Гон спозаранку

Ні, це я не гоню, тим паче пишу це ввечері, це книжка так називається. Знайшла я її влітку на буккросингу і звісно не могла не взяти, з такою-то назвою. Насправді збірка оповідань американських письменників "про молодь". Ну, дуже умовно про молодь, просто разнарядка мабуть така була в укладачів. Сімдесят якогось року книжка. Як добирали оповідання, для мене знову загадка, це завжди загадка в таких збірках, але цього разу всі оповідання зібралися хороші. І різні. Тобто дійсно, деякий зріз американської прози 60-70х років.
Я відкрила для себе деяких письменників, котрих хотілося б ще почитати. Наприклад, Фланнері О'Коннор. Або Доналд Бартолм, його оповідання взагалі геніальне, це просто Хармс по-американськи. Курт Воннегут звісно сподобався. І ще Джойс Керрол Уотс. Але всі гарні насправді. Титульне оповідання, до речі, про полювання. І ще там чудові короткі відомості про авторів, в дусі соцреалізму, це як окремий твір і окремий гон.
А читала я оповідання виключно вранці, як заповідала назва :)

Осінь. Вечір. Дощ.

Так дощить увесь день, що й вечір здається безнадійно втраченим. В таку погоду лише сидіти на м'якому дивані під теплою ковдрою й читати гарну книжку. Тільки так можна врятувати цей мокрий вечір, думаєш ти. Але мусиш вийти на вулицю, а вийшовши, розумієш, що саме цього дощового вечора треба неквапом прогулюватись під парасолею. Тому що повітря таке тепле та вогке, а ліхтарі світять оранжевим світлом, тому що мокре жовте листя прилипає до підошов, а машини обдають тебе бризками й ти поволі сама стаєш вогкою та теплою й світишся від тихої радості, що ллється через вінця й зливається з оранжевим світлом ліхтарів. Ти йдеш вулицею, якою ходила тисячі разів, тисячі разів ти про щось думала дорогою, за чимось переживала, когось кохала, за кимось сумувала. Та коли обличчя овіває легкий вітерець і приносить такий знайомий, такий осінній запах вечірнього міста, запах, який чуєш лише ти, невловимо відмінний від звичного осіннього повітря, ти знаєш, що і цей вечір і цей дощ і це неможливе повітря — дарунок особисто для тебе. Ось ця вулиця, вона веде до твого дому і ти йдеш нею з найкращим хлопцем у вашій групі. Сьогодні була дискотека, і він запросив тебе, лише тебе і то наприкінці, й ви танцювали під Мерайю Кері, а тоді разом пішли додому і він проводжає тебе. Ноги в тебе геть вимокли, бо ти у легеньких туфельках, вони коричневі, пасують до молочного кольору спіднички у клітинку й коричневої кофтинки, жаль лише, що не на підборах. Аби були підбори, ти виглядала б дорослішою і його очі були би ближче, аж він високий. Всю дорогу він розповідає якісь кумедні історії, має їх багато в запасі, ще б пак, він же кавеенщик, зірка, найкращий, найгарніший, найвеселіший з усіх ваших хлопців. А проводжає саме тебе. І тобі в обличчя світять оранжеві ліхтарі, а жовте листя прилипає до підошов. Він тримає парасолю, а ти тримаєшся за його руку й тобі начхати на мокрі ноги, бо хто ж в такі хвилини думає про ноги. А біля під'їзду він цілує твої обидві щоки і свою руку, що накрила твій лоб, бо живих у лоба не цілують, і йде собі, а ти зайшла до передпокою й не тямиш себе від цього щастя й розчарування і не розумієш, то подобаєшся ти йому, чи ні. От і зараз ти йдеш цією вулицею в ботинках і шкіряній куртці, після роботи й справ і немає в тебе ні чоловіків ні дітей, ні робот, ні втрат, ні хвороб, ні надбань. Є лише вулиця, вечір, дощ і осінь, і ти та сама, що й тоді, і ноги так само мокрі, й осінь та сама. Вочевидь осінь є лише одна і вона приходить щороку й нагадує про себе тими невловимими пахощами, що відчуваєш лише ти. І ти дихаєш ними, набираєш повні груди й не хочеш видихати, аби не загубити. Й так ви йдете певний час рука до руки, ти і осінь, ти і найкращий хлопець, ти і кохання, ти і твої друзі. Ти єдина і осінь єдина, і все відбувається одночасно, немає минулого і майбутнього, є лише ця мить. І цієї миті ти щаслива.

Осінь в Че

Мої окуляри мають одну корисну властивість: вони додають насиченості лише теплим відтінкам. Я не знімаю окуляри навіть в тіні, щоби бачити всі ці неможливі кольори ніби з фільтрованого фото. Таке щемне щастя - вибігти з роботи на п'ятнадцять хвилин, аби просто пройтися парком. Роззиратися навколо, ніби якийсь заїзжий турист, вбирати в себе кольори, сонце, повітря, звуки цієї осені. Бажати запам'ятати все, всотати, привласнити і заховати в закутку пам'яті, щоб мати можливість діставати ці образи й грітися ними. І от коли в тебе п'ятнадцять хвилин на прогулянку, коли ти дивишся, дихаєш, слухаєш і вбираєш, тоді кожен червоний листочок, гілка дерева, каштан під ногами, занавіска з відкритого вікна, жовтий велосипед біля будинку - все це стає таким пронизливим, що проходить наскрізь тебе. Або ж це ти в таку неможливо прекрасну осінь стаєш проникним і прозорим для всіх цих буденно-чарівних речей. В таку осінь тільки й залишається, що писати вірші, здається, лише так можна їй віддячити.

Павло Кирик. "Робота".

Маленька книжечка оповідань молодого автора видана цього року завдяки премії "Смолоскипу", але лишилася поки що майже непоміченою. Я ж її придбала взагалі випадково, разом з книгами поезій. Але тут є про що поговорити.
Книга складається умовно з двох частин. Перша - власне оповідання "Робота", а друга - маленькі оповідання про людей, що якимось чином пов'язані з героєм першого оповідання та між собою. Все це утворює доволі складну систему, в якій доведеться розбиратися. Але це ж і цікаво. Сам автор називає перше оповідання дещо хаотичним та надто химерним, системністю ж другої частини він цілком задоволений. Я маю іншу думку :)
Як на мене, оповідання "Робота" прекрасне. Воно химерне, так, але в цьому ж і є краса. Це такий Муракамі з притаманними йому невизначенністю головного героя, дивними і часом навіть трохи містичними подіями, незнайомим місцем, де герой опиняється та не надто оптимістичним фіналом. І все це у загальному осінньо-депресивному фльорі. Можливо, вторинність, так, але в цьому таки щось є. Всі ж решта оповідань геть інші. Вони короткі, уривчасті і пласкі. І герої оповідань теж здебільшого пласкі, або й зовсім невидимі, їхня функція - бути ланкою ланцюга, який іде від головного героя "Роботи", і більше за неї вони не виконують. Тут мені трохи сумно за всіх цих героїв, бо ж вони теж могли би стати живими і об'ємними, тим більше, що типажі там цікаві. Тоді це вийшла би трохи більша книжка, але, хто зна, може вона стала би відкриттям року? Тим паче, що потенційно в задумі автора закладено дуже багато можливостей. Та лише за те, що долі героїв п'ятнадцяти оповідань опосередковано переплітаються між собою, автора варто поважати. Я уявляю собі схему, яку він малював, або навіть не малював, що ще гірше і подумки тисну йому руку. Бо там насправді все складно, заплутано та неочевидно. І тому мені жаль, що це маленька непримітна книжечка у м'якій обкладинці, а не бестселлер року.

Еліс Монро

Буде ще один тег "книжки з буккросингу". Цього літа я переважно такі й читала. Еліс Монро мені дісталася на буккросингу літшколи і я цим можу навіть пишатися, бо з десятка бажаючих книгу віддали саме мені. Ну то я її сумлінно прочитала і скоро відпущу подорожувати далі.
Монро - нобелівський лауреат з літератури 2013 року, канадійська письменниця. Я, як завжди, нічого про неї не знала і нічого раніше не читала, а до рук мені потрапила книжка з оповіданнями в російському перекладі. Там у передмові дають безліч висловлювань всяких відомих особистостей і видань про те, яка геніальна ця письменниця, які в неї особливі, чудові і живі оповідання і всяке таке, що зазвичай пишуть, щоб привернути увагу до книжки. Там-таки чомусь порівнюють авторку з Чеховим, ну може тому, що росіянам конче необхідно все співвідносити з собою Це, до речі, дуже цікаво прослідковується в примітках, які склав не перекладач, а якийсь літературознавець. Так от. Не знаю, до чого тут Чехов, ну хіба до того, що він писав про життя і Монро пише про життя. Але так можна багато про кого сказати. Річ у тому, що життя у всіх різне. Монро ж пише так, що неможливо повірити, що історії і персонажі вигадані, неможливо взагалі уявити собі, як автор сидить і створює окремий світ для кожного з персонажів своїх оповідань. Так, ми знаємо, що створити можна будь-який правдопобібний і майже реальний світ і таких самих майже реальних персонажів, але все одно, читаючи, ти чітко будеш знати, що це просто література і немає насправді таких людей. Про Монро ж краще думати, що вона пише про своїх знайомих, родичів, себе врешті решт, просто бере певний епізод із життя і літературно його описує. Бо кожне оповідання, воно не просто справжнє, воно ніби частина реального життя або великого роману. І в той же час ці оповідання цілком закінчені і не викликають питань щодо фіналу. Але певні фрази, спогади, натяки, сказані ніби ненавмисне, самі собою, дають зрозуміти, що за певною історією стоїть ціле життя цілої людини, сім'ї, містечка, міста. І це не може бути вигаданим, ну просто не може. Так думаєш перший час після прочитання. А тоді починаєш згадувати персонажів і розумієш, що декотрі цілком можуть бути і вигадані. А тоді згадуєш структуру сюжету і розумієш, що оповідання побудоване дуже грамотно і жива хаотичність лише видима. А це означає, що ... нобелівку так просто не дають, напевно. Ну і до всього тексти Монро створюють дуже яскравий образ Канади різних часів і життя там звичайних людей. Тобто за канадською атмосферою та за реалістичністю сюжетів - це до Монро. І за вмінням вибудовувати цілий світ на незначних на перший погляд фразах. І за віднаходженням сюжетів у простих буденних подіях. Треба читати, одним словом. Хоча би просто для ознайомлення.

Щасливі голі люди

Маленька книжечка з оповіданнями Катерини Бабкіної може бути прочитана за вечір (або ранок) і неодмінно створить особливий настрій. Це така штука, ніби ти сидиш на кухні у когось в гостях і слухаєш, як тобі оповідають історії якісь люди, що їх ти бачиш вперше у житті. І тому історії ці нові, геть незнайомі, несподівані і дуже цікаві. Ти ще не знаєш цих людей, ти пізнаєш їх по тому, як вони розповідають, ти не маєш уявлення, чим їхня оповідь закінчиться і не хочеш гадати. Бо це ж не детектив якийсь, це просто розмова на кухні, живі історії реальних людей.
Саме таке у мене враження. Нібито прості оповідання, нічого особливого, але автору вдалося створити ту атмосферу довірливої бесіди в дружній компанії, яка лишає відчуття реальної розмови, справжньості розказаного. І потім відчуваєш так, ніби з тобою поділилася історією свого життя майже незнайома людина, ну круто ж!
Ну, ви зрозуміли, хороша книжка ;)

Львів. Кава. Любов.

Я зараз багато читаю, але зовсім забула писати про прочитане. Та все ж продовжу, самій потім буде цікаво пригадати враження.
Літо в мене видалося порою книжок з буккросингу і оповідань. От про одну з книжок оповідань і скажу.
На Літературній школі пан Винничук радив нам не читати третьосортну літературу, а читати краще безсмертну класику. Але я оце прочитала книжку оповідань про Львів і кохання і скажу, що наразі не зустрічала кориснішої книги для письменника-початківця. Тому що значно простіше робити аналіз текстів таких самих початківців і вчитися на чужих помилках. Аніж, наприклад, намагатися осягнути майстерність когось із великих письменників. Звісно, читання великих виховує гарний смак. А читання початківців - відразу до усякого роду банальщини. Іншими словами, ти читаєш такі оповідання і розумієш, як писати не слід. І це надзвичайно корисно, я вважаю. Також дуже корисно побачити в інших авторів власні улюблені прийоми і подивитися на них збоку. Чи такі вони гарні, як тобі здавалося? Чи такі необхідні в тексті? Ну, і зрозуміти, що ти не надто оригінальний, як виявляється. Теж гарно так тверезить.
Звісно, я не хочу сказати, що ця збірка вкрай жахлива. Цілком жахливих оповідання там лише два. Два цілком достойних. А інші мають і плюси й мінуси, як це завжди в житті й буває. Кажу ж - навчальний посібник.
Ну і ще одне запитання до самої себе з приводу цього всього. Чи було б мені приємно, коли б і мої оповідання використовували як навчальний посібник? І як би так його писати, щоб цього не сталося?
От тому я й не викладаю свою прозу в інтернеті :)

Літературна школа в Карпатах

Я вирішила влаштувати собі відпустку і поєднати приємне з корисним, та майнула на тиждень до Карпат на літературну школу від ЦЛО. І це було надзвичайно корисно, дуже цікаво і неймовірно красиво. По-перше, купа прекрасних людей, які всі хочуть того ж, чого і ти - навчитися пристойно писати тексти. По-друге, прекрасні лектори і тренери, а це, на хвилиночку, відомі сучасні письменники. У нас були лекції Тараса Прохаська, Андрія Куркова, Юрія Винничука, Ірини Цілик, Галини Крук. А в тренери нашій групі майбутніх літераторок під самоназвою "Химери" попався Володимир Арєнєв, і я не можу передати словами, який же він виявився класний. За одне лише почуття гумору і нелюдську терплячість (за два, він би виправив) величезний йому уклін. Пристойного тексту я так і не написала там, проте зрозуміла, що та ідея, яка мені видавалась мало не романом всього мого життя, насправді третинна попса. Ну та й бог з ним, писатиму щось інше значить.
Велике досягнення - я вперше винесла свої вірші на загал. На літературному вечорі прочитала декілька. Виявилося, що я не дуже-то вмію декламувати. І виявилося, що декому мої вірші прийшлися до душі, а це надзвичайно тішить.
Гори я так і не побачила, натомість побачила австрійський віадук і фантастичні карпатські садиби майже сторічної давнини. Зробила трохи фотографій.
Потоваришувала з чудовими дівчатами, сподіваюсь, ми продовжимо спілкуватись.
Ну і застудилась і захворіла як фінал перезавантаження.
Одним словом, плідна видалась поїздка, плідна. Тепер би щось написати...

Падати...

Падати, падати, з тріском котитись вниз

В темні глибини звати тебе, гукати

Біль лободою в груди мені проріс

Корені вп'яв і не хоче нікуди діватись

Слухати, слухати, в низки збирати слова

Звуки ловити, в голосі розчинятись

Скільки вже сказано, скільки ще буде, а

Найголовнішого годі мені чекати

Танути, танути, в землю пускати соки

Дихати, дихати, плавати, плакати

Там, де сліди твої втоплені у пісок

Стати травою, новим життям проростати

Виживуть тільки коханці

Пальці блукають папером, сторінки пестять

Гладять сторінки, ніби кота за шерстю

Пестити шкіру у пальців немає санкцій.

Ніч накриває нас східним своїм палантином

Хіть опливає смолою, у черево плине

Краплі смоли залишають сліди на руці.

Зараз би пити червоне - вино або кров

Танути в музиці, плавати в танці

Як воно - бути безсмертним прекрасним коханцем?

Як це — з судини цідити любов?

Запахи ночі струмом пронизують тіло

Шкіра засмагла, поряд молочна шкіра

Відстань між нами не більше парсека.

Моє тіло - гітара чи мандоліна?

Темрява ліпить із світу руїни

Випиває всі звуки північна спека.

Десь крізь галактики музика лине над часом

Вічні коханці не знають ні болю ні ран

Бранці жаги не воскреснуть у променях вранці

Ми ж не прокинемось разом

Не прокинемось разом.