Місто-дракон

Торішній есей про Львів. Я їх щороку пишу під час поїздок, якось так виходить.

Колись давно, років з десять, а то й більше, їхали ми з театром на гастролі до Ужгорода. Це були перші наші гастролі на Західну Україну. А мені тоді так хотілось до Львову. Не пам”ятаю, чи бачила я красиві фотографії, чи то чула захоплені розповіді, або й узагалі нічого такого не бачила-не чула, але десь у підсвідомості в мене засіла впевненість, що Львів — то найпрекрасніше місто в Україні. І так мені туди хотілося, що коли ми вже поверталися з гастролів, звісно через Львів, пізнього вечора, я навмисне вийшла на перон, щоб хоч однією ногою постояти у Львові, дивилася на шпилі дахів, що ледь виднілися в темряві, і загадувала обов”язково сюди повертнутися.

Наступного року у нас були перші гастролі до Львова. Пізньої осені, коли у місті похмуро й холодно, як в тому кліпі “Океану Ельзи”, що ще тоді не вийшов. Все місто здавалось сірим і непривітним, занадто старим, недобрим навіть. Але налякати мене йому не вдалося, закохалася, як і гадалося, з першого погляду. Ми приїхали на фестиваль аматорських театрів, тож мусили не лише виступити самі, а й дивитися виступи інших колективів, бо ж нам забронювали місця. Але ми з подружками звісно тікали з вистав, щоб подивитися місто хоч трохи. Головне — не заблукати, хоч це майже неможливо з цими кривими вуличками та ще й без мапи. Але нічого, знаходились якось, йшли на наступний спектакль, а тоді знову тікали з залу. З тої поїздки в мене залишились віддруковані фото з чиєїсь “мильниці”, одні на всіх, бо фоткали кожен що подобалось і один одного.

З того часу я ще більше впевнилась, що Львів — то Європа, старовинне середньовічне місто, найпрекрасніше в Україні, а може і у світі. Бо у всілякі там Венеції і Праги мене ніколи не тягнуло, а ось у Львів... Значить, для мене — найкраще.

Згодом довелося з”їздити до Львова влітку, і я зрозуміла, що восени він насправді лише лякав молодих, жадібних до вражень акторів, насправді ж він добрий і радий гостям. Тоді ще не почалась ера глобального львівського туризму. І після ще одних гастролей, знову ж таки восени, я на кілька років мусила забути про кохане місто.

Знову повернулась, коли вже Львів став туристичною меккою. І от тоді-то, він відкрив себе зсередини, показав маленьку частину справжнього свого, не прикритого красивим фасадом, обличчя. Знову ніби випробовуючи мою любов. Ось фантастичні ресторани, ось сувенірні крамнички, ось кава та шоколад, ось аніматори, привітні до всіх туристів. А ось старий будинок, сварлива сусідка, що курить на балконі, перегородка з гіпсокартону між квартирами і гаряча вода з бойлера, що раз по раз вимикається. Від того моя любов стала ще сильніша. Її навіки закріпила в серці стара весільна сукня на балконі внутрішнього дворика будинка, що на площі Теодора. Дерев”яні сходи, зтерті поколіннями мешканців, обдерті стіни, вишукані чугунні перила, незбагненна побудова балконів та двориків, коти і голуби, що живуть всередині них на рівних з людьми — у все це неможливо було не закохатися, ще раз, і здається, вже остаточно.

Старий Львів ніби древній дракон — дрімає собі і снить казкові історії, що трапляються тоді з людьми. Він старий але кріпкий, його не треба латати і розфарбовувати, бо старість його благородна, та він цього і не допустить, зрештою. Він знає, з чим приїздить кожен гість і що йому треба насправді — і дає це, якщо гість гарно себе поводить. Виконує бажання, звісно, якщо вони достойні, або навіть випереджає їх. За це доводиться платити, золотом, як і всякому дракону. Ти не зможеш не зайти в кав”ярню, в єврейський або дуже націоналістичний ресторан — для екзотики. Не зможеш не купити кави, і ще шоколаду, і ще карамельок, а ще ж настоянки і сувеніри-сувеніри-сувеніри, яких чомусь ніде немає крім Львову. Ти платиш місту — місто віддячує тобі і показує вуличних музикантів, талановитіших за зірок естради, графіті на будинках, несподівані дворики і затишні вузенькі вулички, дарує так потрібні для роботи нові матеріали і антикварні знахідки.

Цього разу ми були у Львові лише півтори доби, страшенно мало. Але він був милостивий до нас і двічі схитрував за день, посадивши нас не в ті трамваї і показавши новий прекрасний район. А на згадку окрім кави й шоколаду, я везу у сумочці чугунне антикварне помаранчеве дерево — зелене з яскраво оранжевими помаранчами. І вірю, що воно знайшлось мені не просто так.

Гастро-тур Львовом. НЕ проплачено Local. На жаль.

Позаторішній ще текст, який так нікуди й не згодився. А можна ж було десь у газеті надрукувать... :)

Львів - місто кави та шоколаду, старовинних будинків, кам"яної бруківки, маленьких трамвайчиків. Місто дощів та сонця. Місто легенд.

Ніде, мабуть, немає стільки кав"ярень, кафе, ресторацій та їдалень на один квадратний метр. Певно, якщо навіть жити у Львові і поставити собі за мету обійти всі кафе та ресторани бодай у центрі, на це піде кілька років. Вражає, наскільки тут уживаються дві цілком протилежні системи - радянська, навіть совкова, й європейська. Також, на одному квадратному метрі. Поруч можуть знаходитись наливайка-бістро з високими столами без стільців і з квітчастими поліетиленовими скатертинами й кафе з літньою терасою і вай-фаєм. І всюди пьють каву. А кава всюди лише львівська, отже найкраща. Але я, звісно не можу казати про всі заклади, бо бувала останніми роками переважно у "емоційних ресторанах". Зрештою, за емоціями я сюди і приїзжаю.

Хіба не додасть чудового настрою теплий грушовий штрудель з поливкою із заварного крема та кулькою морозива? Закріпить ефект звичайно ж кава - капучіно такий ароматний, ніби зерна смажили і мололи ось тільки перед нашим приходом. Але і не у каві річ. Коли заходиш у двері в лівій стіні Оперного театру, доводиться спускатися трохи під землю і йти понад підземною річкою, яка дзюрчить прямо під ногами. А обабіч розвішані театральні костюми, хочеш - вдягай будь-який з них і заходь до зали вже в образі. У залі кафе трохи паморочиться в голові, бо не розумієш, чому все навкруги таке криве. Просто пекло перфекціоніста. Зате посидіти можна не просто за столиком, а за величезним контрабасом. А послухати або репетицію оперного оркестру крізь стіну, або класику світового року. Цього разу мені пощастило на молодого Планта і "Stairway to Heaven". Це "Лівий берег".

Біля підїзду старовинного чотириповерхового будинку зустрічає і закликає чоловік в синьому фраку та циліндрі. А з вікна третього поверху висунувся інший чоловік - бронзовий. Догори ведуть металеві гвинтові сходи, дуже круті і дуже закручені. Ними примудряються розходитись відвідувачі, які йдуть нагору і згори, ще й шугають офіціанти з повними розносами. Смачно пахне гасом. Рай для фаєрщика. На третьму поверсі величезний агрегат зі скляними трубками. На четвертому - зала під небом і вид на львівські дахи й голубів. Пити тут треба нафтівку, гасівку або бензенівку. Останнім часом додалося ще солярки, керосинівки, азотівки та ще чогось. Але я, напевно, консерватор, бензенівка для мене найсмачніша. Повсюди розвішані та розставлені гасові лампи, під дахом відра для піску та лопати, вогнегасники. І знову прекрасний класичний старий добрий рок. Це "Гасова лямпа".

На стіні іншого підїзду іншого чотириповерхового будинку величезний годинник, який показує лише львівський час. І дракон-охоронець. Тут вибрати певну залу дуже складно. В одній розповсюджується сморід з підземної річки Полтви через спеціальний апарат. Для любителів пікантного обіду. В другому доведеться рахувати кількість бруківки по всьому місту, а її стає дедалі менше, як показує спеціальний лічильник. В третьому будеш зусібіч оточений левами, ти ж у місті лева, чи як. В четвертому - книжками. На даху доведеться ховатися від дощу з грошей, який час від часу сиплеться на голови відвідувачів. А вище даху - лише небо та чудернацький засіб пересування чи то по суші, чи то по воді, чи по повітрю. І весела балканська музика до настрою. А от до туалету краще не заходити, там два дивні чуваки підглядають за всіма. Такий от "Дім легенд".

Для любителів гостріших відчуттів теж є місця. Наприклад, у закладі, названому на честь знаменитого збоченця, ви гарантовано отримаєте батогом по сідницях. Несподівано. При замовленні певних коктейлів отримаєте ще більш незабутні враження. Ну і, антураж порадує: розвішана жіноча білизна, наручники, батоги, металеві ліжка замість диванчиків, цепи і клітки. В меню краще й не заглядати, самі бичачі геніталії пропонують істи. На екрані старовинні фільми про збочення, смішні, як на погляд сучасної людини. І ще смішніша зміна жанру на новини з нашим любим президентом. Ще одне старовинне збочення. Все червоно-чорне, запах опію і пісні з еротичним завиванням для завершення образу. Це "Мазох", як не складно здогадатись. Його бронзова статуя чекає на вході. Пропонується всім бажаючим засунути руку йому до кишені, але то вже на ваш власний розсуд, я того робити не стала. Немає там нічого хорошого, в тій кишені, відчуваю.

Втім, можна й іншого роду гострих відчуттів спіймати, зайшовши лишень пообідати. Якщо на вході зустрічає кат, знайте, це не спроста. До вашого вибору найвишуканіші знаряддя катування: Нюрнберзька діва для строптивих дружин, боргова яма для неплатників податків, чоловічий та жіночий пояси вірності, хіба що гільйотину вже прилаштували для нарізання м"яса. Та не слід розслаблятися, в чоловічому туалеті є милі маленькі гільйотинки для необережних. Середньвічна музика або важкий рок, відкритий гриль, купа м"ясних страв з відходів катового виробництва, офіціантки з сокирками. На дверях висить табличка, що це Департамент виконання покарань, Свята правда, адже це ресторан "М"яса та справедливости".

А є ще "Копальня кави" де кава, кава і тільки кава. Агрегати для смажіння та мелення велетенських розмірів, дим та порох з кави, старовинна цегла під ногами і справжні забої, де ту каву видобувають. Ви думали, що її привозять з Африки чи Латинської Америки? То все брехня. Справжню львівську каву видобувають з-під землі як вугілля або руду. Приходьте, подивіться самі.

Наостанок нам трапилася маленька кнайпа з сирниками та штруделями. Лише сирники, лише штруделі. Хто думав, що штрудель може бути тільки з яблуками, ну можливо ще з грушами? А з вишнями? А з м"ясом? А з рибою? З Капустою, га? У кнайпі несамовито пахне ванільню поливкою, кілька столиків, декор з кухонного приладдя, свіжі, ще гарячі сирники й штруделі і різноманітна поливка у каструльках з квіточками, абсолютно безкоштовно, самообслуговування як у столових. Таке миле поєднання найкращого радянського та європейського стилів. Вдалий останній штрих до гастрономічної частини нашої подорожі.

Літ Ера

Життя має свою циклічність і ось мене наздогнав його новий цикл. За ерою прикрас прийшла ера літератури. Всього шість років тривав попередній цикл. Література ж увійшла в моє життя неждано й раптово, хоча, якщо згадати, існувала у ньому завжди. Прийшло літо, якесь шалене й дивовижне, разом з літом розпочалася Літера - літературні читання просто неба, до нас почали приїзжати прекрасні автори, я заслухалась ними, купувала й читала їхні книжки, ми обговорювали їх з моїм другом, ми домовились написати тексти про те, як кожен з нас провів літо, й ми написали вірші - логічно для нього й несподівано для мене. Ми написали наші вірші майже одночасно і з того почалося це віршове безумство. Взагалі-то я маю писати прозу, я й пишу її потроху, але вірші - це так цікаво. Я завжди вважала поетів якимись надлюдьми, бо таке метафоричне мислення мені недоступне. Але, може то я так вважала, що недоступне, а його варто просто потренувати? Вірші ж так само треба вчитися писати, як і всьому взагалі треба вчитися. Геніїв від Бога не так-то й багато. Отже, я вчуся. Я слухаю й читаю, я поїхала до Львова на літературний форум, щоб там послухати поетів, я пізнаю сучасну українську літературу, знайомлюсь з авторами, я щодня говорю про вірші, я опинилась несподівано для себе у віршованому полі. Мій друг теж несподівано для себе почав писати дуже часто, останнім часом навіть по кілька віршів на день. Люди кажуть, що взагалі зараз більше людей стали цікавитись поезією, більше людей стали писати вірші. Наука каже, що таке відбувається в часи соціальної нестабільності, що саме такі часи породжують найбільше видатних поетів і письменників. Отже, і мене забрала ця хвиля.
Не знаю, чи повернеться наснага до створення прикрас, так чи інакше, це вміння залишиться зі мною, але натхнення моє зараз на боці текстів. Тож хай так і буде. Можливо, і мені вдасться написати щось достойне. Дещо друкуватиму тут, хай навіть цей блог ніхто й не читає. Та я не для того його і створювала, щоб мене читало й критикувало багато людей. Хай це буде просто своєрідний каталог текстів.

Внутрішній космос

Третій день не відпускає мене кліп Христини Соловій. Історія про подорож у внутрішній світ коханої людини. Найцікавіша і найважливіша подорож у житті. Окрім, звісно, подорожі у власний внутрішній світ, туди теж далеко не всі ходять.

Я завжди всюди декларую, що різниця між людьми — то наше найбільше багатство. Всі люди різні, всі унікальні, немає двох однакових. І це прерасно, хоч і значно ускладнює нам життя. Звісно, було би набагато простіше, аби людей можна було поділити за якимись ознаками на певні групи. І тоді при знайомстві треба лише дізнатися, до якої групи належить людина — і вже відомо, як до неї ставитись і як з нею розмовляти. Просто. Зрозуміло. Ненапряжно. І мабуть, скільки існує світ, стільки й усілякі філософи намагаються людей класифікувати. Та марно. Бо мука твоя єдина і очі твої одні. Кожна людина — це окремий всесвіт, де діють власні закони. Саме тому суперечки часто-густо перетворюються на війни світів. Згадаймо будь-яку суперечку в інтернеті. Людина пише те, що вона думає, що для неї є важливим. І сподівається, що її зрозуміють. Вона несе свій всесвіт у світ інших людей. І тут приходить інша людина, зі своїм всесвітом, який кардинально відрізняється від думки автора і каже, що той неправий. А неправий лише тому, що він, цей дописувач, думає по-іншому. Тому, що він взагалі інший. І починається війна, де кожен прагне не довести свою правоту, а відстояти право власного всесвіту на існування. І чим дужче кричить людина, тим важливіше для неї визнання її світу світом людей. І часом, щоб захистити право на існування свого світу, людина вдається до агресії, ніби хоче винищити всіх, хто думає інакше. Вона не розуміє, що так як вона думає лише вона одна. Звісно, можна знайти однодумців в якомусь одному чи навіть не одному питанні, і тоді їм у своєму середовищі буде певний час затишно. Поки хтось не проявить відмінність. І тоді — знову по колу. Власне, ми це вже більше року спостерігаємо в середовищі політиків, волонтерів, громадських активістів. Дуже яскраво це зараз проявилося. Коли начебто і справу роблять хорошу і цілі в людей однакові, але проходить якийсь час і стається розкол. Бо хтось проявив відмінність. Відмінний відділяється і деякий час все тихо, а тоді знову якийсь конфлікт. І так буде доти, доки не залишиться взагалі одна людина. Якщо ставити на перше місце не справу, а подібність життєвих позицій. Бо немає однакових людей, немає, хоч ти трісни. Кожна людина — це окремий всесвіт. Це диво, коли всесвіти сходяться на одну орбіту, але вони не мають від цього ставати тотожними. Так буде просто нецікаво.

Подумайте, як це цікаво — пізнавати іншу людину. Ходити її стежками, роздивлятися цінні для неї речі, читати її улюблені книжки, слухати основоположні пісні. Торкатися її світу. Бути дослідником і в той же час відкривати для неї власний світ. Ось це і є спілкування, дружба і кохання, коли цікавість до чужого всесвіту не менша, ніж до власного. Ми можемо полюбити цей світ, ставитись до нього з повагою, або навпаки, не прийняти зовсім, відсахнутися. І кожна людина в глибині душі боїться, що її світ не сподобається, що її не приймуть, знецінять все те, що є для неї священним. І так щоразу при знайомстві, щоразу, я не перебільшую. На жаль, далеко не всі розуміють, що відмінність світів — не привід для відсторонення. Потрібно лише визначити критичну межу цієї відмінності, де, в яких питаннях неодмінно має бути схожість, а які не такі важливі. Зрештою, це ж просто цікаво, що всі люди різні. Жити і пізнавати, щомиті, щодня, це ж прекрасно. Навіть людина, яку знаєш вже багато років, може здивувати, що вже й казати про неблизьких знайомців. Відчуйте себе антропологами. І приємної подорожі в інший космос ;)

Мовний фен-шуй

Два дні поспіль мені якось не таланило з улюбленим закладом – українською вареничною. Наприклад, заходжу я, щоб купити додому вареників, а мені і кажуть: „Нету. Закончились все” „А чому ви не розмовляєте українською?” – питаю. Тут нещасна дівчинка зависає секунд на двадцять, а тоді видає: „А что, должна?”  „Ну це ж українська варенична, тут українські страви, український інтер`єр, українська музика грає. І я до вас звертаюсь українською. Чому б і вам не відповісти мені українською?”. Знову зависання. „Ви взагалі розмовляєте українською?” „Ну вообще да, но как-то...” Якось не той, карочє.

Вчора прийшли ми з чоловіком пообідати. Перераховуємо замовлення: холодець, домашні соління, млинці... Дівчина зачитує записане: „Холодец, соления, блинчики...”. „Дівчино, - кажу – поговоріть зі мною українською. Мені буде приємно”. „Да я по-украински как-то не очень...”.

Пішла запитати у фейсбука, що ж це таке відбувається у Вареничній. Фейсбук правда першим ділом почав думати, чи мене вкусив правосєк, чи повний місяць на мене так діє, чи просто у мене пмс. Бо в житті я розмовляю російською, як і більшість людей нашого міста. А тут раптом української екзотики мені захотілося в рідній Україні, щось тут не теє...

Я поясню. По-перше, я перфекціоніст. Все мені треба щоб було по фен-шую. Бо інакше порушується гармонія світу. Так от. Варенична „Українські страви” – чудовий заклад. Там все чудово продумано. Там прекрасне меню (і ціни) з дійсно українськими стравами. Там грамотне дизайнерське оформлення, ніби і в українському стилі, але без переборів. Там завжди грає українська музика, але не така, як на весіллях, а сучасна та якісна. І знаєте, якось воно саме собою проситься, щоб персонал звертався до відвідувачів українською. І вони так і роблять, просто не завжди, а час від часу, або просто не всі. І от коли я захожу, до мене говорять українською, я замовляю вареники з картоплею, настоянку і домашні соління, а з колонок звучить Вакарчук або Чубай, тоді у мене відчуття завершеного гештальту, повного фен-шую та цілковитої гармонії світу в окремо взятому закладі. А коли щось не сходиться – тоді дисгармонія і розлад травлення, от така я вередлива.

Ну тобто, у Вареничній розмовляти українською логічно, там створені для цього всі умови. Мені б і на думку не спало вимагати української мови від персоналу сусідньої „Шарлотки”, бо там зовсім інша атмосфера. І як не дивно, мені не спало б на думку вимагати від суші-ресторану японської, а від піцерії – італійської. Бо я хоч і перфекціоніст, але ж усвідомлюю, що ні японської, ні італійської в нас ніхто не розуміє. Бо ми не в Японії живемо і не в Італії. Ми живемо в Україні і розуміти українську для нас природньо. Чи ні?

Тут можна було б написати розлогу лекцію на тему: чому українці не знають і не хочуть вчити рідну мову та історичні події, які до цього спричинилися. Та я не буду, це не моя курсова робота. В мене тут короткий реферат про фен-шуй у вареничній. Скажу за себе. Я абсолютно двомовна, мені пощастило в житті. Я можу вільно розмовляти, писати і думати і російською і українською, я вмію швидко переключатися з однієї на іншу і навіть розмовляти одночасно з двома людьми двома мовами. І мені це все нормально, хвала Богу я не москаль. Бо москалі переважно лінгвоінваліди (мені дуже сподобався термін), тобто не здатні сприймати і розуміти ніяку іншу споріднену мову окрім своєї. Мабуть, хромосоми якоїсь не вистачає. Так що я хочу сказати. Ми ж не москалі. У нас всі хромосоми на місці. І навіть якщо в школі не достатньо приділяли уваги рідній мові, і батьки виключно російськомовні, і розмовляти важкувато і будуть помилки, але ж не може бути такого, щоб людина в Україні зовсім не чула і не бачила української мови, а отже, і не розуміла ніц. Не може, я не вірю.

Тобто, повертаючись до офіціантів, навіть коли вони не звикли говорити українською, вони ж можуть прочитати назви страв із меню і сказати „Добрий день” і „До побачення”, тим паче, коли клієнт їх просить. Тим більше, що це взагалі правило гарного тону – відповідати людині тією мовою, якою вона звернулася. А так я відчуваю якусь неповагу просто, знову я вередлива, ой, горе. І я не вважаю, що забагато хочу від нещасних офіціантів, у котрих і так робота собача і зарплатня ще невідомо яка. Я ж не прошу всіх танцювати гопак, зустрічаючи клієнта, зрештою.

Ось такі маю міркування. Вірю в торжество українських хромосом і встановлення всесвітньої гармонії. А поки ходитиму до Львівської шоколадні, хоч там і не дають вареників. Вони, до речі, навпаки, ніколи не скажуть російського слова, хоч як до них не звертайся, і ще самі змусять тебе гопак танцювати. Нам з чоловіком, наприклад, довелося тріо Мареничів із себе зображати, щоб картку отримати.

Овід

Як і всі, я читала цю книгу у школі, згодом ридала над фільмом, а потім зовсім забула про що там мова. Пам”ятала лише, що Овода розстріляли і було це якось аж надто жалісливо.

Ось перечитала.

У школі ми вивчали роман, бо він такий весь революційний і атеістичний, ну звісно. Пам”ятається, що Овід виступав у нас як такий герой-герой, революцьйонер-революцьйонер. Майже як Зорро, тільки ще кращий. Але ж ні, ніякої віри в світлі ідеали, кришталевої чесності й чистої самопожертви. Він міг би бути антигероєм, настільки він виявився неоднозначною особистістю. І любити його можна було хіба що наперекір, а не завдяки. Отже, не про героїзм там головна думка.

Здавалося б, про релігію і атеїзм ця книга. І атеїзм начебто переміг, бо ж падре не витримав нелегкої ноші і взагалі був неправий, будьмо відверті. Але насправді релігія там взагалі ні до чого, так я думаю. Бо головна ідея книги на мій погляд – це відносини між батьком і сином.

„Я вірив у вас як у Бога, а ви брехали мені все життя”. По-перше, хлопчик хоче, щоб у нього був батько. І він має батька, хоч і не здогадується, що він таки справжній. Вірить йому, у нього, любить його всім серцем і набагато сильніше, ніж навіть кохану жінку. Любить і після того, як втратив, попри все, що з ним діється з вини (так він думає) батька.

А батько? А батько обрав кар”єру. Так, так, служіння Богу, звісно. Але ж кар”єру. У його роботи окрім віри й християнських доброчинств є ще певні особливості. Наприклад, він не має права одружуватись. Але це не завадило йому зробити дитину заміжній жінці. Дивно, чи не так? Адже він зовсім не такий, як інші священики – брехливі й двуликі. Він чесний, самовідданий, смиренний, майже святий. А ще нерішучий і боягузливий. Інакше як можна пояснити ось це небажання зізнатися рідному синові? А ось це „Якщо хочеш, Артуре, я не поїду”? Тут Овід був правий, падре намагався перекласти відповідальність рішення на плечі хлопчику, який до того ж не здогадувався, яка небезпека на нього чекала. Мені чомусь здається, що падре, поговоривши з новопризначеним священиком, дізнався чи здогадався, що того прислали, аби виявити членів „Молодої Італії”. І от що йому завадило бодай натякнути Артуру, щоб той тримався від нового падре якнайдалі? Але ж він нібито не повинен підтримувати бунтівників, все таке. І не попередив. Але переживав, звісно, переживати й мучитись він умів якнайкраще. Бо це ж улюблені християнські якості. І від переживання вирішив не залишитися разом з сином, а таки піти на підвищення. О, ні, підкоритися волі Папи, звісно. Ну і втратив сина, що і очікувалось. А потім довго мучився з цього приводу, бо – читай вище.

І ось сталося диво – Бог повернув йому сина. Поламаного, несимпатичного, злого на весь світ, хворого й засудженого. Але так само люблячого. Повернув. Бог, так. Почув молитви й повернув, ну якого вже вийшло, але живого. І от халепа, син умовляє його кинути свою роботу (ну так, так, служіння Богу) і поїхати з ним творити новий світ. Тобто разом з дивом, відповіддю на молитви, він отримує одразу ж і план дій, що є взагалі нечувано щедрим подарунком. Навіть думати не треба, а що ж тепер робити з таким щастям, щастя саме тобі каже, що робити. Але потрібно зробити одну маленьку дію – прийняти рішення. Тут падре й зламався. Здається, вибір стояв перед ним занадто складний. Як священик може відмовитись від своєї віри, від свого бога. Звісно, що ніяк. І він обрав віру, що всі християни вважали б єдино вірним вибором. Вчинив як біблійний святий просто, жодних претензій.

Але друзі, віра тут взагалі ні до чого. Хто йому заборонив би і далі вірити в Бога і щодня дякувати йому за те, що повернув сина? Така віра була би ще міцніша, й можливо, лише така і була потрібна Богові від нього. Він мав кинути лише роботу – кар’єру, популярність, владу, все те, чого йому начебто й не треба було ніколи. Може, саме заради цього Бог і подарував йому таку шикарну можливість змінити своє життя. Занадто круті зміни, так, надто складний вибір для старої людини. Але ж і молитви були палкими, чи не так? Бійтеся своїх бажань. Він просив, його прохання виконали, чого ще чекати? Іди і живи за новим законом в новій для тебе реальності. Не зміг. Дати згоду на вбивство сина йому виявилось простіше, ніж змінити своє життя і головне – взяти на себе відповідальність. Бо одна справа – мучити себе докорами сумління, і зовсім інша – взяти на себе відповідальність за своє життя і життя свого сина.

Ще один нюанс – вибір між однією смертю конкретної людини і багатьма гіпотетичними смертями. Це, друзі, теж зовсім не проблема. Бо ж тільки-но падре дізнався, що Овід – то Артур, відповідальність за багатьох гіпотетичних людей для нього перестала існувати. Це не його проблема, не його масштабу. Його проблема, його відповідальність – то його син, про нього він мав попіклуватися. Про інших людей попіклується Бог. Якщо падре вірно поведеться з сином, Бог влаштує все так, що зайвих жертв не буде, будуть лише необхідні. Іншими словами, на все воля всевишнього, і не людині вирішувати такі питання, коли перед нею стоїть конкретне завдання – врятувати свого єдиного, коханого, втраченого й знайденого сина. І тут падре схибив. Він вдіяв „правильно”, як того вимагав від нього сан, професія, суспільна думка, що завгодно, лише не власне серце, вдіяв малодушно. Ну і поплатився за це, що цілком логічно і справедливо.

Це що стосується падре. Але ж головний нібито Овід. Що до Овода, то ним керував не героїзм, як може здатися на перший погляд, не бажання відновити справедливість в світі, й навіть не войовничий атеїзм. Тобто, мабуть таки атеїзм, який став наслідком звичайнісіньких ревнощів. Хлопчик любив батька і хотів, щоб той був поруч. Цілком нормальне бажання. Але батько обрав роботу, кар’єру, і кинув сина напризволяще, ще й брехавши йому все життя, як з’ясувалося. І син, що також цілком нормально, зненавидів батькову роботу. А роботою була релігія, отже, Овід зненавидів релігію. А за релігією стоїть Христос, отже, Овід зненавидів Христа, ревнуючи до нього батька. Власне, у його судженнях немає атеїзму як такого. Якщо бога немає, ні до кого й ревнувати. Але він ревнує, ревнує так сильно, наскільки сильно любить батька. Ревнує тим сильніше, чим більшу несправедливість відчуває до себе. Він занадто багато страждав, на одну людину рідко коли випадає стільки страждань, і можливо авторка трохи передала куті меду тут. Але ті страждання були необхідні для нього, щоб з новою силою культивувати в собі ненависть і ревнощі. Йому завдають болю, він впевнений, що це сталося через батька, він з новою силою ображається на батька і ненавидить релігію. Все це вилилося в революційну діяльність, але головна мета його життя – не революція, а особиста помста. Власне, помста в тому, щоб багато страждати і в кінці перенести вину за всі ці неймовірні страждання на батька. І ще трохи на кохану жінку. І де ж тут революція? Лише в якості фону насправді.

Втім, Овода є за що поважати. Перенести такі страждання і не зламатися – на це потрібна неабияка мужність. Мужність – ось в чому не можна відмовити Оводу, мужність нечувана, фантастична, не притаманна взагалі людям того часу й тієї країни. Але це не мужність самопожертви, тож робити з нього святого все ж не варто.

Ось така на мій погляд історія, про те якими мотивами насправді може керуватися героїзм, про який складають легенди.

А потім я передивилася той радянський аж трисерійний фільм... Яка печаль, господи, яка печаль... Тієї лише й втіхи, що прекрасний Харитонов і Крим зі Львовом.

Самопрезентація

Привіт, мене звати Інна, я живу в Україні, займаюсь тим, що роблю прикраси. Мої прикраси унікальні й наповторні, а я сама така різнобічна й оригінальна особистість...
От що можна написати в презентації про себе, так щоб чесно?
Перш за все мене завжди збиває з пантелику необхідність визначити хто ти є. Ну я людина, так, жінка, а всередині взагалі-то кішка. Я це я і більш нічого. Не стану ж я асоціювати себе з ролями, які щодня граю в цьому житті, це було б дещо наївно, мені здається. Але люди чекають саме цього - чіткого і зрозумілого визначення: "Я - художник" або "Я - любляча і кохана дружина". Дві короткі чіткі відповіді на найголовніші в житті питання Who are you? та What are you?
Добре, з першим питанням нібито зрозуміло. Що ж до другого. Якщо брати освіту, то я мабуть історик. Або психолог. Історико-психолог. А ще я пройшла посвяту в археологи, тож можу вважатись і археологом теж. Якщо брати роботу, то я можу зватися екскурсоводом, знову психологом, коректором чи журналістом. Журналістом я звалася найдовше і багато хто вважає, що перестати грати цю роль неможливо. Можливо, кажу я вам.
Зараз моя робота в тому, що я роблю прикраси. Тобто я можу зватися дизайнером прикрас, художником, якимось незрозумілим "майстром" чи навіть ювеліром. Найближче мабуть дизайнер прикрас, хоча дизайнерської освіти я звісно не маю. Якщо це має якесь значення.
Крім роботи я ще маю купу захоплень. Отже, можу зватися актрисою, танцівницею або фотомоделлю. Ким захочу, одним словом, тим і буду зватися.
І це ще я не торкалася соціальних ролей, яких у кожної людини не менше десятка...

Тож хай буде так: я Інна, Біла Кішка. Приємно познайомитись.