Ім"я твоє - Людина

В мене сьогодні велика радість. Радість від зустрічі з Людиною. Така незбагненна, неосяжна радість від того, що на світі є людина, людина ця справжня і ти цю людину знаєш.
Коли після десяти років відсутності людина повертається зі столиць всього світу до рідного містечка. Коли людина за ці десять років на чужині не зазналася, не скурвилася, не обросла жиром, машинами, квартирами і всілякими іншими благами. Не набудувала собі ментальних конструкцій, які б виправдовували все лайдацтво життя в столицях, не стала повчати тут усіх, як треба жити і дивитися зверхньо. Коли людина, обравши свій шлях ще років зо двадцять тому, наполегливо йшла по ньому й досі не звертає зі свого шляху. Коли весь цей час людина вчилася, самовдосконалювалася, набувала знань, досвіду, сили, гнучкості й віри. Коли вона не вважає, що вже досягла рівня, на якому слід зупинятися. Коли вона готова вчити інших тому, чого навчилася сама, але не вважає себе Великим Учителем. Коли людина повертається на батьківщину, тому що не може стояти осторонь всіх цих наших подій і робить тут те, що може для нашого захисту. Коли не ведеться на провокації до образ, звинувачень чи погорди. І в той же час вміє відчувати наповну і жити наповну. Коли вона випромінює силу і гармонію водночас. Коли людина знає, хто вона і навіщо вона тут. Зрештою, коли очима людини на тебе дивиться Дракон, а в очах тих цілий всесвіт. І коли тобі від цього не страшно, а радісно. Бо це і є живий, найдостовірніший доказ виконання Божого замислу. Ти розумієш, що саме такими задумав нас Бог і ось вона - людина, яка його замисел виконує. А це означає, що не все ще втрачено. І мабуть, у нас теж є шанс. І це свято, це торжество життя, хай би як пафосно це не звучало.
Тож я святкую.

Коли слів недостатньо...

Мовчання

Тиша між нами повисла гронами

Тишу на вітах лиш вітер колише

Ніби постала якась заборона

На все, що подумаєш, скажеш, напишеш.

З мокрого гілля скрапують літери

Брудними калюжами слів несказаних

Бродять ворони, собаки й діти

Змішують з листям безликі фрази.

Хмари женуть небом змісти і смисли

В даль відлітає значків чорних зграя

Наше мовчання, на жаль, не промовисте

Й жодного сенсу в цій грі немає.

По слідах вівці

Спочатку не про вівцю.
Письменниця Катерина Бабкіна тут нещодавно започаткувала bookchallenge_ua, суть якого в тому, щоб за рік дати собі устанвку й прочтитати певну кількість книжок українською. Я не наважуюсь зарікатися на будь-яку кількість, просто продовжую читати. Можу обіцяти лише, що перечитаю всі книжки українською, що є в мене зараз в хаті, рано чи пізно перечитаю. Бо в мене якась монозадачність останнім часом: я або читаю, або пишу, або роблю прикраси, одночасно щось не той. Ну а писати українською і читати українською - це взаємопов"язані речі, зрозуміло. Намагатимусь також писати свої враження від книжок.
А тепер про вівцю.
Наступна книжка, яку я прочитала - Харукі Муракамі "Погоня за вівцею". Здається, перший український переклад цього письменника. Раніше я вже її читала, але в пам"яті лишилось тільки кілька не дуже чітких картинок й загальний депресивний післясмак. Пам"ять в мене усе ще дівоча, треба сказати, рідко яку книгу я запам"ятовую детально. Тим цікавіше читати вдруге. Так от, вдруге ця книга залишила зовсім інше враження. По-перше, вона виявилась цікавим детективом. Справді, в сюжеті є всі ознаки детектива, немає хіба що загального напруження. Це такий розслаблений екзистенційний детектив, якщо можна так сказати. Містичний до того ж. Йде розслідування, пошуки, погоня, але все це на такому байдужо-безсенсовному фоні. І врешті все скінчується зрозуміло й логічно, а покинутість головного героя і безсенсовність його буття лишаються. А от що цікаво, так це засіб, який використав автор для створення такого ефекту. Герой не страждає, не філософствує, не роздумує надміру, як це може бути у класиків, особливо російських. Ні, герой завжди щось робить - ходить, спить, готує їжу, їсть, п"є, дивиться кіно, одне слово, робить всі ті буденні справи, що й кожна людина. І саме вони здаються головними в його житті, а не якесь там розслідування, від якого залежить його майбутнє. Багато їжі, багато музики, багато речей, багато дрібниць, все те, з чого складається життя середньостатистичного японця. Але відчувається, що сенсу в такому житті герой не відчуває і навіть неймовірна пригода не додає перцю. Тож у підсумку трохи сумно. А історія про вівцю вельми химерна й цікава. 

Автопереклад

Порпаючись у компі, я виявила дивну річ, а саме те, що я вже давненько намагалась щось писати, але не надавала цьому особливого значення. І деякі речі виходили нічогенькі. Одну з таких нічогеньких речей я переклала українською і дещо допрацювала, так що тепер це цілком самостійне оповіданнячко. Чи не оповіданнячко, не знаю, як і назвати. В усякому разі воно осіннє і депресивне, ну щоб не позоритись, що восени мене не ковбасить, а отже я недостатньо творча людина :) Тримайте.

ПІД ОДИНОКИМ МІСЯЦЕМ

Запальничка як завше спрацювала лише з четвертого разу. Врешті маленький вогник блимнув в темноті й дим, що обіцяв полегшення, заповнив рот. Вдих на повні груди — гаряче гірке повітря потекло до легень, залишаючи доріжку болю, обпекло горло й вийшло на волю разом з кашлем. Неприємно. Ось така вона — насолода курців. Дивно, але разом з болем у легенях, кожен вдих диму приносив заспокоєння. Припинили дрижати руки, в голові проясніло, а очі знов почали бачити барви в сірому осінньому вечорі.

Дзвінкий щиглик нігтя об сигарету — іскорка попелу полетіла на асфальт. Захотілося випрямити спину й підняти голову. І вдихнути на повні груди не дим, а вогке осіннє повітря. Щось відбувається, не зрозуміти лишень, що саме... На темному небі всім заправляє місяць, сьогодні він бездоганно круглий і фатально одинокий, він точно знає, що мусить статися, а от чи розкаже?..

Черговий вдих диму не дійшов до легень, тільки залишив в роті присмак ментолу. Але це не важливо, сам процес затягування густим білим повітрям дає ілюзію захищеності, так, ніби ти справжній курець і без цього безглуздого ритуалу не можеш примиритися з собою. Насправді ж ти зовсім не вмієш курити. Здається, що перехожі знають про це і тому здивовано й осудливо дивляться на цигарку в твоїй руці. Їх залишилось всього три — три тонкі ментолові сигарети в пачці, що ти вирішила викурити цієї осені. Твоя перша й остання пачка цигарок, твій нелюдський експеримент над собою ж.

Вечірнє повітря ставало морозним, просотувалось крізь пальтове сукно, й маленький цигарковий вогник звісно аж ніяк не міг зігріти. Але як би не було холодно, ти знаєш, що йти ще не час, хоча, по правді, не маєш жодного уявлення, навіщо ти тут. Повз тебе проходять люди, проносяться жовто-гарячі вогні машин, блимають вивісками вітрини в марному намаганні заглушити шалено-біле місячне світло. Ні, справа тут зовсім не в місяці...

Знов щиглик. Знову вдих диму. Півсантиметра до фільтру. І вже жодного приємно-освіжаючого ментолового присмаку, лише гаряча субстанція, що роздирає горло, й смак горілого паперу в роті. Хочеться кашляти. А курці ж не кашляють...

Ось і все, отримала свою дозу насолоди і легке запаморочення. Недопалок полетів у бік урни. Тепер можна спокійно дихати свіжим холодним осіннім повітрям. На повні груди, зтиснуті ударом гіркого диму.

В осінньому вечорі є щось таке романтичне. Все оце тепле світло ліхтарів, що відбивається на мокрому асфальті, затишні магазини і кафешки, що так і припрошують до себе перехожих, люди, які ховають руки в кишенях пальто й кутаються в шалики. Осінній вечір зве додому, в тепло і затишок, до гарячої вечері і теплої ковдри. Але не тебе, не сьогодні. Сьогодні твій дім — ця площа перед супермаркетом, твоє тепло — це холод, який проник уже так глибоко, що перестав відчуватися. Ще не час іти. Є час застосувати ще один перевірений спосіб заглушити тривожні колючки в грудях. В супермаркеті, де всі поспішають придбати продукти собі на вечерю, він продається в бляшаних банках.

Перший ковток газованої рідини ллється бальзамом на зболену душу, ще пара ковтків — і всі відчуття поволі стають ніби чужими, тоді за ними можна спостерігати ніби збоку.

Твоє місце на парапеті перед супермаркетом досі вільне, поряд затримується все менше людей, всі поспішають по домівках. Крізь смуги червого-жовтих вогнів фар видно, що одне вікно у великому будинку навпроти через парк усе ще світиться. Єдине вікно, що може там світитися о цій порі. Та і взагалі, мабуть, єдине...

Було б тобі вісімнадцять, думаєш спроквола крізь алкогольну млость, пішла б ти зараз до парку, щоб видивлятися силует у цьому вікні й упиватися своїми стражданнями. А нині щось не хочеться на ньому й погляд затримувати. Нині набагато цікавіше спостерігати за змінами пивного смаку по тому, як з бляшанки виходить газ. З кожним ковтком, що наближає до дна банки, смак стає все мерзеннішим. Останній ковток, вже зовсім без газу, який зовсім не хочеться робити, але ти зробила, мабуть, лише через педантизм. Заплющити очі і спати, просто тут, на кам”яному парапеті, байдуже, що все тіло трусить з холоду, свідомість надійно вкрита алкоголем наче ковдрою. Ти закриваєш очі і бачиш, як чоловік в чорній куртці повертає ключ у дверях. Відкриваєш — світло у вікні погасло. Ось тепер — пора.

Поволі підводишся з місця, до якого, здавалося, приросла вже, робиш невеличке коло до урни, щоб викинути пусту бляшанку. Чоловік в чоній куртці вимикає світло на щитку і замикає ще одні двері, що ведуть до великого коридору. Ти йдеш до підземного переходу і зупиняєшся, щоб поглянути ще раз на сліпучо-білий місяць. Чоловік спускається сходами на перший поверх. Ти проходиш ще метрів з п”ятдесят, намагаючись дивитись перехожим у вічі, хоч і бачиш зараз зовсім інше. Чоловік виходить із будинку, надягає капюшон і прямує до підземного переходу. Ти стаєш біля ще одного кам”яного парапету навпроти автобусної зупинки. Чоловік спускається в переход. Ось і вона — ідеальна мить. Жодної думки в голові. Жодної картинки перед очима. Місяць став безнадійно далеким і чужим. Звуки проходять крізь тебе навиліт. Тепер можна заплющити очі, щоб розплющити в той самий потрібний момент.

Відкривши очі, бачиш через дорогу прямо перед собою чоловіка в чорній куртці з капюшоном на голові. І скоріше не бачиш, а знаєш, що це той самий чоловік. Він стоїть не рухаючись і здається, дивиться прямо тобі у вічі, але насправді в пустоту. Непоганий кадр для кінофільму, думаєш собі — він і вона стоять обабіч дороги, між ними мчать машини і жоден не намагається перейти. Символізм, о так! І так тобі стає в цей момент смішно від усього цього банального символізму і безглуздості ситуації, що ти починаєш сміятися й не помічаєш, як по щоках тобі катяться сльози. Ти смієшся, поки не приїзжає автобус. Чоловік знімає капюшон. Вітер куйовдить чорне волосся. Світло салону на мить вихоплює з темряви обличчя. Зачиняються двері й на місці екрану автобусних вікон лишається темна і пуста зупинка.

І саме в цю мить ти чуєш фразу-заклинання, що долинає з дискотеки неподалік: “Я тебя никогда не забуду”. Твоє “Я тебя никогда не увижу”, прошіптане ридма, перебиває сигнал автомобіля.

На Самайн

З тріщин в асфальті точиться тиша

Глибше під нею ховається пустка

Ти можеш вірити, що біль зтихне

Можеш чекати, поки відпустить.

Пальці туману торкаються горла

Холод підступно стікає у душу

Ніч крадькома тебе в сутінь огорне

Як пощастить, то хоча б не задушить.

Вірити, мріяти, думати марно

Літо забрало тепло і кохання

Осінь прокотиться чорним Самайном

Знайдеш лиш дві головешки нарання.

В місті чигає протяг і нежить

Вітер реве вовкулаком натужно

Все, що тобі в світі вже не належить

З”їла під вогкою ковдрою туга.

Плинові хмар опиратись даремно

Небо розчавить дощами і снігом

На цій війні між гарячим і темним

Виживе найсильніший.

Осінь роздає програмки

Той верлібр, що в минулому пості, надихнув мого друга на написання власного вірша, де програма осені осмислюється як театральна програма. Вірш вийшов пречудовий на мій погляд. І хоча мій на такому фоні значно програє, мені так здається, все ж я дуже рада і горда з того, що стала поштовхом до створення такого тексту. Отже, не можу не поділитися.

Пані й панове, прошу зустрічати: вітер.

Ляскає оплесками білизна в дворі.

Листя дерев шелестить, і звідти,

Де воно як завіса вгорі,

Справді з’являється вітер. Це перша ява

Першої дії осені.

Це благодійна вистава, сер, халява.

Що характерно: ми всі запрошені.

Осінь – театр, що почався не з роздягальні –

Тут, навпаки, одягаються біля входу,

Бо у програмці чітко об’явлено:

Дія друга – це холод.

Дивно дивитись на це, але кожен – такий простак,

Поки живий, і не вважає це жертвою,

Й не набридає йому спектакль

Малобюджетний з банальним сюжетом.

Тільки й витрат у продюсера – на екстракт

Сутінків. Як результат – сцена в лісі:

Десять в десятому степені страт

Бідних жовтеньких листочків. Завіса.

Тут оголошується антракт, і ми

Йдемо в вестибюль (у нашому випадку

Це означає додому), вдихнем по дорозі дими

З печей, де горить театральна критика –

Всі ті мільярдноаркушеві томи.

Це ще не старість, та юність для нас – уже «вибрики»,

Це ще не втома, і вже не тягне на випивку…

Все ж, як дожити до п’ятого акту – зими?

Олексій Маслов

Обов'язкова програма осені

Обов'язкова програма осені -

Змерзлий ніс і холодні пальці

Кутатись в светри, грітись гарячим чаєм

Шукати в собі джерело тепла

Знаходити його зовні -

В ліхтариках, свічечках, котиках

І вуличних танцях.

Обов'язкова програма осені -

Ходити вистиглим містом

Ловити сонячні промені

На стінах будинків

Рахувати пожовкле листя

Чекати на бабине літо

Пити каву в кав'ярнях,

Мрійливо дивитись у вікна.

Обов'язкова програма осені -

Сидіти в холодному офісі

Робити безглузду роботу

Мріяти про романтичну вечерю ввечері

Наодинці з собою

Свічками, чаєм і котиками

Писати листи без адреси.

Обов'язкова програма осені -

Закохуватись

Вдихати густе повітря з феромонами

Ставати прозорим

Для всіх цих віршів, пісень, фільмів

Шугати у сплін стрімголов, неначе з балкона.

Головне завдання на осінь -

Вижити

Щоб потім

Зібгати себе під сніговою ковдрою

Сумирно чекати

Часу, коли прийде пора

Проростати.

Ілюстрація - Марися Рудська

Дещо про бажання

На форумі у Львові мені трапились дві книжки, які я спочатку мала за одну. Аж виявилось, що то геть різні, одна австрійського письменника Томаса Главініча “Життя бажань”, друга — української письменниці Анни Тарнави “Бажання поверненню не підлягають”, і навіть видання в них різні. Тож мусила придбати обидві, щоб скласти собі більш-менш повну картину відносно того, що думають про здійснення бажань сучасні письменники. Виявилось, сучасні письменники думають, що бажання здійснюються, так. Але переважно ті, які є справжніми й глибинними. Ось, власне, і вся подібність цих двох книжок і вся америка, що вони відкрили. Бо в усьому іншому це зовсім, абсолютно не схожі між собою книжки. По-перше, вони представляють два протилежні, так би мовити, культурно-соціальні й гендерні світи. Світ європейського чоловіка і української жінки. О, ні, є ще одна подібність, обидва головні герої працюють у рекламних компаніях, і це, мабуть, таке відображення епохи. Але для європейського чоловіка це нелюба робота, рутина, з якої він не знає куди подітися, бо не знає, чого насправді хоче, а для української жінки — це символ незалежності, фінансової стабільності, самовираження і мало не сенсу життя. Тобто маємо млявого офісного планктона і активну бізнес-леді.
У офісного планктона життя цікаве і яскраве, сповнене кохання, коханок, дітей, подруг, подорожей, містичних пригод і навіть катастроф. І бажання, які йому здійснюються помимо волі, теж цікаві й неординарні. Філософські такі бажання, що торкаються самої суті — людини, світу, буття. Але є одна біда. Він живе геть несвідомо і навіть всі оці екстраординарні речі, що починають з ним траплятися, не призводять його до хоч якогось просвітлення. Все життя як у тумані і описано воно так само — мляво, неемоційно, без відчуття жодного сенсу. Він щось робить, про когось думає, з кимось розмовляє, кохається, сумує, впадає в шок, але все якось непереконливо і не по-справжньому. І ось ти читаєш і все думаєш: от ще щось станеться і він нарешті зрозуміє, що тут і до чого, воно стається — а він не розуміє, от халепа. І так всю книжку аж до самого кінця, коли у тебе лишається одне питання: і що то було й навіщо? Ось такий європейський екзистенціалізм. Власне, суть, яку я вловила, в тому, що людина все життя шукає відповідей на свої питання, хоче чогось справжнього, чистого й прекрасного, хоче пізнати смисл буття, а коли то все їй дається, вона його просто не хоче сприймати, ходить колами круг найголовнішого питання й так його й не задає сама собі. І нічого не змінюється, як був робот так і лишився, навіть перед лицем останньої миті життя. І це якось так прикро, бо від книжок я очікую якщо не відповідей, то розумних питань, чи принаймні надії на те, що відповіді знайдуться. А тут — цілковита безнадія, яка лишає по собі відчуття спустошеності. Ось такий “Der Untergang des Abendlandes“. Хоча, може Європа тут і ні до чого. Скільки ви знаєте людей, які живуть наче роботи і все чекають і шукають якихось відповідей на якісь запитання? Книга показує, що справа тут зовсім не у відповідях, справа в самій людині. Бо бачите, герой роману почав отримувати все, чого хотіла його душа, а щасливим так і не став. Бо в нього не вистачило однієї якоїсь клепки. І таких людей насправді багато, не лише у Європі.
Щодо української жінки, то ця повість зовсім іншого характеру. Вона починається якраз із того, що героїня віднаходить у собі потрібну клепку і далі її життя починає складатися саме так, як треба. Хоча і до того начебто було непогано. Героїня — жінка, у якої все є: улюблена робота, гроші, дитина, чоловік, щоправда другий, квартира-машина і навіть няня для сина. Заможна бізнес-леді одним словом. Гарна, розумна, активна, роботяща, любляча, ну просто мрія. Але з чоловіками, як завжди, не щастить. І далі книгу можна розглядати як курс популярної психології сімейних відносин. Насправді, багато корисної інформації, якщо ви ще все це не пройшли на практиці. Але, як на мене, якось воно попсовенько. Хоча цікаво, безумовно, і дотепно і так життєво, ага. А особливо мені незрозуміло, навіщо в романі робити вставки навколонаукової інформації з фейсбука, яка там уже всім очі намуляла. Ну, може кого немає у фейсбуці й він ще не читав про психосоматику чи локус контролю, хіба що. Та справа не в тім. Це насправді корисна інформація і якщо автор ставить на меті психологічний лікбез, то хай буде. Справа в тому, що у героїні роману знайшлася потрібна клепка, причому знайшлася сама собою, а вона не прогавила цей момент і не побоялася далі жити у відповідності до свого нового стану. І вона молодець. І все, що стосується цих переживань, описане доволі точно і вичерпно, хоч і в легкій дотепній формі. Зрозуміло, що авторка сама через це пройшла і вирішила поділитися досвідом зі світом. А ось події, що з героїнею відбуваються, відверто висмоктані з пальця, і переживання стосовно цих подій описані теж неперконливо. А особливо самий фінал. Станіславський у мені протестує й тупає ногами по сцені — ну не буває так. Може, то їй би так хотілося, мало якої фантастики людині не захочеться, але щоб з однієї людини за півроку стала геть інша — так не буває. Ні, не думайте, я вірю, що люди змінюються, якщо в це не вірити, то й сенсу в житті стає одразу вполовину менше, але не так це відбувається, як там написано. Втім, може я упереджена. Можна зі мною сперечатися. Але спочатку доведеться прочитати книгу, а краще обидві.
В будь-якому разі, основна ідея обох книжок — що найсправжніші наші бажання завжди здійснюються — здається, розкрита. 

***

Це місто просотане осінню.
Вона протікає
Крізь камінь і бронзу
Крізь запахи кави і шоколаду
Прямісінько в душу
Залишає там прозорі клейма
Як краплі дощу на склі
Як шрами від кохання
Що не здійсниться.
Я ходитиму містом, ставатиму на сліди
Сотень, тисяч, мільйонів
Людей на бруківці
Вкарбовані, влиті,
Витерті, вивітрені, зниклі
Одних лише не знайду -
Тих, що не було тут ніколи
Тих, на які ставати безглуздо
Бо вони не приведуть мене до тебе.
Це місто чужого кохання
Воно шепоче віршами
Говорить музикою
Пише листям по бруківці
Гілками по вікнах
Димом по сірому небі.
Це місто для поетів і музик
Це місто для закоханих
Це місто для ситих котів і для голодних псів
Для птахів і кажанів
Лише не для нас із тобою.
Я ходитиму бруківкою
Яка не пам”ятає твоїх слідів
Я ловитиму чуже кохання
Чужі мрії, чуже натхнення
Відчуватиму, як серце міста
Ритмічно б”ється десь глибоко й підспудно.
Я не думатиму про тебе
Не думатиму.
І тільки коли мені здасться,
Що час повертатися додому
Зрозумію -
Я вже назавжди прописана тут.

Розмова з містом

Коли приїзжаєш у місто вдосвіта, у тебе є нагода прокинутися разом з ним. Ти бредеш собі поволі пустими вулицями, роздивляєшся будинки, зустрічаєш схід сонця, відчуваєш, як воно неспішно прокидається й сонно потягується. Воно ще тепле таке й м'яке зі сну, байдуже-доброзичливо впускає тебе до себе, давай, каже, заходь, розташовуйся, а я з тобою потім розберуся, побачу, що ти за фрукт. І ти знаходиш собі місце, де відносно тепло й відносно зручно, щоб ще пару годин поспати. Все одно поки що ніякого діалогу не вийде, місту треба зробити всі ранкові процедури, а твоя квартира звільниться лише опівдні.

Після досипання, коли стає просто неможливим більше сидіти на тому місці, бо тіло твоє вже стало за формою як сидіння, прокидаєшся остаточно і йдеш вітатися з пробудженим містом. Спершу воно перевіряє тебе на щедрість. Кілька гривень для бабусі, що просить на хліб — і ти думаєш, що пройшов перевірку та йдеш снідати до улюбленого кафе. А там усе те саме, що й було раніше, але штруделя в меню вже немає. Божественного штруделя, грушово-яблучного, з найніжнішою вершковою поливкою — і немає. І кава не така смачна, як була тут торік. Отже початок не надто оптимістичним видається. Починаєш думати, що ж ти зробив не так, вдовольняєшся сирником і вирушаєш на квартиру. А по дорозі твій погляд чіпляється за напис на стіні будинку

Ти диви, аж місто знає, за чим ти сюди приїхав. Уже все знає, і нема чого відволікатися на усілякі там штруделі, твоя справа — поезія. Гіркувата, як без цього. Тож іди і налаштовуй себе на літературний лад. Квартира, до речі, виявляється дуже комфортною, усі б такі були.

Наступний день обіцяє бути дуже насиченим. В місті вже сила-силенна людей, що приїхали сюди за тим само, що й ти. Цікаво, чи для них усіх місто теж пише повідомлення на стінах? Сьогодні п'єш каву в іншому місці, знову несмачну, дивина та й годі, і поспішаєш на головну подію цих днів. Поки шукаєш вірний шлях серед вузьких кривих вуличок, натикаєшся знову на напис

Тим самим почерком, тією ж фарбою, ну це ж треба. І що б це мало означати, яка любов, які доводи, ти приїхав по книжки та поезію, знайшли час нагадувати про любов, ну справді. Питаєш у перехожих дорогу, тобі вказують, куди треба звернути, ти звертаєш і -

О, так, дякую, це для тих, до кого з першого разу не доходить, ну ясно. Дякую, любе місто, що помітило, нагадало, показало, ти все про мене знаєш, зрозуміло. А тепер можна мені просто книжок? Просто книжок, будь ласка.

Книжки, звісно, були, а тоді ще й коти і смачна їжа і неймовірна фінська поезія й старий театр. Фінська поезія це як тавтологія. Фінська мова вже сама по собі поезія. Ти щиро вважаєш її найгарнішою в світі, тож просто можливість почути фінську від носія мови — то велике щастя. Лінгвістичний екстаз. Мабуть недарма там всі пишуть верлібри, якщо цю мову заримувати і ритмізувати, вона напевне стає такою нестерпно прекрасною, що не кожен це зможе витримати. Можна ж і розум втратити від такої краси. Про всяк випадок, думаєш собі, треба бути обережніше з фінськими піснями.

Ще одна радість — зустріч зі старим театром. Пригадуєш, як приїзжали сюди з трупою, коли тут був театральний фестиваль. Тоді все було облаштовано в ретро-стилі й вбрання театру виглядало дуже природньо. Тепер же не можеш зрозуміти, чи це справді концепція, чи він вже розпадається від часу, як старі декорації. Бо ж геть усе тут виглядає як декорації з папьє-маше — і сцена, і колони, і сидіння, і сходи, й балкони, що виходять на вулицю. Театр, який сам вже є декорацією для вистав, старий, але живий, як, власне, і це місто. Неймовірно, але що старішим воно виглядає, тим більше відчувається в ньому сили. І вже точно, якби всі ці старі будинки були відреставровані, місто перетворилося б на яскраву декорацію, неживу, штучну, побудовану спеціально для туристів. Для бовдурів, яким аби побільше яскравого та смачного, хліба й видовищ, бо більшого вони зрозуміти неспроможні.

Третього дня ти вирішуєш, що прийшов час фотографувати. Зрештою, ти ж тягла навіщось фотоаппарат, на ньому якраз підходящий об'єктив, що любить цікаві фактури, все має вийти. Але не виходить. Ти вже не можеш фотографувати все підряд як турист, що приїхав вперше. А цікавих сюжетів місто чомусь не показує. Знову — не тією роботою займаєшся? Втім, хоч віршів про кохання більше не підсовує і на тому спасибі. Ти кружляєш собі наче телепень одними й тими самими вуличками круг центральної площі і ніяк не можеш вийти туди, де ще цього разу не була, зачароване коло якесь. Але одного разу виходиш на вірш Жадана, написаний у дві колонки на двох колонах обабіч хвіртки. 

Знімаєш звісно, та не вдаєшся в подробиці. От хіба що про застуджені горла запам'яталось.

Треба берегти горло, думаєш собі. Застуджене горло — це в тебе просто традиція якась в цьому місті. Напевно тому, що завжди приїзжаєш восени. Але тобі здається, що осінь тут оселилася назавжди, і навіть влітку чи навесні не вилазить з цих будинків і під'їздів. Воно ніби просотане осінню, це місто. Тобі це подобається. Тільки шалик зав'язати треба, щоб горло не застудити. А краще купити рому, хай завжди буде при собі.

Наранок з'ясовуєш, що в голові крутиться одна фраза і що ця фраза — перший рядок вірша. Дістало тебе, вітаю. Тепер мусиш писати. І ти пишеш увесь день — у барах та кав'ярнях, на концерті, після концерту, під музику, під гамір, під тишу — ти пишеш.

Ти слухаєш таку фантастичну співачку, що й слів бракує, аби щось сказати про її пісні. Просто слухаєш і плачеш, з першої ноти до останньої, сльози самі течуть, нікого не спитавшись, бо вона говорить напряму з душею, і в цій розмові розум поганий посередник, він не вміє перекладати. Звісно, можна сказати, що це дуже гарні пісні, що співачка дуже талановита, що в неї абсолютний слух і відчуття ритму і володіння голосом, і що тексти теж дуже хороші і ще купу всього такого можна сказати. Але коли вона починає співати ти починаєш плакати, от і все, що тобі треба знати про неї. І ти слухаєш і плачеш, а тоді йдеш з концерту ніби після великого потрясіння або великої радості — така оновлена і жива, жива. І вулиці тобі трапляються нові і люди гарні й навіть коти. А от напис трапився лише один, сьогодні тебе не відволікають від високого.

Може тому, що набралася тих книжок як жаба мулу. Ну то добре, обіцяєш, що дочитуватимеш. А вірша дописуєш в барі, під футбол без звуку й у напівтемряві, якраз перед тим, як принесли вечерю.

Останній ранок в чудовій зручній квартирі — і час збиратися. Поїзд лише ввечері, цілий день ще попереду, але речі потрібно брати з собою. Цього ранку ти усвідомлюєш, що мусиш відповісти щось місту, бо розмова поки що виходить однобока. І ти вже маєш чим відповісти, лишилось обрати спосіб. По дорозі з квартири знову знаходяться незнайомі вулички, прекрасні й затишні, і навіщо було день у день ходити тим страшним проспектом?

У книгарні знаходиться останній примірник збірочки, яку хотіла придбати. В центрі зустрічається поетка і в неї є дві останні книжечки, як навмисне для тебе. І тут таки з'являється інша поетка, чию збірку ти забрала з книгарні. На поетичну зустріч приходять друзі і знайомі. Читають прекрасні вірші. Підписують тобі книжки. Домовляються про зустрічі. Коло звужується. Ти відчуваєш себе своєю в цьому місті й з цими людьми. Все стало правильно. Це останній день у місті, він завжди такий чарівний.

Але ти ще не відповіла нічого місту, спосіб ще не знайшовся, а він має знайтися сам собою, лише так і буде правильно. А місто наостанок починає з тобою фліртувати. Грайливо так і трохи провокативно, ніби випробовує твою сміливість

А ти що, ти завжди готова танцювати, дайте лишень музику. Але, якщо чесно, сумніваєшся, що буде можливість. А поки розкошуєш у щедротах міста, насолоджуєшся погодою, їжею, кавою, купуєш дарунки й сувеніри, знаходиш на блошиному ринку ключ-артефакт та валізу, якої точно бракує в твоїй колекції. І ось, коли валіза вже у тебе в руках, а сонце хилиться до заходу, в око впадає дивний художник, що ховається за будівельним вагончиком. Художник старий, п'яний, з синім носом і білим цупким волоссям, що стирчить з-під шапки. Він розмовляє з грузинським акцентом, в нього є якіть малюнки і фарба з пензлями. Щоправда, пензлі всі поламалися, а фарба позасихала, але він знаходить один, біль-менш робочий. І трохи чорної фарби на денці якоїсь склянки теж знаходиться. А позад тебе просто ідеальне підворіття з аркою і чистими стінами. От воно й склалося. Писати на стіні трохи лякливо, еж робиш це вперше. Але нічого не вдієш, ви ж домовились з містом, місто зовсім не проти. А художник не хоче від тебе нічого, крім подяки, такий дивний старий.

І от ти йдеш з валізою в руці, трохи вимащеній чорною фарбою, ноги знову самі собою несуть тебе на головну площу, там знову сила-силенна людей і всі туристи, а посеред площі танцюють танго. На дерев'яному помості, прямо під старовинними скульптурами пари не дуже молодих людей дуже натхненно танцюють аргентинське танго. Ти завмираєш і дивишся на це хіба тільки не роззявивши рота і на очі знов ладні навернутися сльози. Бо немає нічого прекраснішого, ніж щасливі люди в танці. І це настільки нестерпно, що тут треба або плакати, або йти і танцювати самому. Вибір очевидний, неввічливо буде не прийняти запрошення коханого міста. І ти рушаєш до танцюючих шукати вільного партнера.