Неправильна книга

Складно написати книгу про себе, яка була би цікава не лише твоїм друзям і рідним. І якщо ти не видатний діяч сучасності, чиї мемуари мають історичну цінність самі по собі. Одна з таких невдалих, на мій погляд, книг вийшла у Ірен Роздобудько.
Книга починається з обкладинки, як не крути. Тільки якщо це безсмертна класика, або нашумілий бестселер, обкладинку можна ігнорувати, й то до певної міри. Бо це все ж таки візуальна презентація тексту. І коли на обкладинці зображена якась банальність, свідомо, чи підсвідомо, читач очікує такого ж банального тексту. В цьому плані "Неправильна книга", як оригінально назвала свій не-роман авторка, не розчаровує.
Друга презентація твору - це відгуки і уривки з рецензій, розміщені на обкладинці в кінці книги. З них читач дізнається, що Ірен Роздобудько - популярна українська письменниця. Ну і, власне, це все, про що він дізнається.
Ну а далі, з тексту самої книги, ми дізнаємось про різноманітне життя автора починаючи з раннього дитинства, про її думки з певного приводу і навіть про думки її друзів відносно неї. Це все, безсумнівно, є дуже цінним для автора і для її рідних та друзів. А от для решти читачів може становити хіба що якийсь певний інтерес, наприклад, як спогади про складні часи 90-х років або про специфіку роботи в журналістиці. Що ж до роздумів над життям і його сенсами, то... дивіться обкладинку.
Але насправді, з книги можна багато чого дізнатися про автора. І найбільше інформації дають не спогади і не роздуми, а стиль письма і лексика. Вона інтригує і нагнітає, вигукує і наголошує, розставляючи три крапки й знаки оклику ледь не в кожному реченні. І це робить нецікавий текст ще більш передбачуваним та вже й дратує врешті решт. Доволі дивно, що відомий і популярний автор дозволяє собі використовувати один і той самий прийом буквально в кожному абзаці, не те що на кожній сторінці. Мабуть, це називається "авторська пунктуація".
Але то, мабуть, просто я балувана, і  я дуже легко уявляю собі аудиторію цієї книги і цього автора. Напевно, багато людей скажуть, що це дійсно гарна книга і написано у ній саму правду, бо так як автор, думають і вони і їхні колеги та сусіди. Хороша книга насправді. А відсутність інформації (бо інформація є новизна) - то не недолік для хорошої книги. І обкладинка гарна - ніжна така, затишна і дуже жіночна.
Все-таки, обкладинка може багато чого сказати про книгу. Дивіться на обкладинки.

Великий Гетсбі

І Фіцджеральда я раніше не читала чомусь. Та я ще багато чого такого не читала, що треба було би. Ну ось, надолужую потроху.
Гетсбі мені трапився на буккросингу в жахливому одноразовому виданні, але в гарному перекладі українською. А сам текст виявився цікавим, легким, іронічним і таким справді американським. Вже коли я лише почала читати, зловила у себе якесь знайоме відчуття-післясмак, дуже схоже на те, яке бувало під час читання Селінджера, Паркер та збірки американських оповідань. Місце, час та особливий американський дух напевно створюють це непередаване відчуття. Можливо, ще проста без вихилясів, але й не примітивна, цікава й динамічна манера оповіді. Ну і, звісно, майстерність авторів.
Отже, Гетсбі, про якого всі знають, бо принаймні дивилися фільм, постав для мене сумною, проте закономірно сумною історією. Напевно, стоси критики написано на цю тему, її я теж звісно не читала, але з впевненістю можу припустити, що більшість її говорить про суспільство тогочасної Америки і героїв, як жертв цього розбещеного і байдужого суспільства.
Для мене ж це була історія про ілюзії. Гетсбі - як майстер ілюзій, створив себе самого, своє минуле, теперішнє і навіть майбутнє, свій дім, свої міліони, славу й становище в суспільстві по суті з нічого. І так само нічим вони й були насправді. Величезна яскрава мильна бульбашка, яка просто не могла не луснути. Колоссальний кредит ілюзій, який колись довелося б повертати. І Гетсбі, який прекрасно знав, що він створив, з чого, і чим все закінчиться, але не придумав іншого способу, ніж як творити ілюзії, для себе і про себе. Жив у мріях, тож мусив спробувати їх здісними. Хоча здогадувався, що спроби марні, а у голосі Дейзі дзвенять лише гроші. "Він напевно відчував, що той старий теплий світ для нього вже втрачено безповоротно, що він вже заплатив свою ціну за розкіш так довго жити своєю мрією".

Ця книжка завершує мій читальний рік, і мабуть, скоро я підведу підсумки свого челенджу. Аж самій цікаво, скільки ж я прочитала.

Дороті Паркер

Останнім часом я читаю багато короткої прози. Вважаю, що саме в короткому оповіданні найкраще видно майстерність письменника. І коли трапляються такі тексти, де на кількох сторінках розгорнуто сюжет, розкрито проблему, змальовано яскравих живих персонажів, та ще й без зайвих слів, о, це справжня радість. Саме такою радістю стала для мене книжка новел Дороті Паркер, американської письменниці початку 20 століття. Там не завжди є сюжет, інколи це просто монолог або діалог. Але саме це і прекрасно. Ось так, на кількох сторінках, засобом монологу героя авторка розкриває не лише характер героя, а й більш загальну проблему тогочасного суспільства. Її цікавлять відносини між людьми, стосунки між чоловіком і жінкою, місце жінки в суспільстві, а також різноманітні людські пороки й слабкості. І щоразу це влучно, гостро, сатирично, хоч насправді й сумно. Там немає зайвих слів, образів, пояснень, нотацій (хоч про це і жалкував автор вступного слова, мовляв, немає у неї прямолінійних викриттів, до яких звик радянський читач). Вона просто малює картину, широкими мазками, які втім створюють довершену композицію. Монолог біля телефону - механізм виникнення любовної аддикції. Діалог з господарем дому, де відбувається вечірка - вся палітра ставлення до чорних. Монолог дівчини, який вона знову повторює - механізм раціоналізації в дії. Ну і лицемірство, лицемірство різних сортів, на будь-який смак. Знахідка для психолога та соціолога. Та й просто для уважного читача. Щодо мене, то я ладна була аплодувати від захоплення після кожної новели, так вони гарно зроблені. Є чому повчитися.

Гон спозаранку

Ні, це я не гоню, тим паче пишу це ввечері, це книжка так називається. Знайшла я її влітку на буккросингу і звісно не могла не взяти, з такою-то назвою. Насправді збірка оповідань американських письменників "про молодь". Ну, дуже умовно про молодь, просто разнарядка мабуть така була в укладачів. Сімдесят якогось року книжка. Як добирали оповідання, для мене знову загадка, це завжди загадка в таких збірках, але цього разу всі оповідання зібралися хороші. І різні. Тобто дійсно, деякий зріз американської прози 60-70х років.
Я відкрила для себе деяких письменників, котрих хотілося б ще почитати. Наприклад, Фланнері О'Коннор. Або Доналд Бартолм, його оповідання взагалі геніальне, це просто Хармс по-американськи. Курт Воннегут звісно сподобався. І ще Джойс Керрол Уотс. Але всі гарні насправді. Титульне оповідання, до речі, про полювання. І ще там чудові короткі відомості про авторів, в дусі соцреалізму, це як окремий твір і окремий гон.
А читала я оповідання виключно вранці, як заповідала назва :)

Еліс Монро

Буде ще один тег "книжки з буккросингу". Цього літа я переважно такі й читала. Еліс Монро мені дісталася на буккросингу літшколи і я цим можу навіть пишатися, бо з десятка бажаючих книгу віддали саме мені. Ну то я її сумлінно прочитала і скоро відпущу подорожувати далі.
Монро - нобелівський лауреат з літератури 2013 року, канадійська письменниця. Я, як завжди, нічого про неї не знала і нічого раніше не читала, а до рук мені потрапила книжка з оповіданнями в російському перекладі. Там у передмові дають безліч висловлювань всяких відомих особистостей і видань про те, яка геніальна ця письменниця, які в неї особливі, чудові і живі оповідання і всяке таке, що зазвичай пишуть, щоб привернути увагу до книжки. Там-таки чомусь порівнюють авторку з Чеховим, ну може тому, що росіянам конче необхідно все співвідносити з собою Це, до речі, дуже цікаво прослідковується в примітках, які склав не перекладач, а якийсь літературознавець. Так от. Не знаю, до чого тут Чехов, ну хіба до того, що він писав про життя і Монро пише про життя. Але так можна багато про кого сказати. Річ у тому, що життя у всіх різне. Монро ж пише так, що неможливо повірити, що історії і персонажі вигадані, неможливо взагалі уявити собі, як автор сидить і створює окремий світ для кожного з персонажів своїх оповідань. Так, ми знаємо, що створити можна будь-який правдопобібний і майже реальний світ і таких самих майже реальних персонажів, але все одно, читаючи, ти чітко будеш знати, що це просто література і немає насправді таких людей. Про Монро ж краще думати, що вона пише про своїх знайомих, родичів, себе врешті решт, просто бере певний епізод із життя і літературно його описує. Бо кожне оповідання, воно не просто справжнє, воно ніби частина реального життя або великого роману. І в той же час ці оповідання цілком закінчені і не викликають питань щодо фіналу. Але певні фрази, спогади, натяки, сказані ніби ненавмисне, самі собою, дають зрозуміти, що за певною історією стоїть ціле життя цілої людини, сім'ї, містечка, міста. І це не може бути вигаданим, ну просто не може. Так думаєш перший час після прочитання. А тоді починаєш згадувати персонажів і розумієш, що декотрі цілком можуть бути і вигадані. А тоді згадуєш структуру сюжету і розумієш, що оповідання побудоване дуже грамотно і жива хаотичність лише видима. А це означає, що ... нобелівку так просто не дають, напевно. Ну і до всього тексти Монро створюють дуже яскравий образ Канади різних часів і життя там звичайних людей. Тобто за канадською атмосферою та за реалістичністю сюжетів - це до Монро. І за вмінням вибудовувати цілий світ на незначних на перший погляд фразах. І за віднаходженням сюжетів у простих буденних подіях. Треба читати, одним словом. Хоча би просто для ознайомлення.