Слава Світова - дівчинка в короні

Знічев'я на роботі прочитала книжку "Жила-була Я" авторки з промовистим псевдонімом. І що показово, на звороті портрет авторки таки в короні. І літера "Я" у назві теж. Власне, далі можна б і не читати. Але я прочитала, бо не схвалюю позицію "Не читав, але засуджую". Тепер чесно можу засуджувати :)
Якби це була історія по типу Бріджіт Джонс, де є чіткий сюжет і смішна головна героїня, то було би класно, стьобно, іронічно, це було би цікаво читати. Але ж це книга про автора - дівчинку Славу Світову, під тридцять п'ять років, яка розповідає різні кумедні історії саме про себе. Історії, які вона сама вважає кумедними. Наприклад, як вона лізла на підвіконня відчиняти вікно, так і не відчинила, а тоді злазила і гепнулась під стіл. Або як вона жарила пиріжки, а вони вийшли несмачні. Або як в квартирі не було гарячої води і вона мусила вранці гріти воду і "бавитися рондельками". Ну і далі все в такому ж дусі. Це чудово, що автор вміє зі всього посміятися, але при чому тут читач? Ці історії можна розповідати у себе в блозі, якщо його читають твої друзі і вони звикли реготати з тебе. З цього будуть мліти твої батьки, але сторонній читач чому має все це читати? Де та складова, яка змусить зацікавитись і не кинути книжку після першого ж розділу? Купа людей, що сказали свої вступні слова до цієї книги, називають блискучий гумор і тонку самоіронію як привід до читання. Гумор так, він присутній і його навіть забагато. А от самоіронія виглядає так: "Ой, як так дерлася, а тоді як стала злазить, да забула, що там високо, да як покотилася під стіл, охо-хо, ха-ха-ха, от я незграба." Одразу спадає на думку вираз "Прєлесть, какая дурочка". Це не іронія і самокритика, на мою думку, це таке самомилування, "Я така дурочка, ну прєлесть же?" Самоіронія з-під корони. Такі тексти пишуть, та й взагалі, такі історії про себе розповідають, коли впевнені у своїй виключній значимості, унікальності й індивідуальності. Скромність і поряд не стояла. Навіть, якщо це замасковано під іронію і стьоб. І я ще раз питаю, навіщо це все пересічному читачеві, який купив книгу, а автора-героїню і в очі не бачив? Ну, мені було цікаво з дослідницької точки зору, психологам теж може стати в нагоді, бо там дуже яскраво видно, що таке корона (корона як психологічний термін). І, задля справедливості мушу сказати, що мова автора дуже яскрава і багата. Купа галицьких діалектизмів, фразеологізмів, небанальні й нечасто вживані слова роблять цей текст загалом читабельним. Але я все одно не розумію, навіщо було його видавати :)

Максофраєвщина

Раніше я дуже любила Фрая. Одначе щось невловиме в його текстах мене завжди трохи спантеличувало. Треба було змінити спосіб читання, щоб зрозуміти нарешті, що не таке вже воно й невловиме. Цілком на поверхні, як виявилося. І зветься воно - максофраєвщина.
Процитую свого друга, він якось сказав, що найкраще і водночас найгірше в кожному письменнику - це він сам. Тобто ось це "так сказати міг лише він" може викликати як захоплення, так і роздратування і від цього нікуди не подітися. Тож почну із захоплення.
Я не знаток сучасної російськомовної літератури звісно, але мені небезпідставно здається, що Фрай унікальний автор. Унікальний в тому, що поставив собі за мету і невідступно їй слідує - писати про альтернативні способи взаємодії з реальністю. В той час як більшість письменників або зображують дійсність, або вигадують інші світи, Фрай пише про дійсність, але таку, якою вона може бути, якщо докласти до цього зусиль і діяльної віри. Про те, як люди власними руками і думками творять справжні дива, про те, що світ не такий простий і безнадійний, як багато хто звик вважати, варто лише змінити точку зору. Про те, що за кожною незначною на перший погляд подією може стояти щось більше. І головне, про те, що завжди є надія. Тому книги Фрая насправді дуже важливі й цінні, і прекрасно, що їх любить і читає так багато людей. Засмучує мене інше. Він пише так, что його тексти не вважаються за серйозну літературу. У Фрая своя мова, його легко впізнати, він сипле дотепностями, іронізує, використовує характерні мовні обороти й цитати, одним словом, авторська мова в нього розроблена дуже добре. Проте особисто я від цієї мови швидко втомилася й лише на третій книжці зрозуміла чому. Авторською мовою говорять абсолютно всі персонажі. І таким чином кожна книга перетворюється на діалог автора з самим собою. А персонажі виходять несправжні, схематичні, це не персонажі навіть, а провідники авторського слова. Читач же не може впізнати у персонажах реальних людей, і тому змушений ідентифікувати себе з автором (або відкидати книгу як не варту уваги, "казочку"). І що тоді? А тоді кожен прихильник Фрая стає трішечки Фраєм. Фраєвська мова легко запам'ятовується і входить в ужиток спочатку на рівні цитат, а тоді й на рівні манери говорити. Цікаво, чи засвоюється так само і спосіб мислення? Може я тільки-но розкрила хитрий план автора по завоюванню світу? :)
І ще мені незрозуміло, навіщо кожну ідею, "мораль", так би мовити, оповідання подавати так розгорнуто-прямолінійно, ще й пояснювати кількома абзацами. Читачам же не лишається роботи, вони позбавляються пошукової активності. А я впевнена, що думка, здобута самостійно, важить набагато більше тої, що розтлумачена і до рота покладена.
Одним словом, мені здається, що були б творіння Фрая на рівні "літератури" а не "ентертейнменту", вони мали б набагато більше впливу на людей. Він же прагне покращити нашу реальність? І в цьому я з ним цілком солідарна.

Дороті Паркер

Останнім часом я читаю багато короткої прози. Вважаю, що саме в короткому оповіданні найкраще видно майстерність письменника. І коли трапляються такі тексти, де на кількох сторінках розгорнуто сюжет, розкрито проблему, змальовано яскравих живих персонажів, та ще й без зайвих слів, о, це справжня радість. Саме такою радістю стала для мене книжка новел Дороті Паркер, американської письменниці початку 20 століття. Там не завжди є сюжет, інколи це просто монолог або діалог. Але саме це і прекрасно. Ось так, на кількох сторінках, засобом монологу героя авторка розкриває не лише характер героя, а й більш загальну проблему тогочасного суспільства. Її цікавлять відносини між людьми, стосунки між чоловіком і жінкою, місце жінки в суспільстві, а також різноманітні людські пороки й слабкості. І щоразу це влучно, гостро, сатирично, хоч насправді й сумно. Там немає зайвих слів, образів, пояснень, нотацій (хоч про це і жалкував автор вступного слова, мовляв, немає у неї прямолінійних викриттів, до яких звик радянський читач). Вона просто малює картину, широкими мазками, які втім створюють довершену композицію. Монолог біля телефону - механізм виникнення любовної аддикції. Діалог з господарем дому, де відбувається вечірка - вся палітра ставлення до чорних. Монолог дівчини, який вона знову повторює - механізм раціоналізації в дії. Ну і лицемірство, лицемірство різних сортів, на будь-який смак. Знахідка для психолога та соціолога. Та й просто для уважного читача. Щодо мене, то я ладна була аплодувати від захоплення після кожної новели, так вони гарно зроблені. Є чому повчитися.

Щасливі люди читають книжки та п'ють каву

Прочитала з якогось дива жіночий роман, а все тому, що його розрекламувало ВСЛ. Книжка французької письменниці Аньєс Мартен-Люган. Ну та менше з тим, мені таки є що про нього сказати.
По-перше, дуже мені сподобався переклад. Шикарний переклад, я вважаю, живий, смачний, багатобарвний. Я чомусь впевнена, що оригінал не такий барвистий. Склалося враження, що перекладач навмисне підбирав цікаві синоніми та не часто вживані слова й діалектизми, щоб прикрасити текст. Бо без цього, певно, все було б дуже сумно. І справа не втому, що текст про сумне - жінку в депресії після втрати чоловіка й доньки. А в тому, що це таки жіночий роман у всій своїй красі.
Сюжет не надто оригінальний - жінка в жахливій депресії, після смерті рідних рік не виходить з квартири. Але оскільки поховати себе там заживо їй не дає друг, що приходить щодня, вона вирішує податися жити до ірландського містечка, щоб нікого не знати й ніхто її там не чіпав.
А там у неї виявляється сусід, який теж нікого не хоче бачити і знати. От і чудово, подумаєте ви, все як вона й хотіла. Аж ні, виявляється, вона хотіла зовсім не цього, бо з сусідом почала воювати, швиденько видравшись із своєї апатії. Ну а далі - ясно що, це ж жіночий роман.
Але найбільш феєричний фінал. В дусі "встретились два одиночества", Рапунцель і Онєгін (це терміни психолога Марини Комісарової).
От з точки зору психології в мене багато питань до книги. Здається мені, авторка зовсім не знає,  що то воно таке - справжня депресія. Воно то й добре, але не додає тексту ні правдоподібності, ні трагізму, ні психологізму. А я сподівалася побачити там механізм виходу з кризового стану, принаймні так сказано було в аннотації: жінка після трагічної смерті рідних повертається до життя. А вона не повертається, вона взагалі нічого не робить. Всю дорогу вона тільки плаче, курить, напивається та сидить днями у кріслі. Ну потім ще стала гуляти узбережжям і гратися з собакою. Чудовий механізм, нічого не скажеш. Йшов третій рік такого життя. Здоров'я героїні залізне - не здало. Гроші малюються самі, бо звідки беруться, ні з чого не ясно. І також не ясно, чого раптом цей відлюдькуватий чоловік закохався в жінку, яка мала йому поперек горла стати зі своїми істериками. Але найбільше я не люблю, коли в кінці оповіді забувають про друзів. От був у сусіди собака, грав певну роль у сюжеті. А тоді сусіда зник з містечка і про пса ні слова більше. А пес де, я питаю? Вже ж можна було два слова сказати, він же також персонаж.
Але, гадаю, з книги вийшов би непоганий фільм, якби французький. Мені здалося, що саме для фільму авторка свою історію і написала. І всі характери та перипетії з подібних фільмів і взяла. Ну таке, французька мелодрама для затишного вечора. Вибачте вже за спойлери.

Гон спозаранку

Ні, це я не гоню, тим паче пишу це ввечері, це книжка так називається. Знайшла я її влітку на буккросингу і звісно не могла не взяти, з такою-то назвою. Насправді збірка оповідань американських письменників "про молодь". Ну, дуже умовно про молодь, просто разнарядка мабуть така була в укладачів. Сімдесят якогось року книжка. Як добирали оповідання, для мене знову загадка, це завжди загадка в таких збірках, але цього разу всі оповідання зібралися хороші. І різні. Тобто дійсно, деякий зріз американської прози 60-70х років.
Я відкрила для себе деяких письменників, котрих хотілося б ще почитати. Наприклад, Фланнері О'Коннор. Або Доналд Бартолм, його оповідання взагалі геніальне, це просто Хармс по-американськи. Курт Воннегут звісно сподобався. І ще Джойс Керрол Уотс. Але всі гарні насправді. Титульне оповідання, до речі, про полювання. І ще там чудові короткі відомості про авторів, в дусі соцреалізму, це як окремий твір і окремий гон.
А читала я оповідання виключно вранці, як заповідала назва :)

Осінь. Вечір. Дощ.

Так дощить увесь день, що й вечір здається безнадійно втраченим. В таку погоду лише сидіти на м'якому дивані під теплою ковдрою й читати гарну книжку. Тільки так можна врятувати цей мокрий вечір, думаєш ти. Але мусиш вийти на вулицю, а вийшовши, розумієш, що саме цього дощового вечора треба неквапом прогулюватись під парасолею. Тому що повітря таке тепле та вогке, а ліхтарі світять оранжевим світлом, тому що мокре жовте листя прилипає до підошов, а машини обдають тебе бризками й ти поволі сама стаєш вогкою та теплою й світишся від тихої радості, що ллється через вінця й зливається з оранжевим світлом ліхтарів. Ти йдеш вулицею, якою ходила тисячі разів, тисячі разів ти про щось думала дорогою, за чимось переживала, когось кохала, за кимось сумувала. Та коли обличчя овіває легкий вітерець і приносить такий знайомий, такий осінній запах вечірнього міста, запах, який чуєш лише ти, невловимо відмінний від звичного осіннього повітря, ти знаєш, що і цей вечір і цей дощ і це неможливе повітря — дарунок особисто для тебе. Ось ця вулиця, вона веде до твого дому і ти йдеш нею з найкращим хлопцем у вашій групі. Сьогодні була дискотека, і він запросив тебе, лише тебе і то наприкінці, й ви танцювали під Мерайю Кері, а тоді разом пішли додому і він проводжає тебе. Ноги в тебе геть вимокли, бо ти у легеньких туфельках, вони коричневі, пасують до молочного кольору спіднички у клітинку й коричневої кофтинки, жаль лише, що не на підборах. Аби були підбори, ти виглядала б дорослішою і його очі були би ближче, аж він високий. Всю дорогу він розповідає якісь кумедні історії, має їх багато в запасі, ще б пак, він же кавеенщик, зірка, найкращий, найгарніший, найвеселіший з усіх ваших хлопців. А проводжає саме тебе. І тобі в обличчя світять оранжеві ліхтарі, а жовте листя прилипає до підошов. Він тримає парасолю, а ти тримаєшся за його руку й тобі начхати на мокрі ноги, бо хто ж в такі хвилини думає про ноги. А біля під'їзду він цілує твої обидві щоки і свою руку, що накрила твій лоб, бо живих у лоба не цілують, і йде собі, а ти зайшла до передпокою й не тямиш себе від цього щастя й розчарування і не розумієш, то подобаєшся ти йому, чи ні. От і зараз ти йдеш цією вулицею в ботинках і шкіряній куртці, після роботи й справ і немає в тебе ні чоловіків ні дітей, ні робот, ні втрат, ні хвороб, ні надбань. Є лише вулиця, вечір, дощ і осінь, і ти та сама, що й тоді, і ноги так само мокрі, й осінь та сама. Вочевидь осінь є лише одна і вона приходить щороку й нагадує про себе тими невловимими пахощами, що відчуваєш лише ти. І ти дихаєш ними, набираєш повні груди й не хочеш видихати, аби не загубити. Й так ви йдете певний час рука до руки, ти і осінь, ти і найкращий хлопець, ти і кохання, ти і твої друзі. Ти єдина і осінь єдина, і все відбувається одночасно, немає минулого і майбутнього, є лише ця мить. І цієї миті ти щаслива.

Осінь в Че

Мої окуляри мають одну корисну властивість: вони додають насиченості лише теплим відтінкам. Я не знімаю окуляри навіть в тіні, щоби бачити всі ці неможливі кольори ніби з фільтрованого фото. Таке щемне щастя - вибігти з роботи на п'ятнадцять хвилин, аби просто пройтися парком. Роззиратися навколо, ніби якийсь заїзжий турист, вбирати в себе кольори, сонце, повітря, звуки цієї осені. Бажати запам'ятати все, всотати, привласнити і заховати в закутку пам'яті, щоб мати можливість діставати ці образи й грітися ними. І от коли в тебе п'ятнадцять хвилин на прогулянку, коли ти дивишся, дихаєш, слухаєш і вбираєш, тоді кожен червоний листочок, гілка дерева, каштан під ногами, занавіска з відкритого вікна, жовтий велосипед біля будинку - все це стає таким пронизливим, що проходить наскрізь тебе. Або ж це ти в таку неможливо прекрасну осінь стаєш проникним і прозорим для всіх цих буденно-чарівних речей. В таку осінь тільки й залишається, що писати вірші, здається, лише так можна їй віддячити.

Павло Кирик. "Робота".

Маленька книжечка оповідань молодого автора видана цього року завдяки премії "Смолоскипу", але лишилася поки що майже непоміченою. Я ж її придбала взагалі випадково, разом з книгами поезій. Але тут є про що поговорити.
Книга складається умовно з двох частин. Перша - власне оповідання "Робота", а друга - маленькі оповідання про людей, що якимось чином пов'язані з героєм першого оповідання та між собою. Все це утворює доволі складну систему, в якій доведеться розбиратися. Але це ж і цікаво. Сам автор називає перше оповідання дещо хаотичним та надто химерним, системністю ж другої частини він цілком задоволений. Я маю іншу думку :)
Як на мене, оповідання "Робота" прекрасне. Воно химерне, так, але в цьому ж і є краса. Це такий Муракамі з притаманними йому невизначенністю головного героя, дивними і часом навіть трохи містичними подіями, незнайомим місцем, де герой опиняється та не надто оптимістичним фіналом. І все це у загальному осінньо-депресивному фльорі. Можливо, вторинність, так, але в цьому таки щось є. Всі ж решта оповідань геть інші. Вони короткі, уривчасті і пласкі. І герої оповідань теж здебільшого пласкі, або й зовсім невидимі, їхня функція - бути ланкою ланцюга, який іде від головного героя "Роботи", і більше за неї вони не виконують. Тут мені трохи сумно за всіх цих героїв, бо ж вони теж могли би стати живими і об'ємними, тим більше, що типажі там цікаві. Тоді це вийшла би трохи більша книжка, але, хто зна, може вона стала би відкриттям року? Тим паче, що потенційно в задумі автора закладено дуже багато можливостей. Та лише за те, що долі героїв п'ятнадцяти оповідань опосередковано переплітаються між собою, автора варто поважати. Я уявляю собі схему, яку він малював, або навіть не малював, що ще гірше і подумки тисну йому руку. Бо там насправді все складно, заплутано та неочевидно. І тому мені жаль, що це маленька непримітна книжечка у м'якій обкладинці, а не бестселлер року.

Еліс Монро

Буде ще один тег "книжки з буккросингу". Цього літа я переважно такі й читала. Еліс Монро мені дісталася на буккросингу літшколи і я цим можу навіть пишатися, бо з десятка бажаючих книгу віддали саме мені. Ну то я її сумлінно прочитала і скоро відпущу подорожувати далі.
Монро - нобелівський лауреат з літератури 2013 року, канадійська письменниця. Я, як завжди, нічого про неї не знала і нічого раніше не читала, а до рук мені потрапила книжка з оповіданнями в російському перекладі. Там у передмові дають безліч висловлювань всяких відомих особистостей і видань про те, яка геніальна ця письменниця, які в неї особливі, чудові і живі оповідання і всяке таке, що зазвичай пишуть, щоб привернути увагу до книжки. Там-таки чомусь порівнюють авторку з Чеховим, ну може тому, що росіянам конче необхідно все співвідносити з собою Це, до речі, дуже цікаво прослідковується в примітках, які склав не перекладач, а якийсь літературознавець. Так от. Не знаю, до чого тут Чехов, ну хіба до того, що він писав про життя і Монро пише про життя. Але так можна багато про кого сказати. Річ у тому, що життя у всіх різне. Монро ж пише так, що неможливо повірити, що історії і персонажі вигадані, неможливо взагалі уявити собі, як автор сидить і створює окремий світ для кожного з персонажів своїх оповідань. Так, ми знаємо, що створити можна будь-який правдопобібний і майже реальний світ і таких самих майже реальних персонажів, але все одно, читаючи, ти чітко будеш знати, що це просто література і немає насправді таких людей. Про Монро ж краще думати, що вона пише про своїх знайомих, родичів, себе врешті решт, просто бере певний епізод із життя і літературно його описує. Бо кожне оповідання, воно не просто справжнє, воно ніби частина реального життя або великого роману. І в той же час ці оповідання цілком закінчені і не викликають питань щодо фіналу. Але певні фрази, спогади, натяки, сказані ніби ненавмисне, самі собою, дають зрозуміти, що за певною історією стоїть ціле життя цілої людини, сім'ї, містечка, міста. І це не може бути вигаданим, ну просто не може. Так думаєш перший час після прочитання. А тоді починаєш згадувати персонажів і розумієш, що декотрі цілком можуть бути і вигадані. А тоді згадуєш структуру сюжету і розумієш, що оповідання побудоване дуже грамотно і жива хаотичність лише видима. А це означає, що ... нобелівку так просто не дають, напевно. Ну і до всього тексти Монро створюють дуже яскравий образ Канади різних часів і життя там звичайних людей. Тобто за канадською атмосферою та за реалістичністю сюжетів - це до Монро. І за вмінням вибудовувати цілий світ на незначних на перший погляд фразах. І за віднаходженням сюжетів у простих буденних подіях. Треба читати, одним словом. Хоча би просто для ознайомлення.

Щасливі голі люди

Маленька книжечка з оповіданнями Катерини Бабкіної може бути прочитана за вечір (або ранок) і неодмінно створить особливий настрій. Це така штука, ніби ти сидиш на кухні у когось в гостях і слухаєш, як тобі оповідають історії якісь люди, що їх ти бачиш вперше у житті. І тому історії ці нові, геть незнайомі, несподівані і дуже цікаві. Ти ще не знаєш цих людей, ти пізнаєш їх по тому, як вони розповідають, ти не маєш уявлення, чим їхня оповідь закінчиться і не хочеш гадати. Бо це ж не детектив якийсь, це просто розмова на кухні, живі історії реальних людей.
Саме таке у мене враження. Нібито прості оповідання, нічого особливого, але автору вдалося створити ту атмосферу довірливої бесіди в дружній компанії, яка лишає відчуття реальної розмови, справжньості розказаного. І потім відчуваєш так, ніби з тобою поділилася історією свого життя майже незнайома людина, ну круто ж!
Ну, ви зрозуміли, хороша книжка ;)