Хроніка любовних подій

Чергова прочитана книжка - Тадеуша Конвіцького "Хроніка любовних подій". Роман 1974, переклад 2012 року. Дуже знаменитий, кажуть, роман, за яким знято не менш знаменитий фільм. Фільм я теж подивилась, хороший фільм. Анджей Вайда - режисер, Конвіцький - автор сценарію. Тому там все дослівно, як у книзі, тільки скорочено трохи.
Загалом я не бозна-який знавець літератури й з польськими письменниками не знайома зовсім. Можливо, якби ми все це вивчали в інституті, робили розбори, читали критику... А так доводиться просто читати і створювати власне враження. Так от, враження в мене неоднозначне.
По-перше, дійсно вразила здатність письменника створювати простір оповідання. Мені здається, що такий живий, такий детальний простір можливо створити лише з реального простору, добре знайомого автору. Я маю на увазі містечко, в якому відбувались усі любовні й не дуже події. Дуже сподіваюсь, що письменник спирався на власні спогади з передвоєнного минулого і що описане містечко справді існувало. Бо інакше виявиться, що він просто геній, а я його не зрозуміла. І мені буде соромно :)
А не зрозуміла я діалогів. Річ у тім, що майже всі діалоги наповнені філософією, осмисленням буття, пошуком себе у світі і всяким таким. Незалежно від того, кому належать слова. Тобто, філософствують там і гімназисти і дід, що помирає, і знуджені старі діви й молоденькі дівчатка... та зрештою всі герої. І тут я бачу точку зору саме автора, бажання вкласти в уста героїв власні роздуми, питання, що його хвилюють і відповіді на них, що вже знайдені. В результаті все це виглядає настільки ж неживим і штучним, наскільки живим і справжнім є тло, на якому пишеться історія. Можливо, в тому й задум...
Але є ще кілька речей, які мені незрозумілі. Наприклад, введення в оповідання містичного компоненту, як на мене, сумнівне. Це при тому, що я люблю містику. Але тут вона наче невиправдана. А по-друге, незрозуміла сама структура тексту з його раптовими вставками то споминів про ті часи, то газетних статей, то знову ж таки, філосовських есеїв. Мені здається, якщо роздуми й описи не вдається напряму вписати в оповідання, то вже й не треба. А якщо хочеться ввести газетні замітки, то треба їх розподілити якось рівномірно, а не лише на початку роману.
Одним словом, складно мені було з цим романом, і фільм не надто допоміг прояснити моє бачення. Дивно все якось... Хоча сама історія першого кохання цікава й захоплива. І персонажі колоритні. І діалоги цікаві. А все одно дивно...
Я знаю, що цей блог ніхто не читає, та раптом. Якщо хтось читав Конвіцького і може порекомендувати гарну статтю про його творчість, буду вельми вдячна. Все ж хочеться прояснити.

Ловець у житі

Оце нещодавно прочитала одну з тих книжок, що ми привезли зі Львівського форуму. Нове видання Селінджера. Виявилось, що нове видання містить старий переклад і я дуже рада з цього.
Річ у тім, що вперше я прочитала Селінджера саме українською мовою, в перекладі Олекси Логвиненка. І відтоді закохалася, мабуть не так в письменника, як в українську мову. Бо до того часу я не могла собі уявити, які смачні, соковиті, яскраві, емоційно насичені слова можна вживати українською, щоби просто вилаятись. Я нічого не знала про українську лайку. І про те, якою різнобарвною може бути мова, теж майже нічого не знала, хоча з українською ніколи не мала проблем. Отже, "Над прірвою в житі" стала для мене відкриттям всього мого життя. Згодом я купила собі російський переклад, і перечитувала його пару разів, але не пригадую, щоб він викликав у мене такий захват, як український. Та почитайте самі. Це лише перша сторінка нового видання, кілька рядків, але ж яка краса!

Якщо ви справді надумали читати цю історію, то насамперед вам, мабуть, захочеться довідатись, де я з'явився на світ божий, як минало моє безголове дитинство, що робили мої батько й мати, поки мене ще і в проекті не було,- одне слово, всю оту муру в дусі Девіда Копперфілда. Та як хочете знати правду, я не маю охоти закопуватись у той мотлох. По-перше, все це мені остогидло, як гірка редька, а по-друге, і батька, й матір моїх по двічі вхопив би грець кожного, якби я почав роздзвонювати про їхні домашні справи. Вони в мене щодо цього вразливі - не приведи Господи, надто старий. Загалом вони добрі, що й казати, тільки ж вразливі - страх. Та я й не збираюсь описувати тут усю свою триклятущу біографію. Я тільки розповім оту ідіотську історію, ще сталася зі мною на Різдво - ще до того, як я мало не врізав дуба і мене притарабанили сюди, щоб я трохи оклигав.

Думаю, що цей текст можна вважати пам'ятником української перекладної літератури, може він таким і є, просто я не знаю про це. Бо він справді на це заслуговує.
Взагалі бути перекладачем напевно набагато складніше, ніж просто письменником. Бо тут потрібно не лише досконало знати свою мову і вміти гарно писати. Не лише досконало знати чужу мову і вміти на ній писати. А й вміти балансувати між двома культурами, двома письмовими традиціями, вміти своєю мовою показати особливості мовлення автора, не втратити дух часу та культури іншого народу і в той же час адаптувати текст до нашого читача, зробити його цікавим і зрозумілим, близьким. Тому використовувати українські сленгові словечки, щоб передати американський сленг - це дуже правильно. Перекладати ж американський сленг дослівно було б не зовсім вірно. Тому-то переклад Олекси Логвиненка і є таким геніальним, бо він змушує читача закохатись в американську літературу і українську мову одночасно.
Отже, що я хочу сказати. Читайте українською, люди. Вишукуйте найкращі переклади, порівнюйте з іншими, не лінуйтесь і не пливіть за течією, якщо звісно хочете розвивати свій мозок і вдосконалювати знання. І поважайте працю перекладачів, то титанічна праця. Може не всім вона вдається досконало, але це не привід обминути український переклад, обравши більш звичний - російський.

Ім"я твоє - Людина

В мене сьогодні велика радість. Радість від зустрічі з Людиною. Така незбагненна, неосяжна радість від того, що на світі є людина, людина ця справжня і ти цю людину знаєш.
Коли після десяти років відсутності людина повертається зі столиць всього світу до рідного містечка. Коли людина за ці десять років на чужині не зазналася, не скурвилася, не обросла жиром, машинами, квартирами і всілякими іншими благами. Не набудувала собі ментальних конструкцій, які б виправдовували все лайдацтво життя в столицях, не стала повчати тут усіх, як треба жити і дивитися зверхньо. Коли людина, обравши свій шлях ще років зо двадцять тому, наполегливо йшла по ньому й досі не звертає зі свого шляху. Коли весь цей час людина вчилася, самовдосконалювалася, набувала знань, досвіду, сили, гнучкості й віри. Коли вона не вважає, що вже досягла рівня, на якому слід зупинятися. Коли вона готова вчити інших тому, чого навчилася сама, але не вважає себе Великим Учителем. Коли людина повертається на батьківщину, тому що не може стояти осторонь всіх цих наших подій і робить тут те, що може для нашого захисту. Коли не ведеться на провокації до образ, звинувачень чи погорди. І в той же час вміє відчувати наповну і жити наповну. Коли вона випромінює силу і гармонію водночас. Коли людина знає, хто вона і навіщо вона тут. Зрештою, коли очима людини на тебе дивиться Дракон, а в очах тих цілий всесвіт. І коли тобі від цього не страшно, а радісно. Бо це і є живий, найдостовірніший доказ виконання Божого замислу. Ти розумієш, що саме такими задумав нас Бог і ось вона - людина, яка його замисел виконує. А це означає, що не все ще втрачено. І мабуть, у нас теж є шанс. І це свято, це торжество життя, хай би як пафосно це не звучало.
Тож я святкую.

Коли слів недостатньо...

Мовчання

Тиша між нами повисла гронами

Тишу на вітах лиш вітер колише

Ніби постала якась заборона

На все, що подумаєш, скажеш, напишеш.

З мокрого гілля скрапують літери

Брудними калюжами слів несказаних

Бродять ворони, собаки й діти

Змішують з листям безликі фрази.

Хмари женуть небом змісти і смисли

В даль відлітає значків чорних зграя

Наше мовчання, на жаль, не промовисте

Й жодного сенсу в цій грі немає.

По слідах вівці

Спочатку не про вівцю.
Письменниця Катерина Бабкіна тут нещодавно започаткувала bookchallenge_ua, суть якого в тому, щоб за рік дати собі устанвку й прочтитати певну кількість книжок українською. Я не наважуюсь зарікатися на будь-яку кількість, просто продовжую читати. Можу обіцяти лише, що перечитаю всі книжки українською, що є в мене зараз в хаті, рано чи пізно перечитаю. Бо в мене якась монозадачність останнім часом: я або читаю, або пишу, або роблю прикраси, одночасно щось не той. Ну а писати українською і читати українською - це взаємопов"язані речі, зрозуміло. Намагатимусь також писати свої враження від книжок.
А тепер про вівцю.
Наступна книжка, яку я прочитала - Харукі Муракамі "Погоня за вівцею". Здається, перший український переклад цього письменника. Раніше я вже її читала, але в пам"яті лишилось тільки кілька не дуже чітких картинок й загальний депресивний післясмак. Пам"ять в мене усе ще дівоча, треба сказати, рідко яку книгу я запам"ятовую детально. Тим цікавіше читати вдруге. Так от, вдруге ця книга залишила зовсім інше враження. По-перше, вона виявилась цікавим детективом. Справді, в сюжеті є всі ознаки детектива, немає хіба що загального напруження. Це такий розслаблений екзистенційний детектив, якщо можна так сказати. Містичний до того ж. Йде розслідування, пошуки, погоня, але все це на такому байдужо-безсенсовному фоні. І врешті все скінчується зрозуміло й логічно, а покинутість головного героя і безсенсовність його буття лишаються. А от що цікаво, так це засіб, який використав автор для створення такого ефекту. Герой не страждає, не філософствує, не роздумує надміру, як це може бути у класиків, особливо російських. Ні, герой завжди щось робить - ходить, спить, готує їжу, їсть, п"є, дивиться кіно, одне слово, робить всі ті буденні справи, що й кожна людина. І саме вони здаються головними в його житті, а не якесь там розслідування, від якого залежить його майбутнє. Багато їжі, багато музики, багато речей, багато дрібниць, все те, з чого складається життя середньостатистичного японця. Але відчувається, що сенсу в такому житті герой не відчуває і навіть неймовірна пригода не додає перцю. Тож у підсумку трохи сумно. А історія про вівцю вельми химерна й цікава. 

Автопереклад

Порпаючись у компі, я виявила дивну річ, а саме те, що я вже давненько намагалась щось писати, але не надавала цьому особливого значення. І деякі речі виходили нічогенькі. Одну з таких нічогеньких речей я переклала українською і дещо допрацювала, так що тепер це цілком самостійне оповіданнячко. Чи не оповіданнячко, не знаю, як і назвати. В усякому разі воно осіннє і депресивне, ну щоб не позоритись, що восени мене не ковбасить, а отже я недостатньо творча людина :) Тримайте.

ПІД ОДИНОКИМ МІСЯЦЕМ

Запальничка як завше спрацювала лише з четвертого разу. Врешті маленький вогник блимнув в темноті й дим, що обіцяв полегшення, заповнив рот. Вдих на повні груди — гаряче гірке повітря потекло до легень, залишаючи доріжку болю, обпекло горло й вийшло на волю разом з кашлем. Неприємно. Ось така вона — насолода курців. Дивно, але разом з болем у легенях, кожен вдих диму приносив заспокоєння. Припинили дрижати руки, в голові проясніло, а очі знов почали бачити барви в сірому осінньому вечорі.

Дзвінкий щиглик нігтя об сигарету — іскорка попелу полетіла на асфальт. Захотілося випрямити спину й підняти голову. І вдихнути на повні груди не дим, а вогке осіннє повітря. Щось відбувається, не зрозуміти лишень, що саме... На темному небі всім заправляє місяць, сьогодні він бездоганно круглий і фатально одинокий, він точно знає, що мусить статися, а от чи розкаже?..

Черговий вдих диму не дійшов до легень, тільки залишив в роті присмак ментолу. Але це не важливо, сам процес затягування густим білим повітрям дає ілюзію захищеності, так, ніби ти справжній курець і без цього безглуздого ритуалу не можеш примиритися з собою. Насправді ж ти зовсім не вмієш курити. Здається, що перехожі знають про це і тому здивовано й осудливо дивляться на цигарку в твоїй руці. Їх залишилось всього три — три тонкі ментолові сигарети в пачці, що ти вирішила викурити цієї осені. Твоя перша й остання пачка цигарок, твій нелюдський експеримент над собою ж.

Вечірнє повітря ставало морозним, просотувалось крізь пальтове сукно, й маленький цигарковий вогник звісно аж ніяк не міг зігріти. Але як би не було холодно, ти знаєш, що йти ще не час, хоча, по правді, не маєш жодного уявлення, навіщо ти тут. Повз тебе проходять люди, проносяться жовто-гарячі вогні машин, блимають вивісками вітрини в марному намаганні заглушити шалено-біле місячне світло. Ні, справа тут зовсім не в місяці...

Знов щиглик. Знову вдих диму. Півсантиметра до фільтру. І вже жодного приємно-освіжаючого ментолового присмаку, лише гаряча субстанція, що роздирає горло, й смак горілого паперу в роті. Хочеться кашляти. А курці ж не кашляють...

Ось і все, отримала свою дозу насолоди і легке запаморочення. Недопалок полетів у бік урни. Тепер можна спокійно дихати свіжим холодним осіннім повітрям. На повні груди, зтиснуті ударом гіркого диму.

В осінньому вечорі є щось таке романтичне. Все оце тепле світло ліхтарів, що відбивається на мокрому асфальті, затишні магазини і кафешки, що так і припрошують до себе перехожих, люди, які ховають руки в кишенях пальто й кутаються в шалики. Осінній вечір зве додому, в тепло і затишок, до гарячої вечері і теплої ковдри. Але не тебе, не сьогодні. Сьогодні твій дім — ця площа перед супермаркетом, твоє тепло — це холод, який проник уже так глибоко, що перестав відчуватися. Ще не час іти. Є час застосувати ще один перевірений спосіб заглушити тривожні колючки в грудях. В супермаркеті, де всі поспішають придбати продукти собі на вечерю, він продається в бляшаних банках.

Перший ковток газованої рідини ллється бальзамом на зболену душу, ще пара ковтків — і всі відчуття поволі стають ніби чужими, тоді за ними можна спостерігати ніби збоку.

Твоє місце на парапеті перед супермаркетом досі вільне, поряд затримується все менше людей, всі поспішають по домівках. Крізь смуги червого-жовтих вогнів фар видно, що одне вікно у великому будинку навпроти через парк усе ще світиться. Єдине вікно, що може там світитися о цій порі. Та і взагалі, мабуть, єдине...

Було б тобі вісімнадцять, думаєш спроквола крізь алкогольну млость, пішла б ти зараз до парку, щоб видивлятися силует у цьому вікні й упиватися своїми стражданнями. А нині щось не хочеться на ньому й погляд затримувати. Нині набагато цікавіше спостерігати за змінами пивного смаку по тому, як з бляшанки виходить газ. З кожним ковтком, що наближає до дна банки, смак стає все мерзеннішим. Останній ковток, вже зовсім без газу, який зовсім не хочеться робити, але ти зробила, мабуть, лише через педантизм. Заплющити очі і спати, просто тут, на кам”яному парапеті, байдуже, що все тіло трусить з холоду, свідомість надійно вкрита алкоголем наче ковдрою. Ти закриваєш очі і бачиш, як чоловік в чорній куртці повертає ключ у дверях. Відкриваєш — світло у вікні погасло. Ось тепер — пора.

Поволі підводишся з місця, до якого, здавалося, приросла вже, робиш невеличке коло до урни, щоб викинути пусту бляшанку. Чоловік в чоній куртці вимикає світло на щитку і замикає ще одні двері, що ведуть до великого коридору. Ти йдеш до підземного переходу і зупиняєшся, щоб поглянути ще раз на сліпучо-білий місяць. Чоловік спускається сходами на перший поверх. Ти проходиш ще метрів з п”ятдесят, намагаючись дивитись перехожим у вічі, хоч і бачиш зараз зовсім інше. Чоловік виходить із будинку, надягає капюшон і прямує до підземного переходу. Ти стаєш біля ще одного кам”яного парапету навпроти автобусної зупинки. Чоловік спускається в переход. Ось і вона — ідеальна мить. Жодної думки в голові. Жодної картинки перед очима. Місяць став безнадійно далеким і чужим. Звуки проходять крізь тебе навиліт. Тепер можна заплющити очі, щоб розплющити в той самий потрібний момент.

Відкривши очі, бачиш через дорогу прямо перед собою чоловіка в чорній куртці з капюшоном на голові. І скоріше не бачиш, а знаєш, що це той самий чоловік. Він стоїть не рухаючись і здається, дивиться прямо тобі у вічі, але насправді в пустоту. Непоганий кадр для кінофільму, думаєш собі — він і вона стоять обабіч дороги, між ними мчать машини і жоден не намагається перейти. Символізм, о так! І так тобі стає в цей момент смішно від усього цього банального символізму і безглуздості ситуації, що ти починаєш сміятися й не помічаєш, як по щоках тобі катяться сльози. Ти смієшся, поки не приїзжає автобус. Чоловік знімає капюшон. Вітер куйовдить чорне волосся. Світло салону на мить вихоплює з темряви обличчя. Зачиняються двері й на місці екрану автобусних вікон лишається темна і пуста зупинка.

І саме в цю мить ти чуєш фразу-заклинання, що долинає з дискотеки неподалік: “Я тебя никогда не забуду”. Твоє “Я тебя никогда не увижу”, прошіптане ридма, перебиває сигнал автомобіля.

На Самайн

З тріщин в асфальті точиться тиша

Глибше під нею ховається пустка

Ти можеш вірити, що біль зтихне

Можеш чекати, поки відпустить.

Пальці туману торкаються горла

Холод підступно стікає у душу

Ніч крадькома тебе в сутінь огорне

Як пощастить, то хоча б не задушить.

Вірити, мріяти, думати марно

Літо забрало тепло і кохання

Осінь прокотиться чорним Самайном

Знайдеш лиш дві головешки нарання.

В місті чигає протяг і нежить

Вітер реве вовкулаком натужно

Все, що тобі в світі вже не належить

З”їла під вогкою ковдрою туга.

Плинові хмар опиратись даремно

Небо розчавить дощами і снігом

На цій війні між гарячим і темним

Виживе найсильніший.

Осінь роздає програмки

Той верлібр, що в минулому пості, надихнув мого друга на написання власного вірша, де програма осені осмислюється як театральна програма. Вірш вийшов пречудовий на мій погляд. І хоча мій на такому фоні значно програє, мені так здається, все ж я дуже рада і горда з того, що стала поштовхом до створення такого тексту. Отже, не можу не поділитися.

Пані й панове, прошу зустрічати: вітер.

Ляскає оплесками білизна в дворі.

Листя дерев шелестить, і звідти,

Де воно як завіса вгорі,

Справді з’являється вітер. Це перша ява

Першої дії осені.

Це благодійна вистава, сер, халява.

Що характерно: ми всі запрошені.

Осінь – театр, що почався не з роздягальні –

Тут, навпаки, одягаються біля входу,

Бо у програмці чітко об’явлено:

Дія друга – це холод.

Дивно дивитись на це, але кожен – такий простак,

Поки живий, і не вважає це жертвою,

Й не набридає йому спектакль

Малобюджетний з банальним сюжетом.

Тільки й витрат у продюсера – на екстракт

Сутінків. Як результат – сцена в лісі:

Десять в десятому степені страт

Бідних жовтеньких листочків. Завіса.

Тут оголошується антракт, і ми

Йдемо в вестибюль (у нашому випадку

Це означає додому), вдихнем по дорозі дими

З печей, де горить театральна критика –

Всі ті мільярдноаркушеві томи.

Це ще не старість, та юність для нас – уже «вибрики»,

Це ще не втома, і вже не тягне на випивку…

Все ж, як дожити до п’ятого акту – зими?

Олексій Маслов

Обов'язкова програма осені

Обов'язкова програма осені -

Змерзлий ніс і холодні пальці

Кутатись в светри, грітись гарячим чаєм

Шукати в собі джерело тепла

Знаходити його зовні -

В ліхтариках, свічечках, котиках

І вуличних танцях.

Обов'язкова програма осені -

Ходити вистиглим містом

Ловити сонячні промені

На стінах будинків

Рахувати пожовкле листя

Чекати на бабине літо

Пити каву в кав'ярнях,

Мрійливо дивитись у вікна.

Обов'язкова програма осені -

Сидіти в холодному офісі

Робити безглузду роботу

Мріяти про романтичну вечерю ввечері

Наодинці з собою

Свічками, чаєм і котиками

Писати листи без адреси.

Обов'язкова програма осені -

Закохуватись

Вдихати густе повітря з феромонами

Ставати прозорим

Для всіх цих віршів, пісень, фільмів

Шугати у сплін стрімголов, неначе з балкона.

Головне завдання на осінь -

Вижити

Щоб потім

Зібгати себе під сніговою ковдрою

Сумирно чекати

Часу, коли прийде пора

Проростати.

Ілюстрація - Марися Рудська

Дещо про бажання

На форумі у Львові мені трапились дві книжки, які я спочатку мала за одну. Аж виявилось, що то геть різні, одна австрійського письменника Томаса Главініча “Життя бажань”, друга — української письменниці Анни Тарнави “Бажання поверненню не підлягають”, і навіть видання в них різні. Тож мусила придбати обидві, щоб скласти собі більш-менш повну картину відносно того, що думають про здійснення бажань сучасні письменники. Виявилось, сучасні письменники думають, що бажання здійснюються, так. Але переважно ті, які є справжніми й глибинними. Ось, власне, і вся подібність цих двох книжок і вся америка, що вони відкрили. Бо в усьому іншому це зовсім, абсолютно не схожі між собою книжки. По-перше, вони представляють два протилежні, так би мовити, культурно-соціальні й гендерні світи. Світ європейського чоловіка і української жінки. О, ні, є ще одна подібність, обидва головні герої працюють у рекламних компаніях, і це, мабуть, таке відображення епохи. Але для європейського чоловіка це нелюба робота, рутина, з якої він не знає куди подітися, бо не знає, чого насправді хоче, а для української жінки — це символ незалежності, фінансової стабільності, самовираження і мало не сенсу життя. Тобто маємо млявого офісного планктона і активну бізнес-леді.
У офісного планктона життя цікаве і яскраве, сповнене кохання, коханок, дітей, подруг, подорожей, містичних пригод і навіть катастроф. І бажання, які йому здійснюються помимо волі, теж цікаві й неординарні. Філософські такі бажання, що торкаються самої суті — людини, світу, буття. Але є одна біда. Він живе геть несвідомо і навіть всі оці екстраординарні речі, що починають з ним траплятися, не призводять його до хоч якогось просвітлення. Все життя як у тумані і описано воно так само — мляво, неемоційно, без відчуття жодного сенсу. Він щось робить, про когось думає, з кимось розмовляє, кохається, сумує, впадає в шок, але все якось непереконливо і не по-справжньому. І ось ти читаєш і все думаєш: от ще щось станеться і він нарешті зрозуміє, що тут і до чого, воно стається — а він не розуміє, от халепа. І так всю книжку аж до самого кінця, коли у тебе лишається одне питання: і що то було й навіщо? Ось такий європейський екзистенціалізм. Власне, суть, яку я вловила, в тому, що людина все життя шукає відповідей на свої питання, хоче чогось справжнього, чистого й прекрасного, хоче пізнати смисл буття, а коли то все їй дається, вона його просто не хоче сприймати, ходить колами круг найголовнішого питання й так його й не задає сама собі. І нічого не змінюється, як був робот так і лишився, навіть перед лицем останньої миті життя. І це якось так прикро, бо від книжок я очікую якщо не відповідей, то розумних питань, чи принаймні надії на те, що відповіді знайдуться. А тут — цілковита безнадія, яка лишає по собі відчуття спустошеності. Ось такий “Der Untergang des Abendlandes“. Хоча, може Європа тут і ні до чого. Скільки ви знаєте людей, які живуть наче роботи і все чекають і шукають якихось відповідей на якісь запитання? Книга показує, що справа тут зовсім не у відповідях, справа в самій людині. Бо бачите, герой роману почав отримувати все, чого хотіла його душа, а щасливим так і не став. Бо в нього не вистачило однієї якоїсь клепки. І таких людей насправді багато, не лише у Європі.
Щодо української жінки, то ця повість зовсім іншого характеру. Вона починається якраз із того, що героїня віднаходить у собі потрібну клепку і далі її життя починає складатися саме так, як треба. Хоча і до того начебто було непогано. Героїня — жінка, у якої все є: улюблена робота, гроші, дитина, чоловік, щоправда другий, квартира-машина і навіть няня для сина. Заможна бізнес-леді одним словом. Гарна, розумна, активна, роботяща, любляча, ну просто мрія. Але з чоловіками, як завжди, не щастить. І далі книгу можна розглядати як курс популярної психології сімейних відносин. Насправді, багато корисної інформації, якщо ви ще все це не пройшли на практиці. Але, як на мене, якось воно попсовенько. Хоча цікаво, безумовно, і дотепно і так життєво, ага. А особливо мені незрозуміло, навіщо в романі робити вставки навколонаукової інформації з фейсбука, яка там уже всім очі намуляла. Ну, може кого немає у фейсбуці й він ще не читав про психосоматику чи локус контролю, хіба що. Та справа не в тім. Це насправді корисна інформація і якщо автор ставить на меті психологічний лікбез, то хай буде. Справа в тому, що у героїні роману знайшлася потрібна клепка, причому знайшлася сама собою, а вона не прогавила цей момент і не побоялася далі жити у відповідності до свого нового стану. І вона молодець. І все, що стосується цих переживань, описане доволі точно і вичерпно, хоч і в легкій дотепній формі. Зрозуміло, що авторка сама через це пройшла і вирішила поділитися досвідом зі світом. А ось події, що з героїнею відбуваються, відверто висмоктані з пальця, і переживання стосовно цих подій описані теж неперконливо. А особливо самий фінал. Станіславський у мені протестує й тупає ногами по сцені — ну не буває так. Може, то їй би так хотілося, мало якої фантастики людині не захочеться, але щоб з однієї людини за півроку стала геть інша — так не буває. Ні, не думайте, я вірю, що люди змінюються, якщо в це не вірити, то й сенсу в житті стає одразу вполовину менше, але не так це відбувається, як там написано. Втім, може я упереджена. Можна зі мною сперечатися. Але спочатку доведеться прочитати книгу, а краще обидві.
В будь-якому разі, основна ідея обох книжок — що найсправжніші наші бажання завжди здійснюються — здається, розкрита.