, це поєднання буденного опису і фантастичних речей, передавання відчуттів у картинках, переживань у діях — ось це і заворожує найсильніше. Ти занурюєшся у внутрішній світ героїні, й під кінець роману вже ніби бачиш світ її очима. Але, якщо на це не звертати особливої уваги, ви будете читати текст про Львів або про чотирьох жінок, дивним чином одна з одною пов'язаних, розказаний трохи дивною мовою, та й усе. Ось чому роман має сподобатися багато кому: завдяки своїй багатоплановості він стає майже універсальним. Майже. Все-таки, для того, щоб почати його читати, потрібно хоч трохи симпатизувати Львову, бо можливо, що саме він там — головний герой.

І насамкінець. Оскільки я читала книгу під час перебування у Львові, я мала змогу ходити тими шляхами, що й герої книги. І знайшла той самий дім з вітражем. Ось тільки вітража не побачила. Або його зняли на реставрацію й досі не повернули, або це такий вітраж, якого не видно з вулиці. До будинку ж зайти мені не вдалося. Зате вдалося знайти книжку про львівські вітражі й розшукати там його фотографії та опис. І він справді прекрасний.

 

***

Це місто просотане осінню.
Вона протікає
Крізь камінь і бронзу
Крізь запахи кави і шоколаду
Прямісінько в душу
Залишає там прозорі клейма
Як краплі дощу на склі
Як шрами від кохання
Що не здійсниться.
Я ходитиму містом, ставатиму на сліди
Сотень, тисяч, мільйонів
Людей на бруківці
Вкарбовані, влиті,
Витерті, вивітрені, зниклі
Одних лише не знайду -
Тих, що не було тут ніколи
Тих, на які ставати безглуздо
Бо вони не приведуть мене до тебе.
Це місто чужого кохання
Воно шепоче віршами
Говорить музикою
Пише листям по бруківці
Гілками по вікнах
Димом по сірому небі.
Це місто для поетів і музик
Це місто для закоханих
Це місто для ситих котів і для голодних псів
Для птахів і кажанів
Лише не для нас із тобою.
Я ходитиму бруківкою
Яка не пам”ятає твоїх слідів
Я ловитиму чуже кохання
Чужі мрії, чуже натхнення
Відчуватиму, як серце міста
Ритмічно б”ється десь глибоко й підспудно.
Я не думатиму про тебе
Не думатиму.
І тільки коли мені здасться,
Що час повертатися додому
Зрозумію -
Я вже назавжди прописана тут.

Розмова з містом

Коли приїзжаєш у місто вдосвіта, у тебе є нагода прокинутися разом з ним. Ти бредеш собі поволі пустими вулицями, роздивляєшся будинки, зустрічаєш схід сонця, відчуваєш, як воно неспішно прокидається й сонно потягується. Воно ще тепле таке й м'яке зі сну, байдуже-доброзичливо впускає тебе до себе, давай, каже, заходь, розташовуйся, а я з тобою потім розберуся, побачу, що ти за фрукт. І ти знаходиш собі місце, де відносно тепло й відносно зручно, щоб ще пару годин поспати. Все одно поки що ніякого діалогу не вийде, місту треба зробити всі ранкові процедури, а твоя квартира звільниться лише опівдні.

Після досипання, коли стає просто неможливим більше сидіти на тому місці, бо тіло твоє вже стало за формою як сидіння, прокидаєшся остаточно і йдеш вітатися з пробудженим містом. Спершу воно перевіряє тебе на щедрість. Кілька гривень для бабусі, що просить на хліб — і ти думаєш, що пройшов перевірку та йдеш снідати до улюбленого кафе. А там усе те саме, що й було раніше, але штруделя в меню вже немає. Божественного штруделя, грушово-яблучного, з найніжнішою вершковою поливкою — і немає. І кава не така смачна, як була тут торік. Отже початок не надто оптимістичним видається. Починаєш думати, що ж ти зробив не так, вдовольняєшся сирником і вирушаєш на квартиру. А по дорозі твій погляд чіпляється за напис на стіні будинку

Ти диви, аж місто знає, за чим ти сюди приїхав. Уже все знає, і нема чого відволікатися на усілякі там штруделі, твоя справа — поезія. Гіркувата, як без цього. Тож іди і налаштовуй себе на літературний лад. Квартира, до речі, виявляється дуже комфортною, усі б такі були.

Наступний день обіцяє бути дуже насиченим. В місті вже сила-силенна людей, що приїхали сюди за тим само, що й ти. Цікаво, чи для них усіх місто теж пише повідомлення на стінах? Сьогодні п'єш каву в іншому місці, знову несмачну, дивина та й годі, і поспішаєш на головну подію цих днів. Поки шукаєш вірний шлях серед вузьких кривих вуличок, натикаєшся знову на напис

Тим самим почерком, тією ж фарбою, ну це ж треба. І що б це мало означати, яка любов, які доводи, ти приїхав по книжки та поезію, знайшли час нагадувати про любов, ну справді. Питаєш у перехожих дорогу, тобі вказують, куди треба звернути, ти звертаєш і -

О, так, дякую, це для тих, до кого з першого разу не доходить, ну ясно. Дякую, любе місто, що помітило, нагадало, показало, ти все про мене знаєш, зрозуміло. А тепер можна мені просто книжок? Просто книжок, будь ласка.

Книжки, звісно, були, а тоді ще й коти і смачна їжа і неймовірна фінська поезія й старий театр. Фінська поезія це як тавтологія. Фінська мова вже сама по собі поезія. Ти щиро вважаєш її найгарнішою в світі, тож просто можливість почути фінську від носія мови — то велике щастя. Лінгвістичний екстаз. Мабуть недарма там всі пишуть верлібри, якщо цю мову заримувати і ритмізувати, вона напевне стає такою нестерпно прекрасною, що не кожен це зможе витримати. Можна ж і розум втратити від такої краси. Про всяк випадок, думаєш собі, треба бути обережніше з фінськими піснями.

Ще одна радість — зустріч зі старим театром. Пригадуєш, як приїзжали сюди з трупою, коли тут був театральний фестиваль. Тоді все було облаштовано в ретро-стилі й вбрання театру виглядало дуже природньо. Тепер же не можеш зрозуміти, чи це справді концепція, чи він вже розпадається від часу, як старі декорації. Бо ж геть усе тут виглядає як декорації з папьє-маше — і сцена, і колони, і сидіння, і сходи, й балкони, що виходять на вулицю. Театр, який сам вже є декорацією для вистав, старий, але живий, як, власне, і це місто. Неймовірно, але що старішим воно виглядає, тим більше відчувається в ньому сили. І вже точно, якби всі ці старі будинки були відреставровані, місто перетворилося б на яскраву декорацію, неживу, штучну, побудовану спеціально для туристів. Для бовдурів, яким аби побільше яскравого та смачного, хліба й видовищ, бо більшого вони зрозуміти неспроможні.

Третього дня ти вирішуєш, що прийшов час фотографувати. Зрештою, ти ж тягла навіщось фотоаппарат, на ньому якраз підходящий об'єктив, що любить цікаві фактури, все має вийти. Але не виходить. Ти вже не можеш фотографувати все підряд як турист, що приїхав вперше. А цікавих сюжетів місто чомусь не показує. Знову — не тією роботою займаєшся? Втім, хоч віршів про кохання більше не підсовує і на тому спасибі. Ти кружляєш собі наче телепень одними й тими самими вуличками круг центральної площі і ніяк не можеш вийти туди, де ще цього разу не була, зачароване коло якесь. Але одного разу виходиш на вірш Жадана, написаний у дві колонки на двох колонах обабіч хвіртки. 

Знімаєш звісно, та не вдаєшся в подробиці. От хіба що про застуджені горла запам'яталось.

Треба берегти горло, думаєш собі. Застуджене горло — це в тебе просто традиція якась в цьому місті. Напевно тому, що завжди приїзжаєш восени. Але тобі здається, що осінь тут оселилася назавжди, і навіть влітку чи навесні не вилазить з цих будинків і під'їздів. Воно ніби просотане осінню, це місто. Тобі це подобається. Тільки шалик зав'язати треба, щоб горло не застудити. А краще купити рому, хай завжди буде при собі.

Наранок з'ясовуєш, що в голові крутиться одна фраза і що ця фраза — перший рядок вірша. Дістало тебе, вітаю. Тепер мусиш писати. І ти пишеш увесь день — у барах та кав'ярнях, на концерті, після концерту, під музику, під гамір, під тишу — ти пишеш.

Ти слухаєш таку фантастичну співачку, що й слів бракує, аби щось сказати про її пісні. Просто слухаєш і плачеш, з першої ноти до останньої, сльози самі течуть, нікого не спитавшись, бо вона говорить напряму з душею, і в цій розмові розум поганий посередник, він не вміє перекладати. Звісно, можна сказати, що це дуже гарні пісні, що співачка дуже талановита, що в неї абсолютний слух і відчуття ритму і володіння голосом, і що тексти теж дуже хороші і ще купу всього такого можна сказати. Але коли вона починає співати ти починаєш плакати, от і все, що тобі треба знати про неї. І ти слухаєш і плачеш, а тоді йдеш з концерту ніби після великого потрясіння або великої радості — така оновлена і жива, жива. І вулиці тобі трапляються нові і люди гарні й навіть коти. А от напис трапився лише один, сьогодні тебе не відволікають від високого.

Може тому, що набралася тих книжок як жаба мулу. Ну то добре, обіцяєш, що дочитуватимеш. А вірша дописуєш в барі, під футбол без звуку й у напівтемряві, якраз перед тим, як принесли вечерю.

Останній ранок в чудовій зручній квартирі — і час збиратися. Поїзд лише ввечері, цілий день ще попереду, але речі потрібно брати з собою. Цього ранку ти усвідомлюєш, що мусиш відповісти щось місту, бо розмова поки що виходить однобока. І ти вже маєш чим відповісти, лишилось обрати спосіб. По дорозі з квартири знову знаходяться незнайомі вулички, прекрасні й затишні, і навіщо було день у день ходити тим страшним проспектом?

У книгарні знаходиться останній примірник збірочки, яку хотіла придбати. В центрі зустрічається поетка і в неї є дві останні книжечки, як навмисне для тебе. І тут таки з'являється інша поетка, чию збірку ти забрала з книгарні. На поетичну зустріч приходять друзі і знайомі. Читають прекрасні вірші. Підписують тобі книжки. Домовляються про зустрічі. Коло звужується. Ти відчуваєш себе своєю в цьому місті й з цими людьми. Все стало правильно. Це останній день у місті, він завжди такий чарівний.

Але ти ще не відповіла нічого місту, спосіб ще не знайшовся, а він має знайтися сам собою, лише так і буде правильно. А місто наостанок починає з тобою фліртувати. Грайливо так і трохи провокативно, ніби випробовує твою сміливість

А ти що, ти завжди готова танцювати, дайте лишень музику. Але, якщо чесно, сумніваєшся, що буде можливість. А поки розкошуєш у щедротах міста, насолоджуєшся погодою, їжею, кавою, купуєш дарунки й сувеніри, знаходиш на блошиному ринку ключ-артефакт та валізу, якої точно бракує в твоїй колекції. І ось, коли валіза вже у тебе в руках, а сонце хилиться до заходу, в око впадає дивний художник, що ховається за будівельним вагончиком. Художник старий, п'яний, з синім носом і білим цупким волоссям, що стирчить з-під шапки. Він розмовляє з грузинським акцентом, в нього є якіть малюнки і фарба з пензлями. Щоправда, пензлі всі поламалися, а фарба позасихала, але він знаходить один, біль-менш робочий. І трохи чорної фарби на денці якоїсь склянки теж знаходиться. А позад тебе просто ідеальне підворіття з аркою і чистими стінами. От воно й склалося. Писати на стіні трохи лякливо, еж робиш це вперше. Але нічого не вдієш, ви ж домовились з містом, місто зовсім не проти. А художник не хоче від тебе нічого, крім подяки, такий дивний старий.

І от ти йдеш з валізою в руці, трохи вимащеній чорною фарбою, ноги знову самі собою несуть тебе на головну площу, там знову сила-силенна людей і всі туристи, а посеред площі танцюють танго. На дерев'яному помості, прямо під старовинними скульптурами пари не дуже молодих людей дуже натхненно танцюють аргентинське танго. Ти завмираєш і дивишся на це хіба тільки не роззявивши рота і на очі знов ладні навернутися сльози. Бо немає нічого прекраснішого, ніж щасливі люди в танці. І це настільки нестерпно, що тут треба або плакати, або йти і танцювати самому. Вибір очевидний, неввічливо буде не прийняти запрошення коханого міста. І ти рушаєш до танцюючих шукати вільного партнера.

Місто-дракон

Торішній есей про Львів. Я їх щороку пишу під час поїздок, якось так виходить.

Колись давно, років з десять, а то й більше, їхали ми з театром на гастролі до Ужгорода. Це були перші наші гастролі на Західну Україну. А мені тоді так хотілось до Львову. Не пам”ятаю, чи бачила я красиві фотографії, чи то чула захоплені розповіді, або й узагалі нічого такого не бачила-не чула, але десь у підсвідомості в мене засіла впевненість, що Львів — то найпрекрасніше місто в Україні. І так мені туди хотілося, що коли ми вже поверталися з гастролів, звісно через Львів, пізнього вечора, я навмисне вийшла на перон, щоб хоч однією ногою постояти у Львові, дивилася на шпилі дахів, що ледь виднілися в темряві, і загадувала обов”язково сюди повертнутися.

Наступного року у нас були перші гастролі до Львова. Пізньої осені, коли у місті похмуро й холодно, як в тому кліпі “Океану Ельзи”, що ще тоді не вийшов. Все місто здавалось сірим і непривітним, занадто старим, недобрим навіть. Але налякати мене йому не вдалося, закохалася, як і гадалося, з першого погляду. Ми приїхали на фестиваль аматорських театрів, тож мусили не лише виступити самі, а й дивитися виступи інших колективів, бо ж нам забронювали місця. Але ми з подружками звісно тікали з вистав, щоб подивитися місто хоч трохи. Головне — не заблукати, хоч це майже неможливо з цими кривими вуличками та ще й без мапи. Але нічого, знаходились якось, йшли на наступний спектакль, а тоді знову тікали з залу. З тої поїздки в мене залишились віддруковані фото з чиєїсь “мильниці”, одні на всіх, бо фоткали кожен що подобалось і один одного.

З того часу я ще більше впевнилась, що Львів — то Європа, старовинне середньовічне місто, найпрекрасніше в Україні, а може і у світі. Бо у всілякі там Венеції і Праги мене ніколи не тягнуло, а ось у Львів... Значить, для мене — найкраще.

Згодом довелося з”їздити до Львова влітку, і я зрозуміла, що восени він насправді лише лякав молодих, жадібних до вражень акторів, насправді ж він добрий і радий гостям. Тоді ще не почалась ера глобального львівського туризму. І після ще одних гастролей, знову ж таки восени, я на кілька років мусила забути про кохане місто.

Знову повернулась, коли вже Львів став туристичною меккою. І от тоді-то, він відкрив себе зсередини, показав маленьку частину справжнього свого, не прикритого красивим фасадом, обличчя. Знову ніби випробовуючи мою любов. Ось фантастичні ресторани, ось сувенірні крамнички, ось кава та шоколад, ось аніматори, привітні до всіх туристів. А ось старий будинок, сварлива сусідка, що курить на балконі, перегородка з гіпсокартону між квартирами і гаряча вода з бойлера, що раз по раз вимикається. Від того моя любов стала ще сильніша. Її навіки закріпила в серці стара весільна сукня на балконі внутрішнього дворика будинка, що на площі Теодора. Дерев”яні сходи, зтерті поколіннями мешканців, обдерті стіни, вишукані чугунні перила, незбагненна побудова балконів та двориків, коти і голуби, що живуть всередині них на рівних з людьми — у все це неможливо було не закохатися, ще раз, і здається, вже остаточно.

Старий Львів ніби древній дракон — дрімає собі і снить казкові історії, що трапляються тоді з людьми. Він старий але кріпкий, його не треба латати і розфарбовувати, бо старість його благородна, та він цього і не допустить, зрештою. Він знає, з чим приїздить кожен гість і що йому треба насправді — і дає це, якщо гість гарно себе поводить. Виконує бажання, звісно, якщо вони достойні, або навіть випереджає їх. За це доводиться платити, золотом, як і всякому дракону. Ти не зможеш не зайти в кав”ярню, в єврейський або дуже націоналістичний ресторан — для екзотики. Не зможеш не купити кави, і ще шоколаду, і ще карамельок, а ще ж настоянки і сувеніри-сувеніри-сувеніри, яких чомусь ніде немає крім Львову. Ти платиш місту — місто віддячує тобі і показує вуличних музикантів, талановитіших за зірок естради, графіті на будинках, несподівані дворики і затишні вузенькі вулички, дарує так потрібні для роботи нові матеріали і антикварні знахідки.

Цього разу ми були у Львові лише півтори доби, страшенно мало. Але він був милостивий до нас і двічі схитрував за день, посадивши нас не в ті трамваї і показавши новий прекрасний район. А на згадку окрім кави й шоколаду, я везу у сумочці чугунне антикварне помаранчеве дерево — зелене з яскраво оранжевими помаранчами. І вірю, що воно знайшлось мені не просто так.

Гастро-тур Львовом. НЕ проплачено Local. На жаль.

Позаторішній ще текст, який так нікуди й не згодився. А можна ж було десь у газеті надрукувать... :)

Львів - місто кави та шоколаду, старовинних будинків, кам"яної бруківки, маленьких трамвайчиків. Місто дощів та сонця. Місто легенд.

Ніде, мабуть, немає стільки кав"ярень, кафе, ресторацій та їдалень на один квадратний метр. Певно, якщо навіть жити у Львові і поставити собі за мету обійти всі кафе та ресторани бодай у центрі, на це піде кілька років. Вражає, наскільки тут уживаються дві цілком протилежні системи - радянська, навіть совкова, й європейська. Також, на одному квадратному метрі. Поруч можуть знаходитись наливайка-бістро з високими столами без стільців і з квітчастими поліетиленовими скатертинами й кафе з літньою терасою і вай-фаєм. І всюди пьють каву. А кава всюди лише львівська, отже найкраща. Але я, звісно не можу казати про всі заклади, бо бувала останніми роками переважно у "емоційних ресторанах". Зрештою, за емоціями я сюди і приїзжаю.

Хіба не додасть чудового настрою теплий грушовий штрудель з поливкою із заварного крема та кулькою морозива? Закріпить ефект звичайно ж кава - капучіно такий ароматний, ніби зерна смажили і мололи ось тільки перед нашим приходом. Але і не у каві річ. Коли заходиш у двері в лівій стіні Оперного театру, доводиться спускатися трохи під землю і йти понад підземною річкою, яка дзюрчить прямо під ногами. А обабіч розвішані театральні костюми, хочеш - вдягай будь-який з них і заходь до зали вже в образі. У залі кафе трохи паморочиться в голові, бо не розумієш, чому все навкруги таке криве. Просто пекло перфекціоніста. Зате посидіти можна не просто за столиком, а за величезним контрабасом. А послухати або репетицію оперного оркестру крізь стіну, або класику світового року. Цього разу мені пощастило на молодого Планта і "Stairway to Heaven". Це "Лівий берег".

Біля підїзду старовинного чотириповерхового будинку зустрічає і закликає чоловік в синьому фраку та циліндрі. А з вікна третього поверху висунувся інший чоловік - бронзовий. Догори ведуть металеві гвинтові сходи, дуже круті і дуже закручені. Ними примудряються розходитись відвідувачі, які йдуть нагору і згори, ще й шугають офіціанти з повними розносами. Смачно пахне гасом. Рай для фаєрщика. На третьму поверсі величезний агрегат зі скляними трубками. На четвертому - зала під небом і вид на львівські дахи й голубів. Пити тут треба нафтівку, гасівку або бензенівку. Останнім часом додалося ще солярки, керосинівки, азотівки та ще чогось. Але я, напевно, консерватор, бензенівка для мене найсмачніша. Повсюди розвішані та розставлені гасові лампи, під дахом відра для піску та лопати, вогнегасники. І знову прекрасний класичний старий добрий рок. Це "Гасова лямпа".

На стіні іншого підїзду іншого чотириповерхового будинку величезний годинник, який показує лише львівський час. І дракон-охоронець. Тут вибрати певну залу дуже складно. В одній розповсюджується сморід з підземної річки Полтви через спеціальний апарат. Для любителів пікантного обіду. В другому доведеться рахувати кількість бруківки по всьому місту, а її стає дедалі менше, як показує спеціальний лічильник. В третьому будеш зусібіч оточений левами, ти ж у місті лева, чи як. В четвертому - книжками. На даху доведеться ховатися від дощу з грошей, який час від часу сиплеться на голови відвідувачів. А вище даху - лише небо та чудернацький засіб пересування чи то по суші, чи то по воді, чи по повітрю. І весела балканська музика до настрою. А от до туалету краще не заходити, там два дивні чуваки підглядають за всіма. Такий от "Дім легенд".

Для любителів гостріших відчуттів теж є місця. Наприклад, у закладі, названому на честь знаменитого збоченця, ви гарантовано отримаєте батогом по сідницях. Несподівано. При замовленні певних коктейлів отримаєте ще більш незабутні враження. Ну і, антураж порадує: розвішана жіноча білизна, наручники, батоги, металеві ліжка замість диванчиків, цепи і клітки. В меню краще й не заглядати, самі бичачі геніталії пропонують істи. На екрані старовинні фільми про збочення, смішні, як на погляд сучасної людини. І ще смішніша зміна жанру на новини з нашим любим президентом. Ще одне старовинне збочення. Все червоно-чорне, запах опію і пісні з еротичним завиванням для завершення образу. Це "Мазох", як не складно здогадатись. Його бронзова статуя чекає на вході. Пропонується всім бажаючим засунути руку йому до кишені, але то вже на ваш власний розсуд, я того робити не стала. Немає там нічого хорошого, в тій кишені, відчуваю.

Втім, можна й іншого роду гострих відчуттів спіймати, зайшовши лишень пообідати. Якщо на вході зустрічає кат, знайте, це не спроста. До вашого вибору найвишуканіші знаряддя катування: Нюрнберзька діва для строптивих дружин, боргова яма для неплатників податків, чоловічий та жіночий пояси вірності, хіба що гільйотину вже прилаштували для нарізання м"яса. Та не слід розслаблятися, в чоловічому туалеті є милі маленькі гільйотинки для необережних. Середньвічна музика або важкий рок, відкритий гриль, купа м"ясних страв з відходів катового виробництва, офіціантки з сокирками. На дверях висить табличка, що це Департамент виконання покарань, Свята правда, адже це ресторан "М"яса та справедливости".

А є ще "Копальня кави" де кава, кава і тільки кава. Агрегати для смажіння та мелення велетенських розмірів, дим та порох з кави, старовинна цегла під ногами і справжні забої, де ту каву видобувають. Ви думали, що її привозять з Африки чи Латинської Америки? То все брехня. Справжню львівську каву видобувають з-під землі як вугілля або руду. Приходьте, подивіться самі.

Наостанок нам трапилася маленька кнайпа з сирниками та штруделями. Лише сирники, лише штруделі. Хто думав, що штрудель може бути тільки з яблуками, ну можливо ще з грушами? А з вишнями? А з м"ясом? А з рибою? З Капустою, га? У кнайпі несамовито пахне ванільню поливкою, кілька столиків, декор з кухонного приладдя, свіжі, ще гарячі сирники й штруделі і різноманітна поливка у каструльках з квіточками, абсолютно безкоштовно, самообслуговування як у столових. Таке миле поєднання найкращого радянського та європейського стилів. Вдалий останній штрих до гастрономічної частини нашої подорожі.