Дім з вітражем

Це була гарна ідея — взяти з собою до Львова книжку про Львів. Книжку польської письменниці Жанни Слоньовської “Дім з вітражем” - яскравий дебют позаминулого року. Книжку, написану польською і для поляків, й одразу перекладену українською. Ця книжка заінтригувала і зачарувала мене від самого початку. Ні, це не детектив і тим паче не чарівна історія. Це роман у формі спогадів головної героїні, чийого імені читач так і не дізнається. Оповідачка згадує передусім свою сім'ю — маму, бабусю та прабабусю, Львів, яким він був у часи її дитинства та юності, події, які тоді в місті відбувалися (а це 80-2000-і роки). Відповідно, бабуся згадує своє життя на тлі історичних подій, а також і прабабчине. Таким чином вимальовується зріз епохи від початку ХХ століття. І Львів у центрі цього зрізу.

Те, що я написала, й те, що можна прочитати в аннотаціях і рецензіях на цю книгу, звучить так, ніби це історичний роман і читати його буде цікаво тим, хто досконало знає Львів і любить історичні довідки. Але ні, зовсім, абсолютно не такий це роман. Він написаний ніби зсередини внутрішнього світу дівчини-інтроверта. Його мова така об'ємна, багатовимірна і жива, що справді заворожує, хоч здається спершу простою. Він багатошаровий і багатоплановий, відтак цей текст можна читати з декількох позицій. Можна читати про історію Львова і України, здобуття незалежності, радянську епоху. Можна про його архітектуру, якщо ви добре знаєте Львів. Якщо ж ні, описи вулиць і будинків залишаться для вас просто тлом для сюжету і тут знову на ваш вибір — або це буде сюжет про незвичну історію сім'ї чотирьох жінок, або історія дорослішання і кохання головної героїні. Я ж, понад всі названі пласти, вподобала основний, підтекстний — сприйняття світу й себе головною героїнею, її незвичайну риторику, її нестандартні метафори, її яскраві умозримі картини. Власне, саме ця незвичність оповідачки і її манери оповіді, це поєднання буденного опису і фантастичних речей, передавання відчуттів у картинках, переживань у діях — ось це і заворожує найсильніше. Ти занурюєшся у внутрішній світ героїні, й під кінець роману вже ніби бачиш світ її очима. Але, якщо на це не звертати особливої уваги, ви будете читати текст про Львів або про чотирьох жінок, дивним чином одна з одною пов'язаних, розказаний трохи дивною мовою, та й усе. Ось чому роман має сподобатися багато кому: завдяки своїй багатоплановості він стає майже універсальним. Майже. Все-таки, для того, щоб почати його читати, потрібно хоч трохи симпатизувати Львову, бо можливо, що саме він там — головний герой.

І насамкінець. Оскільки я читала книгу під час перебування у Львові, я мала змогу ходити тими шляхами, що й герої книги. І знайшла той самий дім з вітражем. Ось тільки вітража не побачила. Або його зняли на реставрацію й досі не повернули, або це такий вітраж, якого не видно з вулиці. До будинку ж зайти мені не вдалося. Зате вдалося знайти книжку про львівські вітражі й розшукати там його фотографії та опис. І він справді прекрасний.

 

Скандинавська міфологія

Так сталося, що страшні слова Ігдрассіль, Йормунганд, Мйольнір, Скідбладнір та Г'яллархорн — для мене не просто дивний набір літер, а цілком зрозумілі речі. Це тому, що я давно захоплююсь скандинавською культурою, а відтак, трохи знайома й з епосом. Але признаюся, я завжди думала, що коли хочеш познайомитись зі скандинавським епосом, слід читати Едду. Краще спершу Молодшу, прозову, а тоді вже можна й Старшу, віршовану. Аж виявилось, існує багатенько переказів скандинавських міфів, тільки здебільшого вони у нас не перекладалися. Але я не певна, що ті перекази сильно вплинули на обізнаність людства (не Скандинавії) з цим надзвичайно цікавим пам'ятником літератури. Зрештою, переважна більшість молодих людей дізналася про Тора й Локі лише з фільмів, знятих по коміксах.

Аж тут з'являється Гейман.

Він доволі знаменитий письменник у всьому світі. Він пише цікаво, незвично і дотепно. Його читають люди різного віку і різних уподобань. І він пише власний переказ скандинавських міфів, за що йому уклін до землі. Тому що тепер можна бути певним, що про асів та їх пригоди дізнається величезна кількість людей. Ну, а не полюбити їх просто неможливо, бо навіть у коміксовому варіанті вони вийшли класні, що вже говорити про першоджерело.

Отже, думаю, не перебільшу, коли скажу, що завдяки Гейману скандинавські боги повертаються до Європи.

Книга Геймана — це власне переказ тих міфів, що дійшли до нас найбільш повно у Еддах. Увесь, так би мовити, фактаж, автор зберігає дуже ретельно, а волю собі дає лише в діалогах і деяких штрихах до характеру героїв. Часом це у нього виходить дуже смішно, й у цьому суто гейманівська родзинка. Дотепи з'являються у тексті невимушено і часто несподівано, так, наче автор і не збирався їх вставляти, а воно саме так вийшло. Часто ж пригоди богів і не потребують якоїсь додаткової цікавинки, вони самі по собі насичені надзвичайними і такими абсурдними подіями, що Гейман би позаздрив :)

Отже, кого ми знаємо зі скандинавських богів? Звісно що Тора і Локі, звісно Одіна — верховного бога, а ще Фрейра та Фрейю, Тюра, Хеймдаля, Бальдра, Фрігг... Не всі з них описані в міфах так детально, щоб можна було розкрити їхні характери, власне, лише про перших трьох можна сказати, що вони добре нам знайомі, так, що можна вже чекати від них певної поведінки. Та навіть вони можуть здивувати, і не завжди приємно. Адже аси — молоді боги молодого людства, вони перебувають у пошуку і становленні так само, як і люди, вони бояться, обманюють через те, що бояться, помиляються, навіть ті, хто вважаються наймудрішими, а веселяться із дуже грубих речей. А головне, вони можуть помирати. Тобто вони такі ж люди, тільки сильніші в чомусь. І тому древні скандинави жили, можна сказати, пліч-о-пліч зі своїми богами, їли і спали разом з ними, сварилися і поклонялися, й усе це одночасно. Тепер, коли людство стало трохи старшим, це здається нам таким же наївним, як і дивовижним, але саме це й робить їх такими надзвичано цікавими.

А тепер вони повертаються — у текстах Геймана, фільмах і коміксах. І якщо Бальдр, Магні і Валі знову розставляють золоті фігури по шахівниці, то цього разу ці фігури діятимуть інакше, іншими будуть й історії. Тож, можливо, слід чекати на продовження?

Неправильна книга

Складно написати книгу про себе, яка була би цікава не лише твоїм друзям і рідним. І якщо ти не видатний діяч сучасності, чиї мемуари мають історичну цінність самі по собі. Одна з таких невдалих, на мій погляд, книг вийшла у Ірен Роздобудько.
Книга починається з обкладинки, як не крути. Тільки якщо це безсмертна класика, або нашумілий бестселер, обкладинку можна ігнорувати, й то до певної міри. Бо це все ж таки візуальна презентація тексту. І коли на обкладинці зображена якась банальність, свідомо, чи підсвідомо, читач очікує такого ж банального тексту. В цьому плані "Неправильна книга", як оригінально назвала свій не-роман авторка, не розчаровує.
Друга презентація твору - це відгуки і уривки з рецензій, розміщені на обкладинці в кінці книги. З них читач дізнається, що Ірен Роздобудько - популярна українська письменниця. Ну і, власне, це все, про що він дізнається.
Ну а далі, з тексту самої книги, ми дізнаємось про різноманітне життя автора починаючи з раннього дитинства, про її думки з певного приводу і навіть про думки її друзів відносно неї. Це все, безсумнівно, є дуже цінним для автора і для її рідних та друзів. А от для решти читачів може становити хіба що якийсь певний інтерес, наприклад, як спогади про складні часи 90-х років або про специфіку роботи в журналістиці. Що ж до роздумів над життям і його сенсами, то... дивіться обкладинку.
Але насправді, з книги можна багато чого дізнатися про автора. І найбільше інформації дають не спогади і не роздуми, а стиль письма і лексика. Вона інтригує і нагнітає, вигукує і наголошує, розставляючи три крапки й знаки оклику ледь не в кожному реченні. І це робить нецікавий текст ще більш передбачуваним та вже й дратує врешті решт. Доволі дивно, що відомий і популярний автор дозволяє собі використовувати один і той самий прийом буквально в кожному абзаці, не те що на кожній сторінці. Мабуть, це називається "авторська пунктуація".
Але то, мабуть, просто я балувана, і  я дуже легко уявляю собі аудиторію цієї книги і цього автора. Напевно, багато людей скажуть, що це дійсно гарна книга і написано у ній саму правду, бо так як автор, думають і вони і їхні колеги та сусіди. Хороша книга насправді. А відсутність інформації (бо інформація є новизна) - то не недолік для хорошої книги. І обкладинка гарна - ніжна така, затишна і дуже жіночна.
Все-таки, обкладинка може багато чого сказати про книгу. Дивіться на обкладинки.

Коротка історія тракторів по-українськи

Досить дивно те, що автор книги - Марина Левицька, йдеться ніби-то про українців, а роман насправді перекладено з англійської. А все тому, що авторка - дочка емігрантів з України до Британії. І в книзі є вся ця історія - життя до і під час війни, трудові табори, еміграція, обживання в новій країні. Але це не основна історія, і хоч вона й невесела, та не задає тон оповідання. Бо головна мелодія тут - з альбому Кустуріци. Так, знову дивно, здавалось би, Англія, чопорна і консервативна, українці, невеселі після всього, що довелося пережити, чесні та трудящі, звідки ж Кустуріца? А от маєте, в тихе англійське містечко приїздить пишна красуня Валентина з великими цицьками - і починається бедлам. Насправді, вся історія дуже смішна і дуже життєва. Персонажі так яскраво змальовані, що в них можна впізнати і себе, і своїх рідних, і знайомих. Думаю, майже у кожної людини серед знайомих є прототип цієї Валентини, а сімейні стосунки між сестрами, батьками й дітьми, вони, здається, всюди такі, хоч в Англії, хоч в Африці. Ну а в Україні - так точно.
Отже, "Коротка історія тракторів" зовсім не про трактори, це сімейна історія. Про стосунки між старими батьками і дорослими дітьми. Про непрості відносини між рідними сестрами. Про незламну волю "вибитися в люди" і паскудний характер багатьох українських жінок. Про надто пізнє кохання, яке не відрізнити від звичайного маразму. І трохи про англійську бюрократію. Весела, сумна, абсурдна історія, написана динамічно і дотепно, з короткими історичними екскурсами і тракторами в якості фону. Взагалі книга для того, аби розважитись, але направду дуже пізнавальна.

"Забуття" - роман, якого я не хотіла читати

Нерідко так буває: тобі трапляються відгуки і рецензії на книжку, після яких ти вирішуєш для себе, що ця книжка не для тебе. До того ж тобі не подобається обкладинка, а тема - взагалі чужа. А тоді саме ця книжка виявляється в наборі книг, що обрали для тебе навмання. І тут уже доводиться погодитись, що напевно тобі буде корисно її прочитати.
Власне, так я прочитала "Забуття" Тані Малярчук.
Чесно кажучи, я так і не зрозуміла, навіщо мені було знати про того Липинського, що про нього авторка зробила оповідь-розвідку. Та й вона зізнається, що так само не знає, чому саме він і навіщо. Але крім історії його життя, яскравої і живої, такої справжньої, ніби авторка знала його особисто, хоча реконструювала з листів і газетних вирізок, є й друга лінія - історія оповідачки. І на відміну від історії Липинського, ця історія, набагато ближча, яка мала би бути ще чіткішою і яскравішою, навпаки - надто схематична і невиразна, така, що ніби ледь проявляється крізь пелену туману. Туману забуття. Справа в тому, що авторка (оповідачка) забула своє власне життя, а згадує натомість життя Липинського. І це не додає їй в своєму власному житті сил, це лише якимось дуже вигадливим чином допомагає їй пережити страх неіснування. Вона витягає із прірви забуття постать Липинського, робить її живою і справжньою й ніби таким чином виконує свй обов'язок перед пам'яттю. І схоже, сподівається, що колись хтось вчинить так само з пам'яттю про неї. І ще не усвідомлює, що згадати, побачити, прийняти і полюбити себе - це лише її робота, яка має бути зроблена за життя.
Для мене цей роман виявився певним одкровенням. Він так легко і природно переплівся з ситуацією мого життя і з моїми власними думками і з тим, що я зараз вивчаю і над чим думаю, що несподівано став ще однією цеглинкою у моїй картині всесвіту, що я її зараз будую. Й за це я дуже вдячна Тані і дівчатам, які запакували для мене цю книжку.
І в той самий час я розумію, що ця книга не для всіх. Хоча боятися, що це буде нудна історично-автобіографічна оповідка, не варто. Вона написана цікаво і легко, а від мови автора отримуєш спражнє естетсько-гурманське задоволення.

Серце пітьми

Чомусь я спочатку не хотіла читати цю книгу, а потім, як водиться, проковтнула на одному диханні. Як сказав мій друг: “Дуже дивний такий, неоднозначний текст, тобі мусить сподобатись”. І він таки мав рацію.

Цей роман Джозефа Конрада вважається яскравим прикладом модерністської літератури, а отже, він оригінальний за структурою і неоднозначний за змістом. І в той же час Конрад зберігає мову неоромантизму, та власне, і тему теж обирає цілком неоромантичну. І виходить така цікава суміш, коли спочатку здається, що ти читаєш пригодницький роман, та невдовзі розумієш, що щось пішло не так. Ця неочікувана нестандартність бентежить і не дає розслабитись й віддатись на волю сюжету. Бо власне сюжету там майже і немає. І вчитуючись у слова, ти мусиш шукати, співставляти, чекати й врешті бути розчарований очікуваннями. Але все одно зачарований текстом. Бо це такий дуже естетський текст, це текст заради тексту, трохи річ у собі. Ці слова, що зливаються в речення, як струмки впадають у річку, несуть тебе своїми водами прямо в серце пітьми, і коли здається, що ти ось-ось вже маєш бути там, просочуються крізь пальці й не залишають по собі жодного спогаду, тільки неясне відчуття, післясмак. Це текст-ріка, текст-примара, текст- символ невідомого. І насправді неважливо, ким був той горезвісний Курц, він міг бути ким завгодно з тих, хто ним захоплювався. Я думаю, він і був пітьмою, що торкнулася кожного, хто трапився їй на шляху. І якій ніхто не зміг протистояти, не намагався навіть, такою вона була спокусливо-незвичайною.

Лінгвістичний нон-фікшн

«Мовні війни» - так називається лінгвістичний нарис Володимира Селезньова, дніпропетровського журналіста, і, сподіваюсь, все ж таки лінгвіста. Свою працю він присвятив розвінчанню міфа про те, що українська мова — це нібито сполячена російська, що його все більше стали мусолити останнім часом прозапоребриковські так звані лінгвофрики.

Посил книги ось саме такий: “Вони кажуть, що української мови немає, а я доведу, що є”. Насправді, я не знаю, кому там доводити, він же не думає, що ці неповажні квазінауковці читатимуть працю опонента, написану саме українською мовою? Чи люди, які вірять таким розумникам, тому що не знають і не хочуть знати української, раптом захочуть почути протилежну точку зору? Висловлену знову ж таки українською. Ну а тим, хто на його боці, доводити нічого й не треба. Тож, на яку аудиторію розрахована ця праця, мені не дуже ясно. Але те, що вона надзвичайно цікава й корисна — поза сумнівом.

Особисто я трохи жалкую, що не пішла свого часу вчитися на українську лінгвістику, хоча тоді такого питання взагалі не виникало, я й думати не могла, що захочу знати мову краще й глибше, ба, захочу з нею працювати. А ось зараз всілякі лінгвістичні штуки мене страшенно цікавлять, особливо етимологія слів і принципи словоутворення. Тому мені було дуже цікаво цю книгу читати. Це така собі українська лінгвістика для широкого кола читачів, тобто доступно про специфічне. Навіть якщо ви нічого не тямите в темі, вам усе буде зрозуміло. І що цінно, автор спирається на величезну кількість джерел (на відміну від лінгвофриків, які в якості аргументів приводять переважно власні домисли), й навіть додає повний список цих джерел для тих, хто захоче поглибити отримані знання. Автор розглядає проблему з різних кутів зору і його не можна звинуватити в однобокому поданні матеріалу. Ну і взагалі — це просто цікаво знати.

Я тепер трохи більше розумію про те, як формується мова, звідки походять ті чи інші слова, й хто є автором (так, саме автором) деяких слів, які для нас природні й звичні. Знаю, що слово може бути дуже-дуже давнім і походити з праіндоєвропейської мови, і тоді схожі корені зустрічаються в словах багатьох мов різних мовних груп. Слово може мати праслов'янські корені, і тоді схожі слова зустрічаються у багатьох мовах саме слов'янської групи. Знаю, що українська мова ввібрала в себе багато з давньоруської мови, а російська — з церковнослов'янської. І що не потрібно боятися запозичень, бо вони завжди були й будуть в будь-якій мові, якщо тільки вона не є ізольованою від світу. І що неологізми — це часом спасіння, якщо підходити до них з розумом і творчістю.

Власне, оце я зробила короткий переказ. І рекомендую книгу тим, хто, як і я, цікавиться цією темою, але не має спеціальної освіти. Вона суттєво розширить ваш світогляд, правда.

Як писали класики: Агата Крісті

Придбала собі книгу Ростислава Семківа "Як писали класики", де він розповідає про життя, творчість, авторський стиль та фірмові прийоми шістьох письменників. Звісно, окреме питання, чому саме цих письменників, і чому він називає їх класиками. І першою у списку класик детективного жанру - Агата Крісті (а чому тоді не Конан Дойл?) Ну і в найкращих традиціях мене, до цього часу я геть нічого не читала з Агати Крісті, жодного з її семидесяти чи біля того романів і півтори сотні оповідань. Довелося читати, бо який сенс знати, як писав автор, якщо не знати, що він писав. Вдома в мене знайшлася книжка з трьома романами: "Смерть у хмарах", "Блискучий цианід" і "П'ятеро поросят".
І все-таки я не розумію, чому не Конан Дойл. Його "Записки про Шерлока Холмса" геніальні і вже давно записані у вічність. Хіба що їх не так багато, як романів про Пуаро чи міс Марпл (натомість по кількості екранізацій і переспівів явне лідерство), але це навіть на краще. Та може саме в кількості й справа. Місіс Крісті була надзвичайно плодовитою, а особливість детективів у тому, що публіка жадає їх більше й більше, забуваючи попередній, тільки-но візьметься читати наступний. І я відчула цей ефект на собі. Ось я прочитала всього три романи один за одним, а згадати детально, що відбувалося, наприклад, у другому, мені вже важко. Це означає напевно, що вони нічим мене не зачепили. Що я можу закинути Агаті Крісті, то це недостатню емоційність. В романах відбуваються якісь події, стаються вбивства, ведуться розслідування, трапляються навіть любовні лінії, але все якось неемоційно, холодно, по-пуританськи, чи що. Відсторонено. Ні на секунду не забуваєш, що все вигадка, складний і розумний задум автора і що доля всіх персонажів в його руках. Так, у мене не було того переживання, коли хочеш докопатися до того, що ж там насправді відбулося, натомість слідкуєш за думкою автора й чекаєш, кого ж вона приазначить вбивцею. А може вона призначити будь-кого, тому то до фінальної сцени ніколи немає остаточної ясності, всі карти автор не розкриває до останньої сторінки. А в кінці тексту - очна ставка всіх підозрюваних і ретельне пояснення, хто, як і чому це вчинив. А власне, чому розслідуються тільки вбивства? Звісно, я не читатиму всі сімдесят романів, щоб перевірити, але в мене склалося враження, що інші прекрасні злочини авторка оминула своєю увагою. І ще в мене склалося враження, що більшість її текстів мусять мати схожу структуру, певний формат, по якому впізнається автор. Ось це - вбивство - розслідування - паралельні події - фінал з очною ставкою - тріумфальна промова детектива.
Пан Семків пише, що Агата Крісті була надзвичайно працелюбна і організована. Вона без перестанку вигадувала все нові й нові сюжети, а коли починала писати роман, мусила будь що його закінчити, писала навіть коли не було бажання працювати. Така самодисципліна звісно, нікому б не завадила. Але її детективи, на жаль, залишаються суто розважальною літературою. Кажуть, вона написала кілька психологічних романів під псевдонімом. Ось ці було би цікаво почитати.
А рубрику "Як писали класики" доведеться продовжити, бо там ще п'ять, яких я теж не читала (двох таки читала насправді, але доведеться все одно перечитувати). Так ненароком і долучуся до вершин світової літератури, ящо вже раніше цього не зробила :)

Зорепади

Як завжди це буває, випадково мені до рук потрапила книжка і я її прочитала, хоч і не збиралася. А книжка не проста, а видавництва "Веселка" 1975 року. Збірка науково-фантастичних оповідань українських письменників "Зорепади". І це такий милий, наївний і подекуди смішний олдскул. Загалом я фантастики майже не читаю, тому не дуже орієнтуюся в жанрі, але радянська фантастика - це окремий жанр. По-перше, у радянських письменників немає й сумніву, що на людство чекає світле майбутнє, а саме - світова революція. І що космічна ера настала з політом у космос Гагаріна, й далі все розвиватиметься стрімко і незпинно. Але водночас із цим проскакують якісь такі суто радянські патерни, як от мати космонавта, що живе у селі або імена героїв (Михайло Гнатович Северин тисячолітті у третьому). Взагалі на прикладах цих оповідань добре видно, що фантастика досить складний жанр. Навіть для короткого оповідання, якщо дія відбувається в майбутньому, потрібно ретельно виписати світ і будь-яка недбалість буде дуже помітна з часом. Відеотека з касетами, електронно-обчислювальні машини, паперова книга на космольоті, ті ж таки абрикоси, що вродили в маминому садочку одразу впадають у вічі вже зараз. І доводять, що деякі речі письменники просто не в змозі уявити, що вони не виходять за межі своїх реалій і свого часу. А отже, вся ця фантастика виглядає штучною і надуманою, це не ті світи, у які віриться і які хочеться відтворювати.
Окремої зауваги варта радянська ідейність, якою пронизана збірка. То зрозуміло, що оповідання добирали саме такі, щоб відповідали лінії партії. Тому, можливо, до неї не потрапили набагато кращі оповідання. Але ж яка ця ідейність! В одному оповіданні, схожому за сюжетом на "Марсіанина", герой вирішує боротися за життя сам-один на планеті після перегляду хронік революції й прослуховування "Інтернаціоналу". В другому радянський спортсмен перемагає американського, бо за нього вболіває колектив. В третьому, досить цікавому, інопланетянин визнає людство кращим і сильнішим за його цивілізацію. В четвертому, цілком гарному, американці стають всі однакові на обличчя, бо воліють бути нічим не примітними (хоча до цього йшло аж ніяк не в Америці, а самі знаєте, де). П'яте про те, як недобре брехати. Ну і таке інше. І що вже зовсім дивно, у збірці є три оповідання сатиричних й одне з них - відверта маячня.
А ось одне оповідання мене зачепило більше за інших, можливо тому, що я не зовсім його зрозуміла. Володимир Уткін "Людина без минулого". Воно захоплює увагу з самого початку, бо початок нетривіальний і інтригуючий. І світ там виписаний досить чітко. Й ідея ясно прослідковується, й взагалі написано цікаво. Але трясця, що ж насправді відбувається з героєм і навіщо це все, нівіщо цей інтригуючий початок? Так і хочеться знайти автора й спитати, що ж він мав на увазі.
Я знаю, питати тут когось марно, але раптом. Раптом хтось читав це оповідання, у вас є думки з приводу?

13 різдвяних історій

Різдво давно минуло, а я все ще читаю різдвяні історії. Ну бо купила ж дві книжки.
Збірка з 13 історій вийшла ще у 2013 році, тому така й кількість. І це не ті збірки штибу "Історій до кави" чи шоколаду, чи ще бозна чого. Це справді гарна збірка з оповіданнями знаних письменників. Всі вони більшою чи меншою мірою про Різдво, але майже всі не такі, на які очікуєш. Власне, солоденьких оповідки про різдвяно-новорічні дива (яких і очікується) всього дві. Інші ж - веселі, саркастичні, абсурдні, містичні, щемливі, несвятково печальні, життєві й відверто казкові. Всі різні і всі класні. Особисто мене вразило оповідання "Дік" Маріанни Кияновської, це мабуть найбільше. Воно гарно побудовано, у ньому майстерно прописані герої, там чудова історія з несподіваним поворотом сюжету і все це можливо навіть грунтується на реальних подіях. Розвеселили тексти Жадана, Карпи і Лариси Денисенко, дуже потішив фінал оповідання Христі Венгринюк. Цікаві ті оповідання, які є ніби спогадами авторів про якісь події в їхньому минулому. Особливо якщо це дійсно спогади, це гарний приклад того, як зробити з незначних на перший погляд історій гарні літературні тексти.
А засмутило мене лише одне оповідання у збірці. Його я можу охарактеризувати лише словами "сказочная хрень". Ну, мусить же і таке бути, для рівноваги :)

Різдвяна історія

Мій читацький челендж продовжується, купа непрочитаних книжок все росте й росте, проте й прочитаних стає більше. Першою книгою цього року були вірші Мирослава Лаюка, про них я не писатиму, не вмію про вірші. А друга, як не дивно - "Різдвяна історія", точніше "Різдвяна пісня" Чарльза Діккенса. Чом би й не почитати різдвяну історію на Різдво. Тим паче, що я, як завжди, в останньому вагоні й досі її не читала. А це ж можна сказати, програмний документ різдвяних свят всього західного світу. Знову мені соромно за власне невігластво. Але тепер я її вже прочитала і ще трохи освіченішою стала. Принаймні ясно, звідки беруться сюжети для нескінченних різдвяних фільмів, звідки ця ідея, що саме на Різдво людина може змінитися і стати кращою, що саме на Різдво треба творити добро, що саме в цей час можливе всіляке чарівницво. Власне, так само, як у пост-радянському просторі з Новим роком: "Новорічна ніч казкова". Але виявляється, ідея ця взялася не з народного фольклору, не виникла сама по собі і не існувала повсякчас. Виявилось (для мене звісно), що її сворив Діккенс. Діккенс створив сучасне Різдво в західному світі, бо до виходу "Різдвяної пісні" там теж було глухо зі святковим настроєм. А ось ця невелика повість, написана, власне, заради грошей, зіграла таку колосальну роль. Я навіть думаю, що історія про Скруджа впевнено наближається за своєю важливістю і популярністю до історії народження Ісуса, тобто наразі програмних різдвяних історій дві. І якщо історія народження Ісуса про християнство й духовні цінності, то історія Скруджа - про технологію святкування Різдва. Так, у ній все чітко розписано. Людина на Різдво має думати більше про інших, робити добрі вчинки, дарувати подарунки і навідувати близьких. Різдво - це радість, тож обов'язково потрібно радіти. Радість можуть подарувати найпростіші буденні речі, а надто - саме передчуття свята і вихідних. Однією з найбільших радостей для людини є смачні наїдки, тож на Різдво слід готувати особливі страви. А найбільша людська радість - це сім'я та друзі, тож Різдво найкраще проводити в команії близьких людей. І неодмінно слід навчитися веселитися, щоб не залишитись наодинці. Ось такі нехитрі правила Різдва.
І другий пласт, не менш важливий - людина завжди може змінитися на краще. Якщо не завдяки спогадам і сантиментам, то під владою страху, хоч це й крайня міра. Але так чи інакше - майже ніколи не пізно. І це така ідея, яка перегукується з Великоднем - надія на відродження. Й певна річ, ніяк не суперечить християнській ідеї Різдва, бо ж "нова радість стала".

Підсумки читального року

Отже, за 2016 я прочитала:

1. Тадеуш Конвіцький "Хроніка любовних подій"
2. Елізабет Гілберт "Їсти. Молитися. Кохати"
3. Сергій Жадан "Господь симпатизує аутсайдерам"
4. Лайєм Карсон "Назви пустку матір'ю"
5. Катерина Бабкіна "Знеболювальне і снодійне"
6. Катерина Бабкіна "Щасливі голі люди"
7. "Гон спозаранку" Рассказы американских писателей о молодежи
8. Олександр Міньковський "Шаленство Майки Сковрон"
9. Микола Трублаїні "Шхуна "Колумб""
10. "Ноука от Горького Лука"
11. "Львів. Кава. Любов"
12. Элис Манро "Плюнет, поцелует, к сердцу прижмет, к черту пошлет, своей назовет"
13. Павло Кирик "Робота"
14. Александр Грин. Рассказы.
15. Оксана Боровець "Дерево Будд", "Маршрутка 417"
16. Дороти Паркер. Новеллы.
17. Аньєс Мартен-Люган "Щасливі люди читають книжки та п'ють каву"
18. Таня-Марія Литвинюк "МістаМИ"
19. Макс Фрай "Ветры, ангелы и люди"
20. Слава Світова "Жила-була Я"
21. Гвара
22. Юркі Вайнонен "13 новел"
23. Хорхе Луїс Борхес "Вигадані історії", "Алеф", збірка оповідань різних років
24. Френсіс Скотт Фіцджеральд "Великий Гетсбі"

Не так вже й погано, я думаю. Останніми роками я катастрофічно мало читала, тож 24 книжки за рік - це прорив. Про більшість із них я писала тут у блозі враження- майже рецензії. Переважна більшість книжок була українською, лише 6 російською. 6 романів, 11 збірок оповідань, 4 книжки поезій, 2 нон-фікшн, 1 словник.
10 - українських письменників, 2 російських, 9 - іноземні в українському перекладі, 3 - в російському.
Ось така статистика. Такий дивний коктейль. І головне, він говорить дуже мало про мої смаки і вподобання.
А тим часом стоси книжок, що чекають своєї черги, не меншають, а більшають. Читаймо далі ;)

Великий Гетсбі

І Фіцджеральда я раніше не читала чомусь. Та я ще багато чого такого не читала, що треба було би. Ну ось, надолужую потроху.
Гетсбі мені трапився на буккросингу в жахливому одноразовому виданні, але в гарному перекладі українською. А сам текст виявився цікавим, легким, іронічним і таким справді американським. Вже коли я лише почала читати, зловила у себе якесь знайоме відчуття-післясмак, дуже схоже на те, яке бувало під час читання Селінджера, Паркер та збірки американських оповідань. Місце, час та особливий американський дух напевно створюють це непередаване відчуття. Можливо, ще проста без вихилясів, але й не примітивна, цікава й динамічна манера оповіді. Ну і, звісно, майстерність авторів.
Отже, Гетсбі, про якого всі знають, бо принаймні дивилися фільм, постав для мене сумною, проте закономірно сумною історією. Напевно, стоси критики написано на цю тему, її я теж звісно не читала, але з впевненістю можу припустити, що більшість її говорить про суспільство тогочасної Америки і героїв, як жертв цього розбещеного і байдужого суспільства.
Для мене ж це була історія про ілюзії. Гетсбі - як майстер ілюзій, створив себе самого, своє минуле, теперішнє і навіть майбутнє, свій дім, свої міліони, славу й становище в суспільстві по суті з нічого. І так само нічим вони й були насправді. Величезна яскрава мильна бульбашка, яка просто не могла не луснути. Колоссальний кредит ілюзій, який колись довелося б повертати. І Гетсбі, який прекрасно знав, що він створив, з чого, і чим все закінчиться, але не придумав іншого способу, ніж як творити ілюзії, для себе і про себе. Жив у мріях, тож мусив спробувати їх здісними. Хоча здогадувався, що спроби марні, а у голосі Дейзі дзвенять лише гроші. "Він напевно відчував, що той старий теплий світ для нього вже втрачено безповоротно, що він вже заплатив свою ціну за розкіш так довго жити своєю мрією".

Ця книжка завершує мій читальний рік, і мабуть, скоро я підведу підсумки свого челенджу. Аж самій цікаво, скільки ж я прочитала.

Борхес

Нарешті я добралася до Борхеса. Чомусь у мене в пам'яті здавна засіло твердження, що сучасні латиноамериканські класики - це Маркес-Борхес-Кортасар. І Маркеса з Кортасаром я вже давно люблю і поважаю, а от з Борхесом все ніяк познайомитись не могла. Втім, всьому свій час, насправді я не знаю, що я у нього могла б зрозуміти ще років чотири-п'ять тому. Та й зараз, що я там розумію насправді? Проте, вже можу захоплюватись, бо він направду геній, принаймні це я зрозуміла :)
І ось тут постає складність, як написати про генія, коли про нього вже стільки всього написано? Як написати, коли ти не критик, не літературознавець, не письменник і взагалі це твоя перша зустріч з автором, якого напевно всі крім тебе вже читали? Ну, про власні враження напевно треба писати.
Скажу, що від новел Борхеса я отримала справжню інтелектуальну насолоду. І навіть не зрозуміла механізму її виникнення. Ти починаєш читати новелу й думаєш, що це нудне історичне або літературознавче дослідження, з купою джерел, цитат і посилань й не розумієш, при чому тут взагалі художня література, може це збірка наукових статей? Але чому вона тоді називається "Вигадані історії"? Потім розумієш, що на трьох сторінках тексту новели вмістилося стільки відкриттів, гіпотез і смислів, скільки не в кожному романі знайдеш. А тоді дочитуєш останнє речення і думаєш, блін, та він геній. І так з кожним оповіданням. Навіть якщо на початку здається, що там все так наворочено, зарозуміло й складно, й що ти нічого з того не зрозумієш, все одно в кінці думаєш: блін. І я зовсім не розумію, як він це робив. Мого розуму абсолютно недостатньо, щоб осягнути його талант. Скільки треба було знати, пам'ятати, тримати на увазі, щоб складати такі псевдодослідження з реальними джерелами, вигаданими джерелами, реальними цитатами з вигаданих джерел і вигаданими цитатами з реальних джерел, реальними людьми, вигаданими людьми, вигаданими людьми в реальному середовищі і навпаки і все в такому ж дусі. Всі дослідники Борхеса зламали собі ноги, зуби, мізки чи що там ще, намагаючись розшифрувати його тексти. Я навіть не намагатимусь. І хоч я не зможу осягнути всю красу цих складних комбінацій, проте можу захоплюватись величчю його фантазії та неординарністю ідей. Принаймні ідеї кожного оповідання лежать на поверхні, мені здається. І вони такі, що... блін. Хоча й з ідеями не все так просто, хіба може бути просто у Борхеса?
І ще я подумала. Борхес писав переважно короткі оповідання, хоча багато які з них схожі на тези для майбутнього роману. Ба більше, в кількох новелах він дає конкретні, новаторські для того часу ідеї для створення текстів, або й навіть переказує сюжет нібито існуючого, а насправді вигаданого роману. І якщо хтось скористався його порадами, або написав ті історії, які він переказував, чи створив свої історії по слідах Борхеса, от було би цікаво їх почитати. Хтось же мав це зробити, не може бути, щоб не знайшлось таких письменників. І якщо ви такі приклади знаєте, скажіть мені про них, будь ласка.

Юркі Вайнонен

Якщо на книжці намальований лось і у автора фінське прізвище, я не можу цю книжку не купити. З таким дизайном вона вже моя улюблена, ще до того, як я її прочитаю. Та й зміст не розчаровує, звісно. Як може розчарувати скандинавський письменник? Скандинави, як і латиноамериканці, трохи схиблені як для нас, й тому їх надзвичайно цікаво читати. Власне, ось Вайнонена порівнюють з Кафкою і Кортасаром, бо така у нього химерна проза. І таки так, щось спільне є. Зокрема манера писати про фантастичні речі буденною мовою, ніби так і треба. Ну пішов чолов'яга гуляти всередині стегна своєї дружини, ну і що в цьому такого? Ну набилася в іншого чоловіка повна квартира дохлих мух, ну буває. І ось ці фантастичні сюжети, які спокійно собі розгортаються у нашому, звичному нам світі, залишають по собі довготривалий післясмак, змушують думати, шукати паралелі, розгадувати символи. Ці оповідання знаходять зачіпки в душі читача, оселяються там і потроху нас змінюють. Ось так працює справжня якісна література. Особисто мене кілька оповідань дуже вразили, і своїм сюжетом і мовою, якою написані, й дуже логічним, але абсолютно непередбачуваним фіналом. Мабуть, це і є справжня майстерність. Одним словом, я знову в захваті. Ще один автор в моєму списку тих, у кого варто вчитися. Люблю скандинавів :)

Слава Світова - дівчинка в короні

Знічев'я на роботі прочитала книжку "Жила-була Я" авторки з промовистим псевдонімом. І що показово, на звороті портрет авторки таки в короні. І літера "Я" у назві теж. Власне, далі можна б і не читати. Але я прочитала, бо не схвалюю позицію "Не читав, але засуджую". Тепер чесно можу засуджувати :)
Якби це була історія по типу Бріджіт Джонс, де є чіткий сюжет і смішна головна героїня, то було би класно, стьобно, іронічно, це було би цікаво читати. Але ж це книга про автора - дівчинку Славу Світову, під тридцять п'ять років, яка розповідає різні кумедні історії саме про себе. Історії, які вона сама вважає кумедними. Наприклад, як вона лізла на підвіконня відчиняти вікно, так і не відчинила, а тоді злазила і гепнулась під стіл. Або як вона жарила пиріжки, а вони вийшли несмачні. Або як в квартирі не було гарячої води і вона мусила вранці гріти воду і "бавитися рондельками". Ну і далі все в такому ж дусі. Це чудово, що автор вміє зі всього посміятися, але при чому тут читач? Ці історії можна розповідати у себе в блозі, якщо його читають твої друзі і вони звикли реготати з тебе. З цього будуть мліти твої батьки, але сторонній читач чому має все це читати? Де та складова, яка змусить зацікавитись і не кинути книжку після першого ж розділу? Купа людей, що сказали свої вступні слова до цієї книги, називають блискучий гумор і тонку самоіронію як привід до читання. Гумор так, він присутній і його навіть забагато. А от самоіронія виглядає так: "Ой, як так дерлася, а тоді як стала злазить, да забула, що там високо, да як покотилася під стіл, охо-хо, ха-ха-ха, от я незграба." Одразу спадає на думку вираз "Прєлесть, какая дурочка". Це не іронія і самокритика, на мою думку, це таке самомилування, "Я така дурочка, ну прєлесть же?" Самоіронія з-під корони. Такі тексти пишуть, та й взагалі, такі історії про себе розповідають, коли впевнені у своїй виключній значимості, унікальності й індивідуальності. Скромність і поряд не стояла. Навіть, якщо це замасковано під іронію і стьоб. І я ще раз питаю, навіщо це все пересічному читачеві, який купив книгу, а автора-героїню і в очі не бачив? Ну, мені було цікаво з дослідницької точки зору, психологам теж може стати в нагоді, бо там дуже яскраво видно, що таке корона (корона як психологічний термін). І, задля справедливості мушу сказати, що мова автора дуже яскрава і багата. Купа галицьких діалектизмів, фразеологізмів, небанальні й нечасто вживані слова роблять цей текст загалом читабельним. Але я все одно не розумію, навіщо було його видавати :)

Максофраєвщина

Раніше я дуже любила Фрая. Одначе щось невловиме в його текстах мене завжди трохи спантеличувало. Треба було змінити спосіб читання, щоб зрозуміти нарешті, що не таке вже воно й невловиме. Цілком на поверхні, як виявилося. І зветься воно - максофраєвщина.
Процитую свого друга, він якось сказав, що найкраще і водночас найгірше в кожному письменнику - це він сам. Тобто ось це "так сказати міг лише він" може викликати як захоплення, так і роздратування і від цього нікуди не подітися. Тож почну із захоплення.
Я не знаток сучасної російськомовної літератури звісно, але мені небезпідставно здається, що Фрай унікальний автор. Унікальний в тому, що поставив собі за мету і невідступно їй слідує - писати про альтернативні способи взаємодії з реальністю. В той час як більшість письменників або зображують дійсність, або вигадують інші світи, Фрай пише про дійсність, але таку, якою вона може бути, якщо докласти до цього зусиль і діяльної віри. Про те, як люди власними руками і думками творять справжні дива, про те, що світ не такий простий і безнадійний, як багато хто звик вважати, варто лише змінити точку зору. Про те, що за кожною незначною на перший погляд подією може стояти щось більше. І головне, про те, що завжди є надія. Тому книги Фрая насправді дуже важливі й цінні, і прекрасно, що їх любить і читає так багато людей. Засмучує мене інше. Він пише так, что його тексти не вважаються за серйозну літературу. У Фрая своя мова, його легко впізнати, він сипле дотепностями, іронізує, використовує характерні мовні обороти й цитати, одним словом, авторська мова в нього розроблена дуже добре. Проте особисто я від цієї мови швидко втомилася й лише на третій книжці зрозуміла чому. Авторською мовою говорять абсолютно всі персонажі. І таким чином кожна книга перетворюється на діалог автора з самим собою. А персонажі виходять несправжні, схематичні, це не персонажі навіть, а провідники авторського слова. Читач же не може впізнати у персонажах реальних людей, і тому змушений ідентифікувати себе з автором (або відкидати книгу як не варту уваги, "казочку"). І що тоді? А тоді кожен прихильник Фрая стає трішечки Фраєм. Фраєвська мова легко запам'ятовується і входить в ужиток спочатку на рівні цитат, а тоді й на рівні манери говорити. Цікаво, чи засвоюється так само і спосіб мислення? Може я тільки-но розкрила хитрий план автора по завоюванню світу? :)
І ще мені незрозуміло, навіщо кожну ідею, "мораль", так би мовити, оповідання подавати так розгорнуто-прямолінійно, ще й пояснювати кількома абзацами. Читачам же не лишається роботи, вони позбавляються пошукової активності. А я впевнена, що думка, здобута самостійно, важить набагато більше тої, що розтлумачена і до рота покладена.
Одним словом, мені здається, що були б творіння Фрая на рівні "літератури" а не "ентертейнменту", вони мали б набагато більше впливу на людей. Він же прагне покращити нашу реальність? І в цьому я з ним цілком солідарна.

Щасливі люди читають книжки та п'ють каву

Прочитала з якогось дива жіночий роман, а все тому, що його розрекламувало ВСЛ. Книжка французької письменниці Аньєс Мартен-Люган. Ну та менше з тим, мені таки є що про нього сказати.
По-перше, дуже мені сподобався переклад. Шикарний переклад, я вважаю, живий, смачний, багатобарвний. Я чомусь впевнена, що оригінал не такий барвистий. Склалося враження, що перекладач навмисне підбирав цікаві синоніми та не часто вживані слова й діалектизми, щоб прикрасити текст. Бо без цього, певно, все було б дуже сумно. І справа не втому, що текст про сумне - жінку в депресії після втрати чоловіка й доньки. А в тому, що це таки жіночий роман у всій своїй красі.
Сюжет не надто оригінальний - жінка в жахливій депресії, після смерті рідних рік не виходить з квартири. Але оскільки поховати себе там заживо їй не дає друг, що приходить щодня, вона вирішує податися жити до ірландського містечка, щоб нікого не знати й ніхто її там не чіпав.
А там у неї виявляється сусід, який теж нікого не хоче бачити і знати. От і чудово, подумаєте ви, все як вона й хотіла. Аж ні, виявляється, вона хотіла зовсім не цього, бо з сусідом почала воювати, швиденько видравшись із своєї апатії. Ну а далі - ясно що, це ж жіночий роман.
Але найбільш феєричний фінал. В дусі "встретились два одиночества", Рапунцель і Онєгін (це терміни психолога Марини Комісарової).
От з точки зору психології в мене багато питань до книги. Здається мені, авторка зовсім не знає,  що то воно таке - справжня депресія. Воно то й добре, але не додає тексту ні правдоподібності, ні трагізму, ні психологізму. А я сподівалася побачити там механізм виходу з кризового стану, принаймні так сказано було в аннотації: жінка після трагічної смерті рідних повертається до життя. А вона не повертається, вона взагалі нічого не робить. Всю дорогу вона тільки плаче, курить, напивається та сидить днями у кріслі. Ну потім ще стала гуляти узбережжям і гратися з собакою. Чудовий механізм, нічого не скажеш. Йшов третій рік такого життя. Здоров'я героїні залізне - не здало. Гроші малюються самі, бо звідки беруться, ні з чого не ясно. І також не ясно, чого раптом цей відлюдькуватий чоловік закохався в жінку, яка мала йому поперек горла стати зі своїми істериками. Але найбільше я не люблю, коли в кінці оповіді забувають про друзів. От був у сусіди собака, грав певну роль у сюжеті. А тоді сусіда зник з містечка і про пса ні слова більше. А пес де, я питаю? Вже ж можна було два слова сказати, він же також персонаж.
Але, гадаю, з книги вийшов би непоганий фільм, якби французький. Мені здалося, що саме для фільму авторка свою історію і написала. І всі характери та перипетії з подібних фільмів і взяла. Ну таке, французька мелодрама для затишного вечора. Вибачте вже за спойлери.

Гон спозаранку

Ні, це я не гоню, тим паче пишу це ввечері, це книжка так називається. Знайшла я її влітку на буккросингу і звісно не могла не взяти, з такою-то назвою. Насправді збірка оповідань американських письменників "про молодь". Ну, дуже умовно про молодь, просто разнарядка мабуть така була в укладачів. Сімдесят якогось року книжка. Як добирали оповідання, для мене знову загадка, це завжди загадка в таких збірках, але цього разу всі оповідання зібралися хороші. І різні. Тобто дійсно, деякий зріз американської прози 60-70х років.
Я відкрила для себе деяких письменників, котрих хотілося б ще почитати. Наприклад, Фланнері О'Коннор. Або Доналд Бартолм, його оповідання взагалі геніальне, це просто Хармс по-американськи. Курт Воннегут звісно сподобався. І ще Джойс Керрол Уотс. Але всі гарні насправді. Титульне оповідання, до речі, про полювання. І ще там чудові короткі відомості про авторів, в дусі соцреалізму, це як окремий твір і окремий гон.
А читала я оповідання виключно вранці, як заповідала назва :)

Павло Кирик. "Робота".

Маленька книжечка оповідань молодого автора видана цього року завдяки премії "Смолоскипу", але лишилася поки що майже непоміченою. Я ж її придбала взагалі випадково, разом з книгами поезій. Але тут є про що поговорити.
Книга складається умовно з двох частин. Перша - власне оповідання "Робота", а друга - маленькі оповідання про людей, що якимось чином пов'язані з героєм першого оповідання та між собою. Все це утворює доволі складну систему, в якій доведеться розбиратися. Але це ж і цікаво. Сам автор називає перше оповідання дещо хаотичним та надто химерним, системністю ж другої частини він цілком задоволений. Я маю іншу думку :)
Як на мене, оповідання "Робота" прекрасне. Воно химерне, так, але в цьому ж і є краса. Це такий Муракамі з притаманними йому невизначенністю головного героя, дивними і часом навіть трохи містичними подіями, незнайомим місцем, де герой опиняється та не надто оптимістичним фіналом. І все це у загальному осінньо-депресивному фльорі. Можливо, вторинність, так, але в цьому таки щось є. Всі ж решта оповідань геть інші. Вони короткі, уривчасті і пласкі. І герої оповідань теж здебільшого пласкі, або й зовсім невидимі, їхня функція - бути ланкою ланцюга, який іде від головного героя "Роботи", і більше за неї вони не виконують. Тут мені трохи сумно за всіх цих героїв, бо ж вони теж могли би стати живими і об'ємними, тим більше, що типажі там цікаві. Тоді це вийшла би трохи більша книжка, але, хто зна, може вона стала би відкриттям року? Тим паче, що потенційно в задумі автора закладено дуже багато можливостей. Та лише за те, що долі героїв п'ятнадцяти оповідань опосередковано переплітаються між собою, автора варто поважати. Я уявляю собі схему, яку він малював, або навіть не малював, що ще гірше і подумки тисну йому руку. Бо там насправді все складно, заплутано та неочевидно. І тому мені жаль, що це маленька непримітна книжечка у м'якій обкладинці, а не бестселлер року.