Крадії пам'яті

Книга Сергія Комберянова — мабуть найгучніший дебют минулого року. Молодий автор виграв конкурс “Смолоскипа”, його книжку надрукували, й вона моментально потрапила в топи продажів. Все відбувалося так стрімко, що видавництву довелося незаплановано робити друге видання.

Про цю книжку вже багато писали. Що ж до мене, то я мала удачу потрапити на найпершу її презентацію, що відбувалася на літній літературній школі в Карпатах. Майже через рік я запросила автора до Чернігова на Літеру й лише там придбала його книжку. Минуло ще кілька місяців, як я її врешті прочитала. І ще кілька — як сфотографувала й оце пишу рецензію. Не встигаю я за мейнстрімом :)

Скажу чесно, я дуже боялася розчаруватися. Бо молодий автор, дебютна повість, триллер, оце все. Аж ні. Оповідь з самого початку так захоплює, що не відпускає аж до останньої сторінки. Та й прочитати її цілком реально за одну ніч. Там дотримані всі класичні принципи побудови сюжету, читача тримають у напрузі впродовж всього тексту, а розв’язка двічі несподівана (це щоб без спойлерів). І тема цікава: автор роздумує про людську природу, вплив фізичної сили і розумових здібностей на статус людини у суспільстві, сприйняття людей одне одними. А зав’язано все на цілковитій втраті пам’яті сімома людьми, що якимось чином опиняються разом на лісовій галявині, при тому абсолютно голі.

Щодо психологічного підгрунтя, тут можна посперечатися, але для цього потрібно мати грунтовні знання, тож я не буду. До того ж цей текст і не претендує на жодну науковість, це перш за все жанровий текст, цікавий, добротний, ладно скроєний. З таких текстів виходять непогані голівудські фільми. Або українські. Адже відомо, що за книгою вже почали знімати кіно.

А ще мене вразило, коли ми обговорювали книжку з Сергієм, що за його підрахунками лише кожен п’ятий вірно зрозумів фінал. Ні, це не говорить про те, що фінал недбало виписаний, навпаки, він зроблений майстерно, з повагою до читача і його бажання самому знайти відгадку. А виявилось, що далеко не всі хочуть шукати відповідь самотужки. І на момент нашої розмови лише я зі всіх його знайомих звернула увагу на одну дрібну, але смислоутворюючу деталь. Можу пишатися власною спостережливістю :) А тим, хто ще не читав, даю підказку: уважно роздивіться обкладинку ;)

Як писали класики: Агата Крісті

Придбала собі книгу Ростислава Семківа "Як писали класики", де він розповідає про життя, творчість, авторський стиль та фірмові прийоми шістьох письменників. Звісно, окреме питання, чому саме цих письменників, і чому він називає їх класиками. І першою у списку класик детективного жанру - Агата Крісті (а чому тоді не Конан Дойл?) Ну і в найкращих традиціях мене, до цього часу я геть нічого не читала з Агати Крісті, жодного з її семидесяти чи біля того романів і півтори сотні оповідань. Довелося читати, бо який сенс знати, як писав автор, якщо не знати, що він писав. Вдома в мене знайшлася книжка з трьома романами: "Смерть у хмарах", "Блискучий цианід" і "П'ятеро поросят".
І все-таки я не розумію, чому не Конан Дойл. Його "Записки про Шерлока Холмса" геніальні і вже давно записані у вічність. Хіба що їх не так багато, як романів про Пуаро чи міс Марпл (натомість по кількості екранізацій і переспівів явне лідерство), але це навіть на краще. Та може саме в кількості й справа. Місіс Крісті була надзвичайно плодовитою, а особливість детективів у тому, що публіка жадає їх більше й більше, забуваючи попередній, тільки-но візьметься читати наступний. І я відчула цей ефект на собі. Ось я прочитала всього три романи один за одним, а згадати детально, що відбувалося, наприклад, у другому, мені вже важко. Це означає напевно, що вони нічим мене не зачепили. Що я можу закинути Агаті Крісті, то це недостатню емоційність. В романах відбуваються якісь події, стаються вбивства, ведуться розслідування, трапляються навіть любовні лінії, але все якось неемоційно, холодно, по-пуританськи, чи що. Відсторонено. Ні на секунду не забуваєш, що все вигадка, складний і розумний задум автора і що доля всіх персонажів в його руках. Так, у мене не було того переживання, коли хочеш докопатися до того, що ж там насправді відбулося, натомість слідкуєш за думкою автора й чекаєш, кого ж вона приазначить вбивцею. А може вона призначити будь-кого, тому то до фінальної сцени ніколи немає остаточної ясності, всі карти автор не розкриває до останньої сторінки. А в кінці тексту - очна ставка всіх підозрюваних і ретельне пояснення, хто, як і чому це вчинив. А власне, чому розслідуються тільки вбивства? Звісно, я не читатиму всі сімдесят романів, щоб перевірити, але в мене склалося враження, що інші прекрасні злочини авторка оминула своєю увагою. І ще в мене склалося враження, що більшість її текстів мусять мати схожу структуру, певний формат, по якому впізнається автор. Ось це - вбивство - розслідування - паралельні події - фінал з очною ставкою - тріумфальна промова детектива.
Пан Семків пише, що Агата Крісті була надзвичайно працелюбна і організована. Вона без перестанку вигадувала все нові й нові сюжети, а коли починала писати роман, мусила будь що його закінчити, писала навіть коли не було бажання працювати. Така самодисципліна звісно, нікому б не завадила. Але її детективи, на жаль, залишаються суто розважальною літературою. Кажуть, вона написала кілька психологічних романів під псевдонімом. Ось ці було би цікаво почитати.
А рубрику "Як писали класики" доведеться продовжити, бо там ще п'ять, яких я теж не читала (двох таки читала насправді, але доведеться все одно перечитувати). Так ненароком і долучуся до вершин світової літератури, ящо вже раніше цього не зробила :)