Вбий мене

Другий переклад вірша Марини Козлової.

Спершу ми мовчимо, чай п'ємо, визначаєм погоду.

Фарбуєм червоним і чорним пір'я стріл.

Ти убий мене, не питаючи в мене згоди,

Без ліцензії на відстріл.

Можеш вбити мене врешті-решт за неправильні рими,

Це якщо тобі досі потрібен знак.

За усі рефлексії, за концепції і парадигми

Будь за що, просто вбий мене, бодай-як.

Вбий мене, аби я не плакала вечорами

І спокійно вертай назад, до свого прибою.

Не сьогодні розійдемось, та й зустрілись не вчора ми

Може просто я хочу колись бути  вбита тобою.

Оригінал російською:

Мы сначала долго молчим, пьем чай,
Принимаем решенье.
Красим алой и черной красками перья стрел.
Ты убей меня, не спрашивая разрешенья,
Не беря лицензии на отстрел.

Ты убей меня в частности за отглагольные рифмы,
Хотя это, понятно, никак не влияет на суть.
За все рефлексии, парадигмы и прочие логарифмы,
Да за что угодно просто убей меня как-нибудь.

Ты убей меня, чтобы я не плакала вечерами,
И спокойно езжай туда, где шумит прибой.
Не сегодня расстанемся, да и встретились не вчера мы.
Может, просто когда-нибудь я хочу быть убита тобой.

Війна як спосіб вирішення особистісних проблем чоловіків

Життя схоже на колесо, а ти наче білка в нім

І чогось нестачає, щоб відчути себе живим

Все встигати: робота, коханка, дім

Ось і подвиг для такого як ти

Героя.

Нікудишній вийшов із тебе шахрай

І хоч душу свою за борги продай

Все одно в кінці не потрапиш в рай

І для раю невдахам потрібна

“Криша”.

Кожна жінка твоя - це життя на кону

Кожна хоче, щоб вибрав її лиш одну

Та іди вже ти на ту кляту війну

Там все просто: ось ворог, ось друг,

Ось зброя.

Там заплачеш іще на твердих мішках

Там достоту пізнаєш, що значить страх,

Разом з кров'ю й суглинком сухим на зубах

Ти почуєш, як в душу заходить

Тиша.

Знаєш вже, яка буде за все ціна

Така жадібна й хтива ота війна

Вип'є, висмокче, виїсть тебе до дна

Після неї вже жодної

Не захочеш.

Who wants to love forever

Нема в цьому світі ні часу ні місця,

Які вони можуть назвати своїми.

Але вони вірять, що мають місію

І що їх ляльки можуть стати живими.

Нема для них в світі найменшого шансу,

Але вони про це зовсім не знають.

Вони мають мрію, красиву й ошатну

І віру, що виведе їх мрія до раю.

Вони б'ються завзято, неначе з драконом

Із сірістю днів і темінню ночі.

Встановлюють власні жорсткі закони,

Де все складається так, як вони хочуть.

Вони набивають гулі в пошуках станів

Не вчаться нічому, все кружляють по колу.

Лише чекають, коли надія помре останньою,

Але ж насправді надія не вмирає ніколи.

Вони системно провалюють іспити,

І платять за це віршами й сльозами.

Зрештою, тільки дурень посміє любити,

Знаючи, що нічого не буде навзаєм.

І лише дурень вічно жити захоче

Там, де не можна сховатись в магічному крузі

Бо коли дорослішання — це злочин,

Покарання за нього — відлучення від ілюзій.

Бо після цього так просто і звично

Приходить бажання говорити відверто:

Чи є тут хтось, хто готовий чекати вічно,

Коли кохання мусить померти?

На затемнення

В рамках завершення одного досить довгого циклу - вірш, писаний під сонячне затемнення в березні 2006. Дивно знаходити свої давнішні творіння, ще дивніше, коли вони виявляються непоганими.

Серым небом

Грязным снегом

Жгучим ветром

Тусклым светом

В душу затекала

Сердце выпивала

Глаза выжигала

Смерть обещала

Холод вечный

Покой мягкий

Забвение сладкое

Конец страданиям

Любовь стеклянную

Игру беспечную

Жизнь обычную

Да незнание

Но сердце теплое

И солнце черное –

Весна.

Танок на кістках зими

Міні-вірш, написаний на рівнодення 2013 року. Актуальний сьогодні як ніколи.


Мы спляшем на тлеющем снеге,
Втопчем в мерзлую землю лед.
Мы дети дождя и улиток
Наше время с весной придет.
(Мы гордый лесной народ).

Ти

Здається, що горе — це гори

Безжальні холодні хребти.

Здається, що смуток — це море

Глибинні солоні пласти.

Ти вмієш знаходити смисли

Я вмію дороги плести

Між темними водами й світлом

Являти прозорі мости.

Ти можеш наповнити ріку

Якої не переплисти.

Зробити досяжними зорі

В долонях на землю знести.

Ми в силах приборкати всесвіт

Не в змозі лиш правду знайти.

Бо ти мені — море і гори,

А я тобі — греблі й мости.

І я тобі друг

А ти мені

Хто мені

Ти?

Мій переклад вірша

Сьогодні прекрасна поетеса Марина Козлова оприлюднила новий вірш. І вірш цей так мені запав, що я моментально вивчила його напам"ять. А тоді непомітно для себе почала перекладати на українську. І я жила цим віршем цілий день. І я таки зробила свій переклад. І надіслала авторці. І їй сподобалось. Отже, я щаслива і горда :) Ось він.

Не слухай чужі слова,

Оскільки слова — пусте.

А руку тримай так,

Неначе у ній — меч.

Із всього твого життя

Згадається тільки те,

Що лишиться на губах

І вітром спаде з плеч.

Ти згадуй очей глиб

І жодних його вад.

А душу не віддавай,

Бо будеш назад просить.

Віднині це твій світ

І твій незбагненний сад

Та полум'я не зчиняй,

Якого тобі не згасить.

І оригінал російською:

Не следуй ничьим словам,

Поскольку слова – ничто.
А руку держи так,
Как будто бы в ней – меч.
Тебе за всю твою жизнь
Запомнится только то,
Что унесешь на губах
После коротких встреч.
Запомни его вздох,
Его улыбку и взгляд.
Но не отдавай себя,
Чтобы назад не просить.
Теперь это твой мир.
И твой бесконечный сад.
Но не разжигай огонь,
Который не погасить

Їсти. Молитись. Кохати.

Прочитала бестселлер Елізабет Гілберт. Перш за все скажу, що чоловікам, мабуть, не варто читати цю книгу. Ну, тим чоловікам-чоловікам, для яких жінка - це п"ятдесят кіло емоцій незрозуміло про що. Чоловікам, які цікавляться внутрішнім світом людини, духовними пошуками або психологією - можна. А от жінкам читати варто, усім. Бо навіть якщо вас не цікавить духовний пошук, ви тут знайдете багато знайомого і, можливо, корисного.
Власне, ця книга - щось на кшталт щоденника письменниці, відверта й правдива. Мені сподобалось, як ця відважна жінка спокійно пише про свої баги й місцями відверту дурість без сором"язливості, без намагання себе виправдати, навіть без каяття. Це така спокійна буддистська позиція, яка говорить про те, що вона таки досягла певних успіхів у самовдосконаленні. Певно, вона могла передбачити, скільки людей, особливо чоловіків, скажуть їй після цієї книги, що вона просто дурепа, яка сама не знає, чого хоче. Та сенс у тому, що вона пройшла через це, осмислила, переплавила й зрештою вийшла на новий рівень. І вже з того рівня змогла про все написати. І вона молодець, я вважаю. Я взагалі люблю, коли люди самовдосконалюються. Тому, може ця книга й не шедевр літератури, але безперечно дуже корисна. Особливо тим, хто сам собі набрид уже зі своїми стражданнями.
Певною мірою, історія письменниці типова. Немає в ній нічого надзвичайного й особливого, через схожі проблеми проходять мільйони жінок. Й, можливо, побачити, що не лише ти маєш такі проблеми, й що є принаймні одна жінка, яка з ними впоралась, це вже велика психологічна допомога. Інше питання, що вона з ними впоралась шляхом подорожі протягом року трьома країнами, а таке далеко не всім по кишені. Та зрештою, ці країни можна вважати метафорами, і тоді ви знайдете власні відповідники. Якщо, звісно, захочете повторити її шлях. Але краще пам"ятати, що шлях у кожного свій, і ця книга - лише приклад одного з них.
Книга написана легко, дотепно, цікаво, з описами країн, що їх відвідала авторка. І ще має гарний переклад українською.
А от фільм після книги мені зовсім не зайшов. Розумію, складно написати сценарій за мотивами щоденника, але мені здалося, що сценаристи не дуже старалися. Це вийшов такий типовий американський фільм, де є красиві місця трьох країн, але немає головного. І зрештою все знову схоже на історю Попелюшки. Можливо тому, що Джулія Робертс в головній ролі? Власне, що хочу сказати. Якщо ви подивитесь фільм, ви не зрозумієте, про що насправді ця книга, і вважатимете, що це просто типова американська історія про багату жінку, яка хоче зустріти свого принця. Не дивіться фільм. Почитайте краще книгу :)

Хроніка любовних подій

Чергова прочитана книжка - Тадеуша Конвіцького "Хроніка любовних подій". Роман 1974, переклад 2012 року. Дуже знаменитий, кажуть, роман, за яким знято не менш знаменитий фільм. Фільм я теж подивилась, хороший фільм. Анджей Вайда - режисер, Конвіцький - автор сценарію. Тому там все дослівно, як у книзі, тільки скорочено трохи.
Загалом я не бозна-який знавець літератури й з польськими письменниками не знайома зовсім. Можливо, якби ми все це вивчали в інституті, робили розбори, читали критику... А так доводиться просто читати і створювати власне враження. Так от, враження в мене неоднозначне.
По-перше, дійсно вразила здатність письменника створювати простір оповідання. Мені здається, що такий живий, такий детальний простір можливо створити лише з реального простору, добре знайомого автору. Я маю на увазі містечко, в якому відбувались усі любовні й не дуже події. Дуже сподіваюсь, що письменник спирався на власні спогади з передвоєнного минулого і що описане містечко справді існувало. Бо інакше виявиться, що він просто геній, а я його не зрозуміла. І мені буде соромно :)
А не зрозуміла я діалогів. Річ у тім, що майже всі діалоги наповнені філософією, осмисленням буття, пошуком себе у світі і всяким таким. Незалежно від того, кому належать слова. Тобто, філософствують там і гімназисти і дід, що помирає, і знуджені старі діви й молоденькі дівчатка... та зрештою всі герої. І тут я бачу точку зору саме автора, бажання вкласти в уста героїв власні роздуми, питання, що його хвилюють і відповіді на них, що вже знайдені. В результаті все це виглядає настільки ж неживим і штучним, наскільки живим і справжнім є тло, на якому пишеться історія. Можливо, в тому й задум...
Але є ще кілька речей, які мені незрозумілі. Наприклад, введення в оповідання містичного компоненту, як на мене, сумнівне. Це при тому, що я люблю містику. Але тут вона наче невиправдана. А по-друге, незрозуміла сама структура тексту з його раптовими вставками то споминів про ті часи, то газетних статей, то знову ж таки, філосовських есеїв. Мені здається, якщо роздуми й описи не вдається напряму вписати в оповідання, то вже й не треба. А якщо хочеться ввести газетні замітки, то треба їх розподілити якось рівномірно, а не лише на початку роману.
Одним словом, складно мені було з цим романом, і фільм не надто допоміг прояснити моє бачення. Дивно все якось... Хоча сама історія першого кохання цікава й захоплива. І персонажі колоритні. І діалоги цікаві. А все одно дивно...
Я знаю, що цей блог ніхто не читає, та раптом. Якщо хтось читав Конвіцького і може порекомендувати гарну статтю про його творчість, буду вельми вдячна. Все ж хочеться прояснити.

Ловець у житі

Оце нещодавно прочитала одну з тих книжок, що ми привезли зі Львівського форуму. Нове видання Селінджера. Виявилось, що нове видання містить старий переклад і я дуже рада з цього.
Річ у тім, що вперше я прочитала Селінджера саме українською мовою, в перекладі Олекси Логвиненка. І відтоді закохалася, мабуть не так в письменника, як в українську мову. Бо до того часу я не могла собі уявити, які смачні, соковиті, яскраві, емоційно насичені слова можна вживати українською, щоби просто вилаятись. Я нічого не знала про українську лайку. І про те, якою різнобарвною може бути мова, теж майже нічого не знала, хоча з українською ніколи не мала проблем. Отже, "Над прірвою в житі" стала для мене відкриттям всього мого життя. Згодом я купила собі російський переклад, і перечитувала його пару разів, але не пригадую, щоб він викликав у мене такий захват, як український. Та почитайте самі. Це лише перша сторінка нового видання, кілька рядків, але ж яка краса!

Якщо ви справді надумали читати цю історію, то насамперед вам, мабуть, захочеться довідатись, де я з'явився на світ божий, як минало моє безголове дитинство, що робили мої батько й мати, поки мене ще і в проекті не було,- одне слово, всю оту муру в дусі Девіда Копперфілда. Та як хочете знати правду, я не маю охоти закопуватись у той мотлох. По-перше, все це мені остогидло, як гірка редька, а по-друге, і батька, й матір моїх по двічі вхопив би грець кожного, якби я почав роздзвонювати про їхні домашні справи. Вони в мене щодо цього вразливі - не приведи Господи, надто старий. Загалом вони добрі, що й казати, тільки ж вразливі - страх. Та я й не збираюсь описувати тут усю свою триклятущу біографію. Я тільки розповім оту ідіотську історію, ще сталася зі мною на Різдво - ще до того, як я мало не врізав дуба і мене притарабанили сюди, щоб я трохи оклигав.

Думаю, що цей текст можна вважати пам'ятником української перекладної літератури, може він таким і є, просто я не знаю про це. Бо він справді на це заслуговує.
Взагалі бути перекладачем напевно набагато складніше, ніж просто письменником. Бо тут потрібно не лише досконало знати свою мову і вміти гарно писати. Не лише досконало знати чужу мову і вміти на ній писати. А й вміти балансувати між двома культурами, двома письмовими традиціями, вміти своєю мовою показати особливості мовлення автора, не втратити дух часу та культури іншого народу і в той же час адаптувати текст до нашого читача, зробити його цікавим і зрозумілим, близьким. Тому використовувати українські сленгові словечки, щоб передати американський сленг - це дуже правильно. Перекладати ж американський сленг дослівно було б не зовсім вірно. Тому-то переклад Олекси Логвиненка і є таким геніальним, бо він змушує читача закохатись в американську літературу і українську мову одночасно.
Отже, що я хочу сказати. Читайте українською, люди. Вишукуйте найкращі переклади, порівнюйте з іншими, не лінуйтесь і не пливіть за течією, якщо звісно хочете розвивати свій мозок і вдосконалювати знання. І поважайте працю перекладачів, то титанічна праця. Може не всім вона вдається досконало, але це не привід обминути український переклад, обравши більш звичний - російський.