Назви пустку матір'ю

Все почалося з того, що на Книжковому арсеналі я майже випадково натрапила на зустріч з Катериною Бабкіною, яка розповідала про свій флеш-моб, де вони з другом взялися прочитати 400 книжок українською на рік. І вона згадала, як в одній маленькій книгарні їй дали тоненьку книжку про Ірландію й ця книжка стала для неї справжнім відкриттям. Я, не досидівши до кінця зустрічі, пішла до стенду тієї книгарні, та й спитала про книжку. Мені дістали з валізи останній екземпляр.
Отже, Лайєм Карсон "Назви пустку матір'ю". Темпора, 2011.
Для мене вона теж стала відкриттям, я теж, як і Катерина, прочитала її на одному диханні.
Але мені все одно не зрозуміло, як так сталося, що її видали у нас.
Про автора відомо лише те, що він є директором фестивалю ірландськомовної літератури в Ірландії. Жодних інших його книжок не видавали ні у нас, ні в Росії. Про його батька - просвітника, оповідача й письменника, Лайяма Мак-Карейна не знає навіть гугл (хоча напевно є люди, які знають, шанують і люблять). У книжці, яка по суті є мемуарами, Карсон згадує своє дитинство і юність, своїх батьків і дідусів. А для нас, погодьтесь, це все незнайомі люди з чужої країни. Ну і аудиторія, якою може бути українська аудиторія у публіцистичної книжки про Ірландію та ірландську мову? Тисячі дві людей? Як, власне, і тираж книги. Здавалося б, все проти того, щоб друкувати цю книгу. Але вона вийшла, і судячи з усього, сама знаходить своїх читачів.
Я дуже рада, насправді, що ця книга знайшла мене. Бо я давно захоплююсь Ірландією і взагалі кельтами, бо гельські мови для мене одні з найкрасивіших у світі, бо в ірландців є багато спільного з українцями і взагалі це дуже цікава нація. Ну і тому, що ірландська мова зникає, й це дуже сумно. З кожним поколінням людей, які знають і розвивають мову, стає все менше. Про це, зокрема, і пише автор. Він розповідає, як його батьки боролися за розповсюдження мови, як прекрасно їм це вдавалося, і як потім теракти ІРА звели все нанівець, бо мова стала асоціюватися з насиллям. Але причина не лише в цьому. Протягом століть ірландську мову зберігали майже як музейний експонат, бо з часів англійського панування державною мовою там є англійська. І хоча ірландці мають дуже сильну національну ідентичність, все ж мову вони не вважають обов'язковою умовою своєї ірландськості.
Тут вже стає зрозуміло, чому ця книга з'явилася в Україні, чи не так? У нас ще не так усе погано, але таке може статися і з українською мовою, маємо всі передумови. Отже, це книжка-попередження. Втім, боюся, її прочитає критично мало людей.

Жадан - це про любов.

Я довго, навіть дуже довго читала всього одну книгу. Але в книзі тій - десять книг віршів Жадана. Називається вона "Господь симпатизує аутсайдерам" і збірки там розміщені в ретроспективі - від 2014 року до 1995.
Звісно, не мені характеризувати тут Жадана, я й не буду. Я лише скажу, що його варто читати, якщо хочете бодай щось знати про сучасну українську поезію. Та й взагалі - його варто читати. Хоча б тому, що у його віршах дуже багато любові. На перший погляд може здатися, що це поезія про якихось маргіналів, наркоманів, пияк, бандитів, гастарбайтерів. На другий погляд може здатися, що це вірші без надії, декаданські такі вірші. А на третій - крізь цей темний фон проступає любов. До всього. Просто любов як вона є. До всіх цих нещасних людей, до країни, до міст, вулиць і будинків, до часів та епох, до життя врешті решт. Власне, у багатьох віршах "про любов" набагато менше любові, ніж у жаданівській "маргінальній" поезії. І любов ця цілком органічна, природня, фонова, вона не проявляється у якихось патетичних чи романтичних зворотах, якихось чуттєвих описах чи описах почуттів. Вона як повітря, яким дихаєш. З першим рядком ти вдихаєш любов, і далі, про що б там не йшлося, вона не зникає, як не може зникнути повітря. Просто вона у всьому. А особливо в увазі автора до того, про що чи кого він пише. Просто в цьому уважному погляді без схвалення чи засудження. І особливо мене тішить, з якою любов'ю він пише про жінок. Коментарі до "Вогнепальних та ножових" - найбільш лірична проза, яка мені траплялася. Може, мені не так багато чого траплялося, але я все одно страшенно вдячна Жадану за цю збірку і взагалі за вірші про жінок. Вони якісь особливі. Саме після них так віриться в кохання...

"Знаєш, іноді мені здається, що люди насправді помирають тому, що в них просто зупиняється серце від любові до цього дивного-дивного фантастичного світу" ( Історія культури початку століття).

Вбий мене

Другий переклад вірша Марини Козлової.

Спершу ми мовчимо, чай п'ємо, визначаєм погоду.

Фарбуєм червоним і чорним пір'я стріл.

Ти убий мене, не питаючи в мене згоди,

Без ліцензії на відстріл.

Можеш вбити мене врешті-решт за неправильні рими,

Це якщо тобі досі потрібен знак.

За усі рефлексії, за концепції і парадигми

Будь за що, просто вбий мене, бодай-як.

Вбий мене, аби я не плакала вечорами

І спокійно вертай назад, до свого прибою.

Не сьогодні розійдемось, та й зустрілись не вчора ми

Може просто я хочу колись бути  вбита тобою.

Оригінал російською:

Мы сначала долго молчим, пьем чай,
Принимаем решенье.
Красим алой и черной красками перья стрел.
Ты убей меня, не спрашивая разрешенья,
Не беря лицензии на отстрел.

Ты убей меня в частности за отглагольные рифмы,
Хотя это, понятно, никак не влияет на суть.
За все рефлексии, парадигмы и прочие логарифмы,
Да за что угодно просто убей меня как-нибудь.

Ты убей меня, чтобы я не плакала вечерами,
И спокойно езжай туда, где шумит прибой.
Не сегодня расстанемся, да и встретились не вчера мы.
Может, просто когда-нибудь я хочу быть убита тобой.

Війна як спосіб вирішення особистісних проблем чоловіків

Життя схоже на колесо, а ти наче білка в нім

І чогось нестачає, щоб відчути себе живим

Все встигати: робота, коханка, дім

Ось і подвиг для такого як ти

Героя.

Нікудишній вийшов із тебе шахрай

І хоч душу свою за борги продай

Все одно в кінці не потрапиш в рай

І для раю невдахам потрібна

“Криша”.

Кожна жінка твоя - це життя на кону

Кожна хоче, щоб вибрав її лиш одну

Та іди вже ти на ту кляту війну

Там все просто: ось ворог, ось друг,

Ось зброя.

Там заплачеш іще на твердих мішках

Там достоту пізнаєш, що значить страх,

Разом з кров'ю й суглинком сухим на зубах

Ти почуєш, як в душу заходить

Тиша.

Знаєш вже, яка буде за все ціна

Така жадібна й хтива ота війна

Вип'є, висмокче, виїсть тебе до дна

Після неї вже жодної

Не захочеш.

Who wants to love forever

Нема в цьому світі ні часу ні місця,

Які вони можуть назвати своїми.

Але вони вірять, що мають місію

І що їх ляльки можуть стати живими.

Нема для них в світі найменшого шансу,

Але вони про це зовсім не знають.

Вони мають мрію, красиву й ошатну

І віру, що виведе їх мрія до раю.

Вони б'ються завзято, неначе з драконом

Із сірістю днів і темінню ночі.

Встановлюють власні жорсткі закони,

Де все складається так, як вони хочуть.

Вони набивають гулі в пошуках станів

Не вчаться нічому, все кружляють по колу.

Лише чекають, коли надія помре останньою,

Але ж насправді надія не вмирає ніколи.

Вони системно провалюють іспити,

І платять за це віршами й сльозами.

Зрештою, тільки дурень посміє любити,

Знаючи, що нічого не буде навзаєм.

І лише дурень вічно жити захоче

Там, де не можна сховатись в магічному крузі

Бо коли дорослішання — це злочин,

Покарання за нього — відлучення від ілюзій.

Бо після цього так просто і звично

Приходить бажання говорити відверто:

Чи є тут хтось, хто готовий чекати вічно,

Коли кохання мусить померти?

На затемнення

В рамках завершення одного досить довгого циклу - вірш, писаний під сонячне затемнення в березні 2006. Дивно знаходити свої давнішні творіння, ще дивніше, коли вони виявляються непоганими.

Серым небом

Грязным снегом

Жгучим ветром

Тусклым светом

В душу затекала

Сердце выпивала

Глаза выжигала

Смерть обещала

Холод вечный

Покой мягкий

Забвение сладкое

Конец страданиям

Любовь стеклянную

Игру беспечную

Жизнь обычную

Да незнание

Но сердце теплое

И солнце черное –

Весна.

Танок на кістках зими

Міні-вірш, написаний на рівнодення 2013 року. Актуальний сьогодні як ніколи.


Мы спляшем на тлеющем снеге,
Втопчем в мерзлую землю лед.
Мы дети дождя и улиток
Наше время с весной придет.
(Мы гордый лесной народ).

Ти

Здається, що горе — це гори

Безжальні холодні хребти.

Здається, що смуток — це море

Глибинні солоні пласти.

Ти вмієш знаходити смисли

Я вмію дороги плести

Між темними водами й світлом

Являти прозорі мости.

Ти можеш наповнити ріку

Якої не переплисти.

Зробити досяжними зорі

В долонях на землю знести.

Ми в силах приборкати всесвіт

Не в змозі лиш правду знайти.

Бо ти мені — море і гори,

А я тобі — греблі й мости.

І я тобі друг

А ти мені

Хто мені

Ти?

Мій переклад вірша

Сьогодні прекрасна поетеса Марина Козлова оприлюднила новий вірш. І вірш цей так мені запав, що я моментально вивчила його напам"ять. А тоді непомітно для себе почала перекладати на українську. І я жила цим віршем цілий день. І я таки зробила свій переклад. І надіслала авторці. І їй сподобалось. Отже, я щаслива і горда :) Ось він.

Не слухай чужі слова,

Оскільки слова — пусте.

А руку тримай так,

Неначе у ній — меч.

Із всього твого життя

Згадається тільки те,

Що лишиться на губах

І вітром спаде з плеч.

Ти згадуй очей глиб

І жодних його вад.

А душу не віддавай,

Бо будеш назад просить.

Віднині це твій світ

І твій незбагненний сад

Та полум'я не зчиняй,

Якого тобі не згасить.

І оригінал російською:

Не следуй ничьим словам,

Поскольку слова – ничто.
А руку держи так,
Как будто бы в ней – меч.
Тебе за всю твою жизнь
Запомнится только то,
Что унесешь на губах
После коротких встреч.
Запомни его вздох,
Его улыбку и взгляд.
Но не отдавай себя,
Чтобы назад не просить.
Теперь это твой мир.
И твой бесконечный сад.
Но не разжигай огонь,
Который не погасить

Їсти. Молитись. Кохати.

Прочитала бестселлер Елізабет Гілберт. Перш за все скажу, що чоловікам, мабуть, не варто читати цю книгу. Ну, тим чоловікам-чоловікам, для яких жінка - це п"ятдесят кіло емоцій незрозуміло про що. Чоловікам, які цікавляться внутрішнім світом людини, духовними пошуками або психологією - можна. А от жінкам читати варто, усім. Бо навіть якщо вас не цікавить духовний пошук, ви тут знайдете багато знайомого і, можливо, корисного.
Власне, ця книга - щось на кшталт щоденника письменниці, відверта й правдива. Мені сподобалось, як ця відважна жінка спокійно пише про свої баги й місцями відверту дурість без сором"язливості, без намагання себе виправдати, навіть без каяття. Це така спокійна буддистська позиція, яка говорить про те, що вона таки досягла певних успіхів у самовдосконаленні. Певно, вона могла передбачити, скільки людей, особливо чоловіків, скажуть їй після цієї книги, що вона просто дурепа, яка сама не знає, чого хоче. Та сенс у тому, що вона пройшла через це, осмислила, переплавила й зрештою вийшла на новий рівень. І вже з того рівня змогла про все написати. І вона молодець, я вважаю. Я взагалі люблю, коли люди самовдосконалюються. Тому, може ця книга й не шедевр літератури, але безперечно дуже корисна. Особливо тим, хто сам собі набрид уже зі своїми стражданнями.
Певною мірою, історія письменниці типова. Немає в ній нічого надзвичайного й особливого, через схожі проблеми проходять мільйони жінок. Й, можливо, побачити, що не лише ти маєш такі проблеми, й що є принаймні одна жінка, яка з ними впоралась, це вже велика психологічна допомога. Інше питання, що вона з ними впоралась шляхом подорожі протягом року трьома країнами, а таке далеко не всім по кишені. Та зрештою, ці країни можна вважати метафорами, і тоді ви знайдете власні відповідники. Якщо, звісно, захочете повторити її шлях. Але краще пам"ятати, що шлях у кожного свій, і ця книга - лише приклад одного з них.
Книга написана легко, дотепно, цікаво, з описами країн, що їх відвідала авторка. І ще має гарний переклад українською.
А от фільм після книги мені зовсім не зайшов. Розумію, складно написати сценарій за мотивами щоденника, але мені здалося, що сценаристи не дуже старалися. Це вийшов такий типовий американський фільм, де є красиві місця трьох країн, але немає головного. І зрештою все знову схоже на історю Попелюшки. Можливо тому, що Джулія Робертс в головній ролі? Власне, що хочу сказати. Якщо ви подивитесь фільм, ви не зрозумієте, про що насправді ця книга, і вважатимете, що це просто типова американська історія про багату жінку, яка хоче зустріти свого принця. Не дивіться фільм. Почитайте краще книгу :)