Два дні
поспіль мені якось не таланило з улюбленим
закладом – українською вареничною.
Наприклад, заходжу я, щоб купити додому
вареників, а мені і кажуть: „Нету.
Закончились все” „А чому ви не розмовляєте
українською?” – питаю. Тут нещасна
дівчинка зависає секунд на двадцять, а
тоді видає: „А что, должна?” „Ну це ж
українська варенична, тут українські
страви, український інтер`єр, українська
музика грає. І я до вас звертаюсь
українською. Чому б і вам не відповісти
мені українською?”. Знову зависання.
„Ви взагалі розмовляєте українською?” „Ну вообще да, но как-то...” Якось не той, карочє.
Вчора прийшли
ми з чоловіком пообідати. Перераховуємо
замовлення: холодець, домашні соління,
млинці... Дівчина зачитує записане:
„Холодец, соления, блинчики...”. „Дівчино,
- кажу – поговоріть зі мною українською.
Мені буде приємно”. „Да я по-украински
как-то не очень...”.
Пішла запитати
у фейсбука, що ж це таке відбувається у
Вареничній. Фейсбук правда першим ділом
почав думати, чи мене вкусив правосєк,
чи повний місяць на мене так діє, чи
просто у мене пмс. Бо в житті я розмовляю
російською, як і більшість людей нашого
міста. А тут раптом української екзотики
мені захотілося в рідній Україні, щось
тут не теє...
Я поясню.
По-перше, я перфекціоніст. Все мені
треба щоб було по фен-шую. Бо інакше
порушується гармонія світу. Так от.
Варенична „Українські страви” –
чудовий заклад. Там все чудово продумано.
Там прекрасне меню (і ціни) з дійсно
українськими стравами. Там грамотне
дизайнерське оформлення, ніби і в
українському стилі, але без переборів.
Там завжди грає українська музика, але
не така, як на весіллях, а сучасна та
якісна. І знаєте, якось воно саме собою
проситься, щоб персонал звертався до
відвідувачів українською. І вони так і
роблять, просто не завжди, а час від
часу, або просто не всі. І от коли я
захожу, до мене говорять українською,
я замовляю вареники з картоплею, настоянку
і домашні соління, а з колонок звучить
Вакарчук або Чубай, тоді у мене відчуття
завершеного гештальту, повного фен-шую
та цілковитої гармонії світу в окремо
взятому закладі. А коли щось не сходиться
– тоді дисгармонія і розлад травлення,
от така я вередлива.
Ну тобто, у
Вареничній розмовляти українською
логічно, там створені для цього всі
умови. Мені б і на думку не спало вимагати
української мови від персоналу сусідньої
„Шарлотки”, бо там зовсім інша атмосфера.
І як не дивно, мені не спало б на думку
вимагати від суші-ресторану японської,
а від піцерії – італійської. Бо я хоч і
перфекціоніст, але ж усвідомлюю, що ні
японської, ні італійської в нас ніхто
не розуміє. Бо ми не в Японії живемо і
не в Італії. Ми живемо в Україні і розуміти
українську для нас природньо. Чи ні?
Тут можна
було б написати розлогу лекцію на тему:
чому українці не знають і не хочуть
вчити рідну мову та історичні події,
які до цього спричинилися. Та я не буду,
це не моя курсова робота. В мене тут
короткий реферат про фен-шуй у вареничній.
Скажу за себе. Я абсолютно двомовна,
мені пощастило в житті. Я можу вільно
розмовляти, писати і думати і російською
і українською, я вмію швидко переключатися
з однієї на іншу і навіть розмовляти
одночасно з двома людьми двома мовами.
І мені це все нормально, хвала Богу я не
москаль. Бо москалі переважно лінгвоінваліди
(мені дуже сподобався термін), тобто не
здатні сприймати і розуміти ніяку іншу
споріднену мову окрім своєї. Мабуть,
хромосоми якоїсь не вистачає. Так що я
хочу сказати. Ми ж не москалі. У нас всі
хромосоми на місці. І навіть якщо в школі
не достатньо приділяли уваги рідній
мові, і батьки виключно російськомовні,
і розмовляти важкувато і будуть помилки,
але ж не може бути такого, щоб людина в
Україні зовсім не чула і не бачила
української мови, а отже, і не розуміла
ніц. Не може, я не вірю.
Тобто,
повертаючись до офіціантів, навіть коли
вони не звикли говорити українською,
вони ж можуть прочитати назви страв із
меню і сказати „Добрий день” і „До
побачення”, тим паче, коли клієнт їх
просить. Тим більше, що це взагалі правило
гарного тону – відповідати людині тією
мовою, якою вона звернулася. А так я
відчуваю якусь неповагу просто, знову
я вередлива, ой, горе. І я не вважаю, що
забагато хочу від нещасних офіціантів,
у котрих і так робота собача і зарплатня
ще невідомо яка. Я ж не прошу всіх
танцювати гопак, зустрічаючи клієнта,
зрештою.
Ось такі маю
міркування. Вірю в торжество українських
хромосом і встановлення всесвітньої
гармонії. А поки ходитиму до Львівської
шоколадні, хоч там і не дають вареників.
Вони, до речі, навпаки, ніколи не скажуть
російського слова, хоч як до них не
звертайся, і ще самі змусять тебе гопак
танцювати. Нам з чоловіком, наприклад,
довелося тріо Мареничів із себе зображати,
щоб картку отримати.
