Мої окуляри мають одну корисну властивість: вони додають насиченості лише теплим відтінкам. Я не знімаю окуляри навіть в тіні, щоби бачити всі ці неможливі кольори ніби з фільтрованого фото. Таке щемне щастя - вибігти з роботи на п'ятнадцять хвилин, аби просто пройтися парком. Роззиратися навколо, ніби якийсь заїзжий турист, вбирати в себе кольори, сонце, повітря, звуки цієї осені. Бажати запам'ятати все, всотати, привласнити і заховати в закутку пам'яті, щоб мати можливість діставати ці образи й грітися ними. І от коли в тебе п'ятнадцять хвилин на прогулянку, коли ти дивишся, дихаєш, слухаєш і вбираєш, тоді кожен червоний листочок, гілка дерева, каштан під ногами, занавіска з відкритого вікна, жовтий велосипед біля будинку - все це стає таким пронизливим, що проходить наскрізь тебе. Або ж це ти в таку неможливо прекрасну осінь стаєш проникним і прозорим для всіх цих буденно-чарівних речей. В таку осінь тільки й залишається, що писати вірші, здається, лише так можна їй віддячити.
Це простір для слів, простір для роздумів і текстів.
Тут я писатиму лише українською і лише те, що мені заманеться.
Це такий собі щоденник, місце, де можна дізнатись дещо про мій внутрішній світ.
Якщо раптом це комусь цікаво :)
понеділок, 3 жовтня 2016 р.
середа, 21 вересня 2016 р.
Павло Кирик. "Робота".
Маленька книжечка оповідань молодого автора видана цього року завдяки премії "Смолоскипу", але лишилася поки що майже непоміченою. Я ж її придбала взагалі випадково, разом з книгами поезій. Але тут є про що поговорити.
Книга складається умовно з двох частин. Перша - власне оповідання "Робота", а друга - маленькі оповідання про людей, що якимось чином пов'язані з героєм першого оповідання та між собою. Все це утворює доволі складну систему, в якій доведеться розбиратися. Але це ж і цікаво. Сам автор називає перше оповідання дещо хаотичним та надто химерним, системністю ж другої частини він цілком задоволений. Я маю іншу думку :)
Як на мене, оповідання "Робота" прекрасне. Воно химерне, так, але в цьому ж і є краса. Це такий Муракамі з притаманними йому невизначенністю головного героя, дивними і часом навіть трохи містичними подіями, незнайомим місцем, де герой опиняється та не надто оптимістичним фіналом. І все це у загальному осінньо-депресивному фльорі. Можливо, вторинність, так, але в цьому таки щось є. Всі ж решта оповідань геть інші. Вони короткі, уривчасті і пласкі. І герої оповідань теж здебільшого пласкі, або й зовсім невидимі, їхня функція - бути ланкою ланцюга, який іде від головного героя "Роботи", і більше за неї вони не виконують. Тут мені трохи сумно за всіх цих героїв, бо ж вони теж могли би стати живими і об'ємними, тим більше, що типажі там цікаві. Тоді це вийшла би трохи більша книжка, але, хто зна, може вона стала би відкриттям року? Тим паче, що потенційно в задумі автора закладено дуже багато можливостей. Та лише за те, що долі героїв п'ятнадцяти оповідань опосередковано переплітаються між собою, автора варто поважати. Я уявляю собі схему, яку він малював, або навіть не малював, що ще гірше і подумки тисну йому руку. Бо там насправді все складно, заплутано та неочевидно. І тому мені жаль, що це маленька непримітна книжечка у м'якій обкладинці, а не бестселлер року.
Книга складається умовно з двох частин. Перша - власне оповідання "Робота", а друга - маленькі оповідання про людей, що якимось чином пов'язані з героєм першого оповідання та між собою. Все це утворює доволі складну систему, в якій доведеться розбиратися. Але це ж і цікаво. Сам автор називає перше оповідання дещо хаотичним та надто химерним, системністю ж другої частини він цілком задоволений. Я маю іншу думку :)
Як на мене, оповідання "Робота" прекрасне. Воно химерне, так, але в цьому ж і є краса. Це такий Муракамі з притаманними йому невизначенністю головного героя, дивними і часом навіть трохи містичними подіями, незнайомим місцем, де герой опиняється та не надто оптимістичним фіналом. І все це у загальному осінньо-депресивному фльорі. Можливо, вторинність, так, але в цьому таки щось є. Всі ж решта оповідань геть інші. Вони короткі, уривчасті і пласкі. І герої оповідань теж здебільшого пласкі, або й зовсім невидимі, їхня функція - бути ланкою ланцюга, який іде від головного героя "Роботи", і більше за неї вони не виконують. Тут мені трохи сумно за всіх цих героїв, бо ж вони теж могли би стати живими і об'ємними, тим більше, що типажі там цікаві. Тоді це вийшла би трохи більша книжка, але, хто зна, може вона стала би відкриттям року? Тим паче, що потенційно в задумі автора закладено дуже багато можливостей. Та лише за те, що долі героїв п'ятнадцяти оповідань опосередковано переплітаються між собою, автора варто поважати. Я уявляю собі схему, яку він малював, або навіть не малював, що ще гірше і подумки тисну йому руку. Бо там насправді все складно, заплутано та неочевидно. І тому мені жаль, що це маленька непримітна книжечка у м'якій обкладинці, а не бестселлер року.
неділя, 4 вересня 2016 р.
Еліс Монро
Буде ще один тег "книжки з буккросингу". Цього літа я переважно такі й читала. Еліс Монро мені дісталася на буккросингу літшколи і я цим можу навіть пишатися, бо з десятка бажаючих книгу віддали саме мені. Ну то я її сумлінно прочитала і скоро відпущу подорожувати далі.
Монро - нобелівський лауреат з літератури 2013 року, канадійська письменниця. Я, як завжди, нічого про неї не знала і нічого раніше не читала, а до рук мені потрапила книжка з оповіданнями в російському перекладі. Там у передмові дають безліч висловлювань всяких відомих особистостей і видань про те, яка геніальна ця письменниця, які в неї особливі, чудові і живі оповідання і всяке таке, що зазвичай пишуть, щоб привернути увагу до книжки. Там-таки чомусь порівнюють авторку з Чеховим, ну може тому, що росіянам конче необхідно все співвідносити з собою Це, до речі, дуже цікаво прослідковується в примітках, які склав не перекладач, а якийсь літературознавець. Так от. Не знаю, до чого тут Чехов, ну хіба до того, що він писав про життя і Монро пише про життя. Але так можна багато про кого сказати. Річ у тому, що життя у всіх різне. Монро ж пише так, що неможливо повірити, що історії і персонажі вигадані, неможливо взагалі уявити собі, як автор сидить і створює окремий світ для кожного з персонажів своїх оповідань. Так, ми знаємо, що створити можна будь-який правдопобібний і майже реальний світ і таких самих майже реальних персонажів, але все одно, читаючи, ти чітко будеш знати, що це просто література і немає насправді таких людей. Про Монро ж краще думати, що вона пише про своїх знайомих, родичів, себе врешті решт, просто бере певний епізод із життя і літературно його описує. Бо кожне оповідання, воно не просто справжнє, воно ніби частина реального життя або великого роману. І в той же час ці оповідання цілком закінчені і не викликають питань щодо фіналу. Але певні фрази, спогади, натяки, сказані ніби ненавмисне, самі собою, дають зрозуміти, що за певною історією стоїть ціле життя цілої людини, сім'ї, містечка, міста. І це не може бути вигаданим, ну просто не може. Так думаєш перший час після прочитання. А тоді починаєш згадувати персонажів і розумієш, що декотрі цілком можуть бути і вигадані. А тоді згадуєш структуру сюжету і розумієш, що оповідання побудоване дуже грамотно і жива хаотичність лише видима. А це означає, що ... нобелівку так просто не дають, напевно. Ну і до всього тексти Монро створюють дуже яскравий образ Канади різних часів і життя там звичайних людей. Тобто за канадською атмосферою та за реалістичністю сюжетів - це до Монро. І за вмінням вибудовувати цілий світ на незначних на перший погляд фразах. І за віднаходженням сюжетів у простих буденних подіях. Треба читати, одним словом. Хоча би просто для ознайомлення.
Монро - нобелівський лауреат з літератури 2013 року, канадійська письменниця. Я, як завжди, нічого про неї не знала і нічого раніше не читала, а до рук мені потрапила книжка з оповіданнями в російському перекладі. Там у передмові дають безліч висловлювань всяких відомих особистостей і видань про те, яка геніальна ця письменниця, які в неї особливі, чудові і живі оповідання і всяке таке, що зазвичай пишуть, щоб привернути увагу до книжки. Там-таки чомусь порівнюють авторку з Чеховим, ну може тому, що росіянам конче необхідно все співвідносити з собою Це, до речі, дуже цікаво прослідковується в примітках, які склав не перекладач, а якийсь літературознавець. Так от. Не знаю, до чого тут Чехов, ну хіба до того, що він писав про життя і Монро пише про життя. Але так можна багато про кого сказати. Річ у тому, що життя у всіх різне. Монро ж пише так, що неможливо повірити, що історії і персонажі вигадані, неможливо взагалі уявити собі, як автор сидить і створює окремий світ для кожного з персонажів своїх оповідань. Так, ми знаємо, що створити можна будь-який правдопобібний і майже реальний світ і таких самих майже реальних персонажів, але все одно, читаючи, ти чітко будеш знати, що це просто література і немає насправді таких людей. Про Монро ж краще думати, що вона пише про своїх знайомих, родичів, себе врешті решт, просто бере певний епізод із життя і літературно його описує. Бо кожне оповідання, воно не просто справжнє, воно ніби частина реального життя або великого роману. І в той же час ці оповідання цілком закінчені і не викликають питань щодо фіналу. Але певні фрази, спогади, натяки, сказані ніби ненавмисне, самі собою, дають зрозуміти, що за певною історією стоїть ціле життя цілої людини, сім'ї, містечка, міста. І це не може бути вигаданим, ну просто не може. Так думаєш перший час після прочитання. А тоді починаєш згадувати персонажів і розумієш, що декотрі цілком можуть бути і вигадані. А тоді згадуєш структуру сюжету і розумієш, що оповідання побудоване дуже грамотно і жива хаотичність лише видима. А це означає, що ... нобелівку так просто не дають, напевно. Ну і до всього тексти Монро створюють дуже яскравий образ Канади різних часів і життя там звичайних людей. Тобто за канадською атмосферою та за реалістичністю сюжетів - це до Монро. І за вмінням вибудовувати цілий світ на незначних на перший погляд фразах. І за віднаходженням сюжетів у простих буденних подіях. Треба читати, одним словом. Хоча би просто для ознайомлення.
Щасливі голі люди
Маленька книжечка з оповіданнями Катерини Бабкіної може бути прочитана за вечір (або ранок) і неодмінно створить особливий настрій. Це така штука, ніби ти сидиш на кухні у когось в гостях і слухаєш, як тобі оповідають історії якісь люди, що їх ти бачиш вперше у житті. І тому історії ці нові, геть незнайомі, несподівані і дуже цікаві. Ти ще не знаєш цих людей, ти пізнаєш їх по тому, як вони розповідають, ти не маєш уявлення, чим їхня оповідь закінчиться і не хочеш гадати. Бо це ж не детектив якийсь, це просто розмова на кухні, живі історії реальних людей.
Саме таке у мене враження. Нібито прості оповідання, нічого особливого, але автору вдалося створити ту атмосферу довірливої бесіди в дружній компанії, яка лишає відчуття реальної розмови, справжньості розказаного. І потім відчуваєш так, ніби з тобою поділилася історією свого життя майже незнайома людина, ну круто ж!
Ну, ви зрозуміли, хороша книжка ;)
Саме таке у мене враження. Нібито прості оповідання, нічого особливого, але автору вдалося створити ту атмосферу довірливої бесіди в дружній компанії, яка лишає відчуття реальної розмови, справжньості розказаного. І потім відчуваєш так, ніби з тобою поділилася історією свого життя майже незнайома людина, ну круто ж!
Ну, ви зрозуміли, хороша книжка ;)
понеділок, 22 серпня 2016 р.
Львів. Кава. Любов.
Я зараз багато читаю, але зовсім забула писати про прочитане. Та все ж продовжу, самій потім буде цікаво пригадати враження.
Літо в мене видалося порою книжок з буккросингу і оповідань. От про одну з книжок оповідань і скажу.
На Літературній школі пан Винничук радив нам не читати третьосортну літературу, а читати краще безсмертну класику. Але я оце прочитала книжку оповідань про Львів і кохання і скажу, що наразі не зустрічала кориснішої книги для письменника-початківця. Тому що значно простіше робити аналіз текстів таких самих початківців і вчитися на чужих помилках. Аніж, наприклад, намагатися осягнути майстерність когось із великих письменників. Звісно, читання великих виховує гарний смак. А читання початківців - відразу до усякого роду банальщини. Іншими словами, ти читаєш такі оповідання і розумієш, як писати не слід. І це надзвичайно корисно, я вважаю. Також дуже корисно побачити в інших авторів власні улюблені прийоми і подивитися на них збоку. Чи такі вони гарні, як тобі здавалося? Чи такі необхідні в тексті? Ну, і зрозуміти, що ти не надто оригінальний, як виявляється. Теж гарно так тверезить.
Звісно, я не хочу сказати, що ця збірка вкрай жахлива. Цілком жахливих оповідання там лише два. Два цілком достойних. А інші мають і плюси й мінуси, як це завжди в житті й буває. Кажу ж - навчальний посібник.
Ну і ще одне запитання до самої себе з приводу цього всього. Чи було б мені приємно, коли б і мої оповідання використовували як навчальний посібник? І як би так його писати, щоб цього не сталося?
От тому я й не викладаю свою прозу в інтернеті :)
Літо в мене видалося порою книжок з буккросингу і оповідань. От про одну з книжок оповідань і скажу.
На Літературній школі пан Винничук радив нам не читати третьосортну літературу, а читати краще безсмертну класику. Але я оце прочитала книжку оповідань про Львів і кохання і скажу, що наразі не зустрічала кориснішої книги для письменника-початківця. Тому що значно простіше робити аналіз текстів таких самих початківців і вчитися на чужих помилках. Аніж, наприклад, намагатися осягнути майстерність когось із великих письменників. Звісно, читання великих виховує гарний смак. А читання початківців - відразу до усякого роду банальщини. Іншими словами, ти читаєш такі оповідання і розумієш, як писати не слід. І це надзвичайно корисно, я вважаю. Також дуже корисно побачити в інших авторів власні улюблені прийоми і подивитися на них збоку. Чи такі вони гарні, як тобі здавалося? Чи такі необхідні в тексті? Ну, і зрозуміти, що ти не надто оригінальний, як виявляється. Теж гарно так тверезить.
Звісно, я не хочу сказати, що ця збірка вкрай жахлива. Цілком жахливих оповідання там лише два. Два цілком достойних. А інші мають і плюси й мінуси, як це завжди в житті й буває. Кажу ж - навчальний посібник.
Ну і ще одне запитання до самої себе з приводу цього всього. Чи було б мені приємно, коли б і мої оповідання використовували як навчальний посібник? І як би так його писати, щоб цього не сталося?
От тому я й не викладаю свою прозу в інтернеті :)
пʼятниця, 19 серпня 2016 р.
Літературна школа в Карпатах
Я вирішила влаштувати собі відпустку і поєднати приємне з корисним, та майнула на тиждень до Карпат на літературну школу від ЦЛО. І це було надзвичайно корисно, дуже цікаво і неймовірно красиво. По-перше, купа прекрасних людей, які всі хочуть того ж, чого і ти - навчитися пристойно писати тексти. По-друге, прекрасні лектори і тренери, а це, на хвилиночку, відомі сучасні письменники. У нас були лекції Тараса Прохаська, Андрія Куркова, Юрія Винничука, Ірини Цілик, Галини Крук. А в тренери нашій групі майбутніх літераторок під самоназвою "Химери" попався Володимир Арєнєв, і я не можу передати словами, який же він виявився класний. За одне лише почуття гумору і нелюдську терплячість (за два, він би виправив) величезний йому уклін. Пристойного тексту я так і не написала там, проте зрозуміла, що та ідея, яка мені видавалась мало не романом всього мого життя, насправді третинна попса. Ну та й бог з ним, писатиму щось інше значить.
Велике досягнення - я вперше винесла свої вірші на загал. На літературному вечорі прочитала декілька. Виявилося, що я не дуже-то вмію декламувати. І виявилося, що декому мої вірші прийшлися до душі, а це надзвичайно тішить.
Гори я так і не побачила, натомість побачила австрійський віадук і фантастичні карпатські садиби майже сторічної давнини. Зробила трохи фотографій.
Потоваришувала з чудовими дівчатами, сподіваюсь, ми продовжимо спілкуватись.
Ну і застудилась і захворіла як фінал перезавантаження.
Одним словом, плідна видалась поїздка, плідна. Тепер би щось написати...
Велике досягнення - я вперше винесла свої вірші на загал. На літературному вечорі прочитала декілька. Виявилося, що я не дуже-то вмію декламувати. І виявилося, що декому мої вірші прийшлися до душі, а це надзвичайно тішить.
Гори я так і не побачила, натомість побачила австрійський віадук і фантастичні карпатські садиби майже сторічної давнини. Зробила трохи фотографій.
Потоваришувала з чудовими дівчатами, сподіваюсь, ми продовжимо спілкуватись.
Ну і застудилась і захворіла як фінал перезавантаження.
Одним словом, плідна видалась поїздка, плідна. Тепер би щось написати...
Падати...
Падати, падати,
з тріском котитись вниз
В темні глибини
звати тебе, гукати
Біль лободою в
груди мені проріс
Корені вп'яв і
не хоче нікуди діватись
Слухати, слухати,
в низки збирати слова
Звуки ловити, в
голосі розчинятись
Скільки вже
сказано, скільки ще буде, а
Найголовнішого
годі мені чекати
Танути, танути,
в землю пускати соки
Дихати, дихати,
плавати, плакати
Там, де сліди
твої втоплені у пісок
Стати травою,
новим життям проростати
середа, 27 липня 2016 р.
Виживуть тільки коханці
Пальці блукають
папером, сторінки пестять
Гладять сторінки,
ніби кота за шерстю
Пестити шкіру
у пальців немає санкцій.
Ніч накриває
нас східним своїм палантином
Хіть опливає
смолою, у черево плине
Краплі смоли
залишають сліди на руці.
Зараз би пити
червоне - вино або кров
Танути в музиці,
плавати в танці
Як воно - бути
безсмертним прекрасним коханцем?
Як це — з судини
цідити любов?
Запахи ночі
струмом пронизують тіло
Шкіра засмагла,
поряд молочна шкіра
Відстань між
нами не більше парсека.
Моє тіло - гітара
чи мандоліна?
Темрява ліпить
із світу руїни
Випиває всі
звуки північна спека.
Десь крізь
галактики музика лине над часом
Вічні коханці
не знають ні болю ні ран
Бранці жаги не
воскреснуть у променях вранці
Ми ж не прокинемось
разом
Не прокинемось
разом.середа, 11 травня 2016 р.
Підслухане
Старша жінка у
хустці схиляється до молодої
Пересилює шепотом
стукіт трамвайних колій
Каже: Я ж не
бачила більше його ніколи
Я ж сама загубила
кохання щасливу долю.
Неприступність
ту кляту свою я носила як орден
Я ж могла з ним
зустрітися там, біля тої осоки
Чи листа написати,
невже б мені правиця всохла?
Та сиділа й
мовчала як скеля, така була горда.
Вісімнадцять
листів він мені написав, я їх всі пощитала,
Поскладала по
черзі й сховала за рамку портрета
В хаті маминій,
від неї самої в секреті
І поїхала в
місто, аби їх щодень не читати.
Люди штовхаються
поряд, наповнюють сутінки голосами.
Жінка в хустці
не бачить нікого, в очах її сльози
Вона дивиться
в молодість власну і ніби пробачення
просить
У кохання чи в
нього, що, власне, одне і те саме.
Жінка каже: Листи
його мати знайшла і спалила
Бо як я приїзжала,
ховалася з ними в кімнаті,
Всі читала по
черзі, розкладала кругом на кроваті
І лягала на них
долілиць, лежала і вила.
Сорок років
минуло, а я все забути не можу
І весь час мене
тягне до нього заговорити.
Та як здумаю,
там же напевно дружина, діти
Що як сім'ю
розіб'ю,
накличу ще кару божу.
Аби ж то зустрітися
ще раз нам випала доля.
Хоч ув очі
поглянути, голос разочок почути.
Вже б я все
розказала, що сильні такі були чуства
Що злякалася
дуже й зізнатись нестачило волі.
Юна дівчина
дивиться долу, слухає неуважно.
Старша щось там
шепоче, забувши про гамір трамваю.
Їй би встояти
зараз, чого ж то вагон так хитає?
Здається, вона
закохалась, і їй невимовно страшно.
субота, 7 травня 2016 р.
На межі
Просвіт дверний
— то межа, а за неї — не можна
Далі там світ,
у якому мені ще не бути
Тут перед нею є
місто і сонце і люди
Ти ж не виходиш
до мене із тіні на світло
Просвіт дверний
— це межа із кількох сантиметрів
Тут не буває ні
часу, ні болю, ні звуку
Тут ти береш мою
ліву в свою праву руку
Правою стан
обіймаєш і дихаєш часто
Ми стоїмо на
межі у дверному просвіті
Я притискаюсь
до тебе, заплющую очі
Серце штовхається
в ребра, родитися хоче
В серці щемить,
бо прощатися треба
Наше побачення
тут незаконне, а отже
Скоро розійдемось
ми у свої потойбіччя
В просвіті
лишаться тіні, стоятимуть вічно
Серцем до серця, заплющивши очі
Підписатися на:
Дописи (Atom)









