Львів. Кава. Любов.

Я зараз багато читаю, але зовсім забула писати про прочитане. Та все ж продовжу, самій потім буде цікаво пригадати враження.
Літо в мене видалося порою книжок з буккросингу і оповідань. От про одну з книжок оповідань і скажу.
На Літературній школі пан Винничук радив нам не читати третьосортну літературу, а читати краще безсмертну класику. Але я оце прочитала книжку оповідань про Львів і кохання і скажу, що наразі не зустрічала кориснішої книги для письменника-початківця. Тому що значно простіше робити аналіз текстів таких самих початківців і вчитися на чужих помилках. Аніж, наприклад, намагатися осягнути майстерність когось із великих письменників. Звісно, читання великих виховує гарний смак. А читання початківців - відразу до усякого роду банальщини. Іншими словами, ти читаєш такі оповідання і розумієш, як писати не слід. І це надзвичайно корисно, я вважаю. Також дуже корисно побачити в інших авторів власні улюблені прийоми і подивитися на них збоку. Чи такі вони гарні, як тобі здавалося? Чи такі необхідні в тексті? Ну, і зрозуміти, що ти не надто оригінальний, як виявляється. Теж гарно так тверезить.
Звісно, я не хочу сказати, що ця збірка вкрай жахлива. Цілком жахливих оповідання там лише два. Два цілком достойних. А інші мають і плюси й мінуси, як це завжди в житті й буває. Кажу ж - навчальний посібник.
Ну і ще одне запитання до самої себе з приводу цього всього. Чи було б мені приємно, коли б і мої оповідання використовували як навчальний посібник? І як би так його писати, щоб цього не сталося?
От тому я й не викладаю свою прозу в інтернеті :)

Літературна школа в Карпатах

Я вирішила влаштувати собі відпустку і поєднати приємне з корисним, та майнула на тиждень до Карпат на літературну школу від ЦЛО. І це було надзвичайно корисно, дуже цікаво і неймовірно красиво. По-перше, купа прекрасних людей, які всі хочуть того ж, чого і ти - навчитися пристойно писати тексти. По-друге, прекрасні лектори і тренери, а це, на хвилиночку, відомі сучасні письменники. У нас були лекції Тараса Прохаська, Андрія Куркова, Юрія Винничука, Ірини Цілик, Галини Крук. А в тренери нашій групі майбутніх літераторок під самоназвою "Химери" попався Володимир Арєнєв, і я не можу передати словами, який же він виявився класний. За одне лише почуття гумору і нелюдську терплячість (за два, він би виправив) величезний йому уклін. Пристойного тексту я так і не написала там, проте зрозуміла, що та ідея, яка мені видавалась мало не романом всього мого життя, насправді третинна попса. Ну та й бог з ним, писатиму щось інше значить.
Велике досягнення - я вперше винесла свої вірші на загал. На літературному вечорі прочитала декілька. Виявилося, що я не дуже-то вмію декламувати. І виявилося, що декому мої вірші прийшлися до душі, а це надзвичайно тішить.
Гори я так і не побачила, натомість побачила австрійський віадук і фантастичні карпатські садиби майже сторічної давнини. Зробила трохи фотографій.
Потоваришувала з чудовими дівчатами, сподіваюсь, ми продовжимо спілкуватись.
Ну і застудилась і захворіла як фінал перезавантаження.
Одним словом, плідна видалась поїздка, плідна. Тепер би щось написати...

Падати...

Падати, падати, з тріском котитись вниз

В темні глибини звати тебе, гукати

Біль лободою в груди мені проріс

Корені вп'яв і не хоче нікуди діватись

Слухати, слухати, в низки збирати слова

Звуки ловити, в голосі розчинятись

Скільки вже сказано, скільки ще буде, а

Найголовнішого годі мені чекати

Танути, танути, в землю пускати соки

Дихати, дихати, плавати, плакати

Там, де сліди твої втоплені у пісок

Стати травою, новим життям проростати

Виживуть тільки коханці

Пальці блукають папером, сторінки пестять

Гладять сторінки, ніби кота за шерстю

Пестити шкіру у пальців немає санкцій.

Ніч накриває нас східним своїм палантином

Хіть опливає смолою, у черево плине

Краплі смоли залишають сліди на руці.

Зараз би пити червоне - вино або кров

Танути в музиці, плавати в танці

Як воно - бути безсмертним прекрасним коханцем?

Як це — з судини цідити любов?

Запахи ночі струмом пронизують тіло

Шкіра засмагла, поряд молочна шкіра

Відстань між нами не більше парсека.

Моє тіло - гітара чи мандоліна?

Темрява ліпить із світу руїни

Випиває всі звуки північна спека.

Десь крізь галактики музика лине над часом

Вічні коханці не знають ні болю ні ран

Бранці жаги не воскреснуть у променях вранці

Ми ж не прокинемось разом

Не прокинемось разом.

Підслухане

Старша жінка у хустці схиляється до молодої

Пересилює шепотом стукіт трамвайних колій

Каже: Я ж не бачила більше його ніколи

Я ж сама загубила кохання щасливу долю.

Неприступність ту кляту свою я носила як орден

Я ж могла з ним зустрітися там, біля тої осоки

Чи листа написати, невже б мені правиця всохла?

Та сиділа й мовчала як скеля, така була горда.

Вісімнадцять листів він мені написав, я їх всі пощитала,

Поскладала по черзі й сховала за рамку портрета

В хаті маминій, від неї самої в секреті

І поїхала в місто, аби їх щодень не читати.

Люди штовхаються поряд, наповнюють сутінки голосами.

Жінка в хустці не бачить нікого, в очах її сльози

Вона дивиться в молодість власну і ніби пробачення просить

У кохання чи в нього, що, власне, одне і те саме.

Жінка каже: Листи його мати знайшла і спалила

Бо як я приїзжала, ховалася з ними в кімнаті,

Всі читала по черзі, розкладала кругом на кроваті

І лягала на них долілиць, лежала і вила.

Сорок років минуло, а я все забути не можу

І весь час мене тягне до нього заговорити.

Та як здумаю, там же напевно дружина, діти

Що як сім'ю розіб'ю, накличу ще кару божу.

Аби ж то зустрітися ще раз нам випала доля.

Хоч ув очі поглянути, голос разочок почути.

Вже б я все розказала, що сильні такі були чуства

Що злякалася дуже й зізнатись нестачило волі.

Юна дівчина дивиться долу, слухає неуважно.

Старша щось там шепоче, забувши про гамір трамваю.

Їй би встояти зараз, чого ж то вагон так хитає?

Здається, вона закохалась, і їй невимовно страшно.

На межі

Просвіт дверний — то межа, а за неї — не можна

Далі там світ, у якому мені ще не бути

Тут перед нею є місто і сонце і люди

Ти ж не виходиш до мене із тіні на світло

Просвіт дверний — це межа із кількох сантиметрів

Тут не буває ні часу, ні болю, ні звуку

Тут ти береш мою ліву в свою праву руку

Правою стан обіймаєш і дихаєш часто

Ми стоїмо на межі у дверному просвіті

Я притискаюсь до тебе, заплющую очі

Серце штовхається в ребра, родитися хоче

В серці щемить, бо прощатися треба

Наше побачення тут незаконне, а отже

Скоро розійдемось ми у свої потойбіччя

В просвіті лишаться тіні, стоятимуть вічно

Серцем до серця, заплющивши очі

Назви пустку матір'ю

Все почалося з того, що на Книжковому арсеналі я майже випадково натрапила на зустріч з Катериною Бабкіною, яка розповідала про свій флеш-моб, де вони з другом взялися прочитати 400 книжок українською на рік. І вона згадала, як в одній маленькій книгарні їй дали тоненьку книжку про Ірландію й ця книжка стала для неї справжнім відкриттям. Я, не досидівши до кінця зустрічі, пішла до стенду тієї книгарні, та й спитала про книжку. Мені дістали з валізи останній екземпляр.
Отже, Лайєм Карсон "Назви пустку матір'ю". Темпора, 2011.
Для мене вона теж стала відкриттям, я теж, як і Катерина, прочитала її на одному диханні.
Але мені все одно не зрозуміло, як так сталося, що її видали у нас.
Про автора відомо лише те, що він є директором фестивалю ірландськомовної літератури в Ірландії. Жодних інших його книжок не видавали ні у нас, ні в Росії. Про його батька - просвітника, оповідача й письменника, Лайяма Мак-Карейна не знає навіть гугл (хоча напевно є люди, які знають, шанують і люблять). У книжці, яка по суті є мемуарами, Карсон згадує своє дитинство і юність, своїх батьків і дідусів. А для нас, погодьтесь, це все незнайомі люди з чужої країни. Ну і аудиторія, якою може бути українська аудиторія у публіцистичної книжки про Ірландію та ірландську мову? Тисячі дві людей? Як, власне, і тираж книги. Здавалося б, все проти того, щоб друкувати цю книгу. Але вона вийшла, і судячи з усього, сама знаходить своїх читачів.
Я дуже рада, насправді, що ця книга знайшла мене. Бо я давно захоплююсь Ірландією і взагалі кельтами, бо гельські мови для мене одні з найкрасивіших у світі, бо в ірландців є багато спільного з українцями і взагалі це дуже цікава нація. Ну і тому, що ірландська мова зникає, й це дуже сумно. З кожним поколінням людей, які знають і розвивають мову, стає все менше. Про це, зокрема, і пише автор. Він розповідає, як його батьки боролися за розповсюдження мови, як прекрасно їм це вдавалося, і як потім теракти ІРА звели все нанівець, бо мова стала асоціюватися з насиллям. Але причина не лише в цьому. Протягом століть ірландську мову зберігали майже як музейний експонат, бо з часів англійського панування державною мовою там є англійська. І хоча ірландці мають дуже сильну національну ідентичність, все ж мову вони не вважають обов'язковою умовою своєї ірландськості.
Тут вже стає зрозуміло, чому ця книга з'явилася в Україні, чи не так? У нас ще не так усе погано, але таке може статися і з українською мовою, маємо всі передумови. Отже, це книжка-попередження. Втім, боюся, її прочитає критично мало людей.

Жадан - це про любов.

Я довго, навіть дуже довго читала всього одну книгу. Але в книзі тій - десять книг віршів Жадана. Називається вона "Господь симпатизує аутсайдерам" і збірки там розміщені в ретроспективі - від 2014 року до 1995.
Звісно, не мені характеризувати тут Жадана, я й не буду. Я лише скажу, що його варто читати, якщо хочете бодай щось знати про сучасну українську поезію. Та й взагалі - його варто читати. Хоча б тому, що у його віршах дуже багато любові. На перший погляд може здатися, що це поезія про якихось маргіналів, наркоманів, пияк, бандитів, гастарбайтерів. На другий погляд може здатися, що це вірші без надії, декаданські такі вірші. А на третій - крізь цей темний фон проступає любов. До всього. Просто любов як вона є. До всіх цих нещасних людей, до країни, до міст, вулиць і будинків, до часів та епох, до життя врешті решт. Власне, у багатьох віршах "про любов" набагато менше любові, ніж у жаданівській "маргінальній" поезії. І любов ця цілком органічна, природня, фонова, вона не проявляється у якихось патетичних чи романтичних зворотах, якихось чуттєвих описах чи описах почуттів. Вона як повітря, яким дихаєш. З першим рядком ти вдихаєш любов, і далі, про що б там не йшлося, вона не зникає, як не може зникнути повітря. Просто вона у всьому. А особливо в увазі автора до того, про що чи кого він пише. Просто в цьому уважному погляді без схвалення чи засудження. І особливо мене тішить, з якою любов'ю він пише про жінок. Коментарі до "Вогнепальних та ножових" - найбільш лірична проза, яка мені траплялася. Може, мені не так багато чого траплялося, але я все одно страшенно вдячна Жадану за цю збірку і взагалі за вірші про жінок. Вони якісь особливі. Саме після них так віриться в кохання...

"Знаєш, іноді мені здається, що люди насправді помирають тому, що в них просто зупиняється серце від любові до цього дивного-дивного фантастичного світу" ( Історія культури початку століття).

Вбий мене

Другий переклад вірша Марини Козлової.

Спершу ми мовчимо, чай п'ємо, визначаєм погоду.

Фарбуєм червоним і чорним пір'я стріл.

Ти убий мене, не питаючи в мене згоди,

Без ліцензії на відстріл.

Можеш вбити мене врешті-решт за неправильні рими,

Це якщо тобі досі потрібен знак.

За усі рефлексії, за концепції і парадигми

Будь за що, просто вбий мене, бодай-як.

Вбий мене, аби я не плакала вечорами

І спокійно вертай назад, до свого прибою.

Не сьогодні розійдемось, та й зустрілись не вчора ми

Може просто я хочу колись бути  вбита тобою.

Оригінал російською:

Мы сначала долго молчим, пьем чай,
Принимаем решенье.
Красим алой и черной красками перья стрел.
Ты убей меня, не спрашивая разрешенья,
Не беря лицензии на отстрел.

Ты убей меня в частности за отглагольные рифмы,
Хотя это, понятно, никак не влияет на суть.
За все рефлексии, парадигмы и прочие логарифмы,
Да за что угодно просто убей меня как-нибудь.

Ты убей меня, чтобы я не плакала вечерами,
И спокойно езжай туда, где шумит прибой.
Не сегодня расстанемся, да и встретились не вчера мы.
Может, просто когда-нибудь я хочу быть убита тобой.

Війна як спосіб вирішення особистісних проблем чоловіків

Життя схоже на колесо, а ти наче білка в нім

І чогось нестачає, щоб відчути себе живим

Все встигати: робота, коханка, дім

Ось і подвиг для такого як ти

Героя.

Нікудишній вийшов із тебе шахрай

І хоч душу свою за борги продай

Все одно в кінці не потрапиш в рай

І для раю невдахам потрібна

“Криша”.

Кожна жінка твоя - це життя на кону

Кожна хоче, щоб вибрав її лиш одну

Та іди вже ти на ту кляту війну

Там все просто: ось ворог, ось друг,

Ось зброя.

Там заплачеш іще на твердих мішках

Там достоту пізнаєш, що значить страх,

Разом з кров'ю й суглинком сухим на зубах

Ти почуєш, як в душу заходить

Тиша.

Знаєш вже, яка буде за все ціна

Така жадібна й хтива ота війна

Вип'є, висмокче, виїсть тебе до дна

Після неї вже жодної

Не захочеш.