Сліди

По снігу білому білих собак сліди

Прошивають місто нерівномірним пунктиром

З’являються на тротуарах, газонах, сходових клітинах

Зникають у торішньому листі й на свіжому гладенькому асфальті.

Сліди білих собак виринають зненацька

На залюднених площах і старих самотніх вуличках

Ховаються серед ще зеленої трави

Пронизують чорний лід щойнозамерзлої річки.

Ці білі сліди перекроюють місто як старе пальто

Що вже давно зносилося і застаріло, але іншого немає

Спинку з прямої роблять приталеною

Позначають її як місце спокою і вечірнього затишку

Рукава хай будуть завуженими

Це райони завзятої плідної праці

На пілках вирізають виточки

Щоб краще відшукувалась дорога до друзів

А от обшарпані поли — територію смутку і безнадії — слід вкоротити.

Білими нитками стібки слідів білих собак зшивають місто наново -

Змолоділе, причепурене, раде білому снігу, що лягає коміром

На перекроєне старе пальто.

Падати...

Падати, падати, з тріском котитись вниз

В темні глибини звати тебе, гукати

Біль лободою в груди мені проріс

Корені вп'яв і не хоче нікуди діватись

Слухати, слухати, в низки збирати слова

Звуки ловити, в голосі розчинятись

Скільки вже сказано, скільки ще буде, а

Найголовнішого годі мені чекати

Танути, танути, в землю пускати соки

Дихати, дихати, плавати, плакати

Там, де сліди твої втоплені у пісок

Стати травою, новим життям проростати

Виживуть тільки коханці

Пальці блукають папером, сторінки пестять

Гладять сторінки, ніби кота за шерстю

Пестити шкіру у пальців немає санкцій.

Ніч накриває нас східним своїм палантином

Хіть опливає смолою, у черево плине

Краплі смоли залишають сліди на руці.

Зараз би пити червоне - вино або кров

Танути в музиці, плавати в танці

Як воно - бути безсмертним прекрасним коханцем?

Як це — з судини цідити любов?

Запахи ночі струмом пронизують тіло

Шкіра засмагла, поряд молочна шкіра

Відстань між нами не більше парсека.

Моє тіло - гітара чи мандоліна?

Темрява ліпить із світу руїни

Випиває всі звуки північна спека.

Десь крізь галактики музика лине над часом

Вічні коханці не знають ні болю ні ран

Бранці жаги не воскреснуть у променях вранці

Ми ж не прокинемось разом

Не прокинемось разом.

Підслухане

Старша жінка у хустці схиляється до молодої

Пересилює шепотом стукіт трамвайних колій

Каже: Я ж не бачила більше його ніколи

Я ж сама загубила кохання щасливу долю.

Неприступність ту кляту свою я носила як орден

Я ж могла з ним зустрітися там, біля тої осоки

Чи листа написати, невже б мені правиця всохла?

Та сиділа й мовчала як скеля, така була горда.

Вісімнадцять листів він мені написав, я їх всі пощитала,

Поскладала по черзі й сховала за рамку портрета

В хаті маминій, від неї самої в секреті

І поїхала в місто, аби їх щодень не читати.

Люди штовхаються поряд, наповнюють сутінки голосами.

Жінка в хустці не бачить нікого, в очах її сльози

Вона дивиться в молодість власну і ніби пробачення просить

У кохання чи в нього, що, власне, одне і те саме.

Жінка каже: Листи його мати знайшла і спалила

Бо як я приїзжала, ховалася з ними в кімнаті,

Всі читала по черзі, розкладала кругом на кроваті

І лягала на них долілиць, лежала і вила.

Сорок років минуло, а я все забути не можу

І весь час мене тягне до нього заговорити.

Та як здумаю, там же напевно дружина, діти

Що як сім'ю розіб'ю, накличу ще кару божу.

Аби ж то зустрітися ще раз нам випала доля.

Хоч ув очі поглянути, голос разочок почути.

Вже б я все розказала, що сильні такі були чуства

Що злякалася дуже й зізнатись нестачило волі.

Юна дівчина дивиться долу, слухає неуважно.

Старша щось там шепоче, забувши про гамір трамваю.

Їй би встояти зараз, чого ж то вагон так хитає?

Здається, вона закохалась, і їй невимовно страшно.

На межі

Просвіт дверний — то межа, а за неї — не можна

Далі там світ, у якому мені ще не бути

Тут перед нею є місто і сонце і люди

Ти ж не виходиш до мене із тіні на світло

Просвіт дверний — це межа із кількох сантиметрів

Тут не буває ні часу, ні болю, ні звуку

Тут ти береш мою ліву в свою праву руку

Правою стан обіймаєш і дихаєш часто

Ми стоїмо на межі у дверному просвіті

Я притискаюсь до тебе, заплющую очі

Серце штовхається в ребра, родитися хоче

В серці щемить, бо прощатися треба

Наше побачення тут незаконне, а отже

Скоро розійдемось ми у свої потойбіччя

В просвіті лишаться тіні, стоятимуть вічно

Серцем до серця, заплющивши очі

Вбий мене

Другий переклад вірша Марини Козлової.

Спершу ми мовчимо, чай п'ємо, визначаєм погоду.

Фарбуєм червоним і чорним пір'я стріл.

Ти убий мене, не питаючи в мене згоди,

Без ліцензії на відстріл.

Можеш вбити мене врешті-решт за неправильні рими,

Це якщо тобі досі потрібен знак.

За усі рефлексії, за концепції і парадигми

Будь за що, просто вбий мене, бодай-як.

Вбий мене, аби я не плакала вечорами

І спокійно вертай назад, до свого прибою.

Не сьогодні розійдемось, та й зустрілись не вчора ми

Може просто я хочу колись бути  вбита тобою.

Оригінал російською:

Мы сначала долго молчим, пьем чай,
Принимаем решенье.
Красим алой и черной красками перья стрел.
Ты убей меня, не спрашивая разрешенья,
Не беря лицензии на отстрел.

Ты убей меня в частности за отглагольные рифмы,
Хотя это, понятно, никак не влияет на суть.
За все рефлексии, парадигмы и прочие логарифмы,
Да за что угодно просто убей меня как-нибудь.

Ты убей меня, чтобы я не плакала вечерами,
И спокойно езжай туда, где шумит прибой.
Не сегодня расстанемся, да и встретились не вчера мы.
Может, просто когда-нибудь я хочу быть убита тобой.

Війна як спосіб вирішення особистісних проблем чоловіків

Життя схоже на колесо, а ти наче білка в нім

І чогось нестачає, щоб відчути себе живим

Все встигати: робота, коханка, дім

Ось і подвиг для такого як ти

Героя.

Нікудишній вийшов із тебе шахрай

І хоч душу свою за борги продай

Все одно в кінці не потрапиш в рай

І для раю невдахам потрібна

“Криша”.

Кожна жінка твоя - це життя на кону

Кожна хоче, щоб вибрав її лиш одну

Та іди вже ти на ту кляту війну

Там все просто: ось ворог, ось друг,

Ось зброя.

Там заплачеш іще на твердих мішках

Там достоту пізнаєш, що значить страх,

Разом з кров'ю й суглинком сухим на зубах

Ти почуєш, як в душу заходить

Тиша.

Знаєш вже, яка буде за все ціна

Така жадібна й хтива ота війна

Вип'є, висмокче, виїсть тебе до дна

Після неї вже жодної

Не захочеш.

Who wants to love forever

Нема в цьому світі ні часу ні місця,

Які вони можуть назвати своїми.

Але вони вірять, що мають місію

І що їх ляльки можуть стати живими.

Нема для них в світі найменшого шансу,

Але вони про це зовсім не знають.

Вони мають мрію, красиву й ошатну

І віру, що виведе їх мрія до раю.

Вони б'ються завзято, неначе з драконом

Із сірістю днів і темінню ночі.

Встановлюють власні жорсткі закони,

Де все складається так, як вони хочуть.

Вони набивають гулі в пошуках станів

Не вчаться нічому, все кружляють по колу.

Лише чекають, коли надія помре останньою,

Але ж насправді надія не вмирає ніколи.

Вони системно провалюють іспити,

І платять за це віршами й сльозами.

Зрештою, тільки дурень посміє любити,

Знаючи, що нічого не буде навзаєм.

І лише дурень вічно жити захоче

Там, де не можна сховатись в магічному крузі

Бо коли дорослішання — це злочин,

Покарання за нього — відлучення від ілюзій.

Бо після цього так просто і звично

Приходить бажання говорити відверто:

Чи є тут хтось, хто готовий чекати вічно,

Коли кохання мусить померти?

На затемнення

В рамках завершення одного досить довгого циклу - вірш, писаний під сонячне затемнення в березні 2006. Дивно знаходити свої давнішні творіння, ще дивніше, коли вони виявляються непоганими.

Серым небом

Грязным снегом

Жгучим ветром

Тусклым светом

В душу затекала

Сердце выпивала

Глаза выжигала

Смерть обещала

Холод вечный

Покой мягкий

Забвение сладкое

Конец страданиям

Любовь стеклянную

Игру беспечную

Жизнь обычную

Да незнание

Но сердце теплое

И солнце черное –

Весна.

Танок на кістках зими

Міні-вірш, написаний на рівнодення 2013 року. Актуальний сьогодні як ніколи.


Мы спляшем на тлеющем снеге,
Втопчем в мерзлую землю лед.
Мы дети дождя и улиток
Наше время с весной придет.
(Мы гордый лесной народ).

Ти

Здається, що горе — це гори

Безжальні холодні хребти.

Здається, що смуток — це море

Глибинні солоні пласти.

Ти вмієш знаходити смисли

Я вмію дороги плести

Між темними водами й світлом

Являти прозорі мости.

Ти можеш наповнити ріку

Якої не переплисти.

Зробити досяжними зорі

В долонях на землю знести.

Ми в силах приборкати всесвіт

Не в змозі лиш правду знайти.

Бо ти мені — море і гори,

А я тобі — греблі й мости.

І я тобі друг

А ти мені

Хто мені

Ти?

Мій переклад вірша

Сьогодні прекрасна поетеса Марина Козлова оприлюднила новий вірш. І вірш цей так мені запав, що я моментально вивчила його напам"ять. А тоді непомітно для себе почала перекладати на українську. І я жила цим віршем цілий день. І я таки зробила свій переклад. І надіслала авторці. І їй сподобалось. Отже, я щаслива і горда :) Ось він.

Не слухай чужі слова,

Оскільки слова — пусте.

А руку тримай так,

Неначе у ній — меч.

Із всього твого життя

Згадається тільки те,

Що лишиться на губах

І вітром спаде з плеч.

Ти згадуй очей глиб

І жодних його вад.

А душу не віддавай,

Бо будеш назад просить.

Віднині це твій світ

І твій незбагненний сад

Та полум'я не зчиняй,

Якого тобі не згасить.

І оригінал російською:

Не следуй ничьим словам,

Поскольку слова – ничто.
А руку держи так,
Как будто бы в ней – меч.
Тебе за всю твою жизнь
Запомнится только то,
Что унесешь на губах
После коротких встреч.
Запомни его вздох,
Его улыбку и взгляд.
Но не отдавай себя,
Чтобы назад не просить.
Теперь это твой мир.
И твой бесконечный сад.
Но не разжигай огонь,
Который не погасить

Коли слів недостатньо...

Мовчання

Тиша між нами повисла гронами

Тишу на вітах лиш вітер колише

Ніби постала якась заборона

На все, що подумаєш, скажеш, напишеш.

З мокрого гілля скрапують літери

Брудними калюжами слів несказаних

Бродять ворони, собаки й діти

Змішують з листям безликі фрази.

Хмари женуть небом змісти і смисли

В даль відлітає значків чорних зграя

Наше мовчання, на жаль, не промовисте

Й жодного сенсу в цій грі немає.

На Самайн

З тріщин в асфальті точиться тиша

Глибше під нею ховається пустка

Ти можеш вірити, що біль зтихне

Можеш чекати, поки відпустить.

Пальці туману торкаються горла

Холод підступно стікає у душу

Ніч крадькома тебе в сутінь огорне

Як пощастить, то хоча б не задушить.

Вірити, мріяти, думати марно

Літо забрало тепло і кохання

Осінь прокотиться чорним Самайном

Знайдеш лиш дві головешки нарання.

В місті чигає протяг і нежить

Вітер реве вовкулаком натужно

Все, що тобі в світі вже не належить

З”їла під вогкою ковдрою туга.

Плинові хмар опиратись даремно

Небо розчавить дощами і снігом

На цій війні між гарячим і темним

Виживе найсильніший.

Осінь роздає програмки

Той верлібр, що в минулому пості, надихнув мого друга на написання власного вірша, де програма осені осмислюється як театральна програма. Вірш вийшов пречудовий на мій погляд. І хоча мій на такому фоні значно програє, мені так здається, все ж я дуже рада і горда з того, що стала поштовхом до створення такого тексту. Отже, не можу не поділитися.

Пані й панове, прошу зустрічати: вітер.

Ляскає оплесками білизна в дворі.

Листя дерев шелестить, і звідти,

Де воно як завіса вгорі,

Справді з’являється вітер. Це перша ява

Першої дії осені.

Це благодійна вистава, сер, халява.

Що характерно: ми всі запрошені.

Осінь – театр, що почався не з роздягальні –

Тут, навпаки, одягаються біля входу,

Бо у програмці чітко об’явлено:

Дія друга – це холод.

Дивно дивитись на це, але кожен – такий простак,

Поки живий, і не вважає це жертвою,

Й не набридає йому спектакль

Малобюджетний з банальним сюжетом.

Тільки й витрат у продюсера – на екстракт

Сутінків. Як результат – сцена в лісі:

Десять в десятому степені страт

Бідних жовтеньких листочків. Завіса.

Тут оголошується антракт, і ми

Йдемо в вестибюль (у нашому випадку

Це означає додому), вдихнем по дорозі дими

З печей, де горить театральна критика –

Всі ті мільярдноаркушеві томи.

Це ще не старість, та юність для нас – уже «вибрики»,

Це ще не втома, і вже не тягне на випивку…

Все ж, як дожити до п’ятого акту – зими?

Олексій Маслов

Обов'язкова програма осені

Обов'язкова програма осені -

Змерзлий ніс і холодні пальці

Кутатись в светри, грітись гарячим чаєм

Шукати в собі джерело тепла

Знаходити його зовні -

В ліхтариках, свічечках, котиках

І вуличних танцях.

Обов'язкова програма осені -

Ходити вистиглим містом

Ловити сонячні промені

На стінах будинків

Рахувати пожовкле листя

Чекати на бабине літо

Пити каву в кав'ярнях,

Мрійливо дивитись у вікна.

Обов'язкова програма осені -

Сидіти в холодному офісі

Робити безглузду роботу

Мріяти про романтичну вечерю ввечері

Наодинці з собою

Свічками, чаєм і котиками

Писати листи без адреси.

Обов'язкова програма осені -

Закохуватись

Вдихати густе повітря з феромонами

Ставати прозорим

Для всіх цих віршів, пісень, фільмів

Шугати у сплін стрімголов, неначе з балкона.

Головне завдання на осінь -

Вижити

Щоб потім

Зібгати себе під сніговою ковдрою

Сумирно чекати

Часу, коли прийде пора

Проростати.

Ілюстрація - Марися Рудська

***

Це місто просотане осінню.
Вона протікає
Крізь камінь і бронзу
Крізь запахи кави і шоколаду
Прямісінько в душу
Залишає там прозорі клейма
Як краплі дощу на склі
Як шрами від кохання
Що не здійсниться.
Я ходитиму містом, ставатиму на сліди
Сотень, тисяч, мільйонів
Людей на бруківці
Вкарбовані, влиті,
Витерті, вивітрені, зниклі
Одних лише не знайду -
Тих, що не було тут ніколи
Тих, на які ставати безглуздо
Бо вони не приведуть мене до тебе.
Це місто чужого кохання
Воно шепоче віршами
Говорить музикою
Пише листям по бруківці
Гілками по вікнах
Димом по сірому небі.
Це місто для поетів і музик
Це місто для закоханих
Це місто для ситих котів і для голодних псів
Для птахів і кажанів
Лише не для нас із тобою.
Я ходитиму бруківкою
Яка не пам”ятає твоїх слідів
Я ловитиму чуже кохання
Чужі мрії, чуже натхнення
Відчуватиму, як серце міста
Ритмічно б”ється десь глибоко й підспудно.
Я не думатиму про тебе
Не думатиму.
І тільки коли мені здасться,
Що час повертатися додому
Зрозумію -
Я вже назавжди прописана тут.