Виживуть тільки коханці

Пальці блукають папером, сторінки пестять

Гладять сторінки, ніби кота за шерстю

Пестити шкіру у пальців немає санкцій.

Ніч накриває нас східним своїм палантином

Хіть опливає смолою, у черево плине

Краплі смоли залишають сліди на руці.

Зараз би пити червоне - вино або кров

Танути в музиці, плавати в танці

Як воно - бути безсмертним прекрасним коханцем?

Як це — з судини цідити любов?

Запахи ночі струмом пронизують тіло

Шкіра засмагла, поряд молочна шкіра

Відстань між нами не більше парсека.

Моє тіло - гітара чи мандоліна?

Темрява ліпить із світу руїни

Випиває всі звуки північна спека.

Десь крізь галактики музика лине над часом

Вічні коханці не знають ні болю ні ран

Бранці жаги не воскреснуть у променях вранці

Ми ж не прокинемось разом

Не прокинемось разом.

Підслухане

Старша жінка у хустці схиляється до молодої

Пересилює шепотом стукіт трамвайних колій

Каже: Я ж не бачила більше його ніколи

Я ж сама загубила кохання щасливу долю.

Неприступність ту кляту свою я носила як орден

Я ж могла з ним зустрітися там, біля тої осоки

Чи листа написати, невже б мені правиця всохла?

Та сиділа й мовчала як скеля, така була горда.

Вісімнадцять листів він мені написав, я їх всі пощитала,

Поскладала по черзі й сховала за рамку портрета

В хаті маминій, від неї самої в секреті

І поїхала в місто, аби їх щодень не читати.

Люди штовхаються поряд, наповнюють сутінки голосами.

Жінка в хустці не бачить нікого, в очах її сльози

Вона дивиться в молодість власну і ніби пробачення просить

У кохання чи в нього, що, власне, одне і те саме.

Жінка каже: Листи його мати знайшла і спалила

Бо як я приїзжала, ховалася з ними в кімнаті,

Всі читала по черзі, розкладала кругом на кроваті

І лягала на них долілиць, лежала і вила.

Сорок років минуло, а я все забути не можу

І весь час мене тягне до нього заговорити.

Та як здумаю, там же напевно дружина, діти

Що як сім'ю розіб'ю, накличу ще кару божу.

Аби ж то зустрітися ще раз нам випала доля.

Хоч ув очі поглянути, голос разочок почути.

Вже б я все розказала, що сильні такі були чуства

Що злякалася дуже й зізнатись нестачило волі.

Юна дівчина дивиться долу, слухає неуважно.

Старша щось там шепоче, забувши про гамір трамваю.

Їй би встояти зараз, чого ж то вагон так хитає?

Здається, вона закохалась, і їй невимовно страшно.

На межі

Просвіт дверний — то межа, а за неї — не можна

Далі там світ, у якому мені ще не бути

Тут перед нею є місто і сонце і люди

Ти ж не виходиш до мене із тіні на світло

Просвіт дверний — це межа із кількох сантиметрів

Тут не буває ні часу, ні болю, ні звуку

Тут ти береш мою ліву в свою праву руку

Правою стан обіймаєш і дихаєш часто

Ми стоїмо на межі у дверному просвіті

Я притискаюсь до тебе, заплющую очі

Серце штовхається в ребра, родитися хоче

В серці щемить, бо прощатися треба

Наше побачення тут незаконне, а отже

Скоро розійдемось ми у свої потойбіччя

В просвіті лишаться тіні, стоятимуть вічно

Серцем до серця, заплющивши очі

Назви пустку матір'ю

Все почалося з того, що на Книжковому арсеналі я майже випадково натрапила на зустріч з Катериною Бабкіною, яка розповідала про свій флеш-моб, де вони з другом взялися прочитати 400 книжок українською на рік. І вона згадала, як в одній маленькій книгарні їй дали тоненьку книжку про Ірландію й ця книжка стала для неї справжнім відкриттям. Я, не досидівши до кінця зустрічі, пішла до стенду тієї книгарні, та й спитала про книжку. Мені дістали з валізи останній екземпляр.
Отже, Лайєм Карсон "Назви пустку матір'ю". Темпора, 2011.
Для мене вона теж стала відкриттям, я теж, як і Катерина, прочитала її на одному диханні.
Але мені все одно не зрозуміло, як так сталося, що її видали у нас.
Про автора відомо лише те, що він є директором фестивалю ірландськомовної літератури в Ірландії. Жодних інших його книжок не видавали ні у нас, ні в Росії. Про його батька - просвітника, оповідача й письменника, Лайяма Мак-Карейна не знає навіть гугл (хоча напевно є люди, які знають, шанують і люблять). У книжці, яка по суті є мемуарами, Карсон згадує своє дитинство і юність, своїх батьків і дідусів. А для нас, погодьтесь, це все незнайомі люди з чужої країни. Ну і аудиторія, якою може бути українська аудиторія у публіцистичної книжки про Ірландію та ірландську мову? Тисячі дві людей? Як, власне, і тираж книги. Здавалося б, все проти того, щоб друкувати цю книгу. Але вона вийшла, і судячи з усього, сама знаходить своїх читачів.
Я дуже рада, насправді, що ця книга знайшла мене. Бо я давно захоплююсь Ірландією і взагалі кельтами, бо гельські мови для мене одні з найкрасивіших у світі, бо в ірландців є багато спільного з українцями і взагалі це дуже цікава нація. Ну і тому, що ірландська мова зникає, й це дуже сумно. З кожним поколінням людей, які знають і розвивають мову, стає все менше. Про це, зокрема, і пише автор. Він розповідає, як його батьки боролися за розповсюдження мови, як прекрасно їм це вдавалося, і як потім теракти ІРА звели все нанівець, бо мова стала асоціюватися з насиллям. Але причина не лише в цьому. Протягом століть ірландську мову зберігали майже як музейний експонат, бо з часів англійського панування державною мовою там є англійська. І хоча ірландці мають дуже сильну національну ідентичність, все ж мову вони не вважають обов'язковою умовою своєї ірландськості.
Тут вже стає зрозуміло, чому ця книга з'явилася в Україні, чи не так? У нас ще не так усе погано, але таке може статися і з українською мовою, маємо всі передумови. Отже, це книжка-попередження. Втім, боюся, її прочитає критично мало людей.

Жадан - це про любов.

Я довго, навіть дуже довго читала всього одну книгу. Але в книзі тій - десять книг віршів Жадана. Називається вона "Господь симпатизує аутсайдерам" і збірки там розміщені в ретроспективі - від 2014 року до 1995.
Звісно, не мені характеризувати тут Жадана, я й не буду. Я лише скажу, що його варто читати, якщо хочете бодай щось знати про сучасну українську поезію. Та й взагалі - його варто читати. Хоча б тому, що у його віршах дуже багато любові. На перший погляд може здатися, що це поезія про якихось маргіналів, наркоманів, пияк, бандитів, гастарбайтерів. На другий погляд може здатися, що це вірші без надії, декаданські такі вірші. А на третій - крізь цей темний фон проступає любов. До всього. Просто любов як вона є. До всіх цих нещасних людей, до країни, до міст, вулиць і будинків, до часів та епох, до життя врешті решт. Власне, у багатьох віршах "про любов" набагато менше любові, ніж у жаданівській "маргінальній" поезії. І любов ця цілком органічна, природня, фонова, вона не проявляється у якихось патетичних чи романтичних зворотах, якихось чуттєвих описах чи описах почуттів. Вона як повітря, яким дихаєш. З першим рядком ти вдихаєш любов, і далі, про що б там не йшлося, вона не зникає, як не може зникнути повітря. Просто вона у всьому. А особливо в увазі автора до того, про що чи кого він пише. Просто в цьому уважному погляді без схвалення чи засудження. І особливо мене тішить, з якою любов'ю він пише про жінок. Коментарі до "Вогнепальних та ножових" - найбільш лірична проза, яка мені траплялася. Може, мені не так багато чого траплялося, але я все одно страшенно вдячна Жадану за цю збірку і взагалі за вірші про жінок. Вони якісь особливі. Саме після них так віриться в кохання...

"Знаєш, іноді мені здається, що люди насправді помирають тому, що в них просто зупиняється серце від любові до цього дивного-дивного фантастичного світу" ( Історія культури початку століття).

Вбий мене

Другий переклад вірша Марини Козлової.

Спершу ми мовчимо, чай п'ємо, визначаєм погоду.

Фарбуєм червоним і чорним пір'я стріл.

Ти убий мене, не питаючи в мене згоди,

Без ліцензії на відстріл.

Можеш вбити мене врешті-решт за неправильні рими,

Це якщо тобі досі потрібен знак.

За усі рефлексії, за концепції і парадигми

Будь за що, просто вбий мене, бодай-як.

Вбий мене, аби я не плакала вечорами

І спокійно вертай назад, до свого прибою.

Не сьогодні розійдемось, та й зустрілись не вчора ми

Може просто я хочу колись бути  вбита тобою.

Оригінал російською:

Мы сначала долго молчим, пьем чай,
Принимаем решенье.
Красим алой и черной красками перья стрел.
Ты убей меня, не спрашивая разрешенья,
Не беря лицензии на отстрел.

Ты убей меня в частности за отглагольные рифмы,
Хотя это, понятно, никак не влияет на суть.
За все рефлексии, парадигмы и прочие логарифмы,
Да за что угодно просто убей меня как-нибудь.

Ты убей меня, чтобы я не плакала вечерами,
И спокойно езжай туда, где шумит прибой.
Не сегодня расстанемся, да и встретились не вчера мы.
Может, просто когда-нибудь я хочу быть убита тобой.

Війна як спосіб вирішення особистісних проблем чоловіків

Життя схоже на колесо, а ти наче білка в нім

І чогось нестачає, щоб відчути себе живим

Все встигати: робота, коханка, дім

Ось і подвиг для такого як ти

Героя.

Нікудишній вийшов із тебе шахрай

І хоч душу свою за борги продай

Все одно в кінці не потрапиш в рай

І для раю невдахам потрібна

“Криша”.

Кожна жінка твоя - це життя на кону

Кожна хоче, щоб вибрав її лиш одну

Та іди вже ти на ту кляту війну

Там все просто: ось ворог, ось друг,

Ось зброя.

Там заплачеш іще на твердих мішках

Там достоту пізнаєш, що значить страх,

Разом з кров'ю й суглинком сухим на зубах

Ти почуєш, як в душу заходить

Тиша.

Знаєш вже, яка буде за все ціна

Така жадібна й хтива ота війна

Вип'є, висмокче, виїсть тебе до дна

Після неї вже жодної

Не захочеш.

Who wants to love forever

Нема в цьому світі ні часу ні місця,

Які вони можуть назвати своїми.

Але вони вірять, що мають місію

І що їх ляльки можуть стати живими.

Нема для них в світі найменшого шансу,

Але вони про це зовсім не знають.

Вони мають мрію, красиву й ошатну

І віру, що виведе їх мрія до раю.

Вони б'ються завзято, неначе з драконом

Із сірістю днів і темінню ночі.

Встановлюють власні жорсткі закони,

Де все складається так, як вони хочуть.

Вони набивають гулі в пошуках станів

Не вчаться нічому, все кружляють по колу.

Лише чекають, коли надія помре останньою,

Але ж насправді надія не вмирає ніколи.

Вони системно провалюють іспити,

І платять за це віршами й сльозами.

Зрештою, тільки дурень посміє любити,

Знаючи, що нічого не буде навзаєм.

І лише дурень вічно жити захоче

Там, де не можна сховатись в магічному крузі

Бо коли дорослішання — це злочин,

Покарання за нього — відлучення від ілюзій.

Бо після цього так просто і звично

Приходить бажання говорити відверто:

Чи є тут хтось, хто готовий чекати вічно,

Коли кохання мусить померти?

На затемнення

В рамках завершення одного досить довгого циклу - вірш, писаний під сонячне затемнення в березні 2006. Дивно знаходити свої давнішні творіння, ще дивніше, коли вони виявляються непоганими.

Серым небом

Грязным снегом

Жгучим ветром

Тусклым светом

В душу затекала

Сердце выпивала

Глаза выжигала

Смерть обещала

Холод вечный

Покой мягкий

Забвение сладкое

Конец страданиям

Любовь стеклянную

Игру беспечную

Жизнь обычную

Да незнание

Но сердце теплое

И солнце черное –

Весна.

Танок на кістках зими

Міні-вірш, написаний на рівнодення 2013 року. Актуальний сьогодні як ніколи.


Мы спляшем на тлеющем снеге,
Втопчем в мерзлую землю лед.
Мы дети дождя и улиток
Наше время с весной придет.
(Мы гордый лесной народ).